Танго – Іван Білик

Ішлося легко — ввесь час із гори. Ряжанка навіть розігнався бігцем, та потім стишив ходу. Попереду далека дорога спочатку до тальталівської річки, а тоді ген до самого озера й Чорної скелі. У джунглях панував сизий посмерк, хоч сонце не встигло здолати й чверті свого денного шляху. Над соловою пролунав незнайомий згук. Сергій сіпнувся й вилаявсь. У верховітті, схожі на допотопні літальні апарати, ширяли маруді. їхні крила рипіли, мов незмащені колеса чумацьких возів.

Захоплений небаченим видовищем, Сергій ворухнувся. Настрій покращав, хоч оця постійна зеленкувата півтемрява джунглів здебільшого впливала на нього гнітюче.

Він навіть без роздратування згадав, як п'ять день тому брів по коліно в воді з Матвієм на спині. Сергій ще й зараз не давав собі повного звіту в тому, що сталося. Він тільки пам’ятав, з якою огидою взяв пораненого на спину й побрів далі…

Йшов без зупинки довго, не знати скільки, цілу вічність. Отямився лише, коли почув з берега вигуки. То був старий Освальдо з помічниками. Індіяни мовчки зняли зі спини в Сергія його бридку ношу й навперемінки понесли до табору.

Здається, ще хтось допитувався про подію: чи Буено, чи Мігуель, але Ряжанка не відповів нічого. Поплентався до свого намету й не виходив звідти до наступного ранку. А коли сонце сховалося за верховіття найвищих дерев, у таборі з'явивсь Абаджієв. Уже потім Буено розповів, як вони знайшли лікаря. На їхню археологічну експедицію натрапив Освальдо, шукаючи дичини, й сказав про це Мігуелеві, а той у свою чергу водієві. Буено пішов з мисливцями й привів лікаря.

Коли Абаджієв наклав на переламану ногу Матвія гіпс, молодий індіянин зненацька підійшов до Сергія й простяг руку:

— Спасибі, сеньйоре начальник!

Але Ряжанка люто крутнувся й пішов геть, не помітивши, як Буено спантеличено перезирнувся з лікарем. Болгарин задумливо подивився на геолога й навіть забув зморщити носа.

Коли ж він наступного вечора вліз до Сергієвого намету, той навіть трохи зрадів. Останнім часом не щодня доводилось розмовляти з людиною. Відчував себе самотнім пустельником, якого доля прирекла на танталові кари. Але хай чому чорт, зрештою ж таки він людина! Йому притаманні всі людські вади, в тому числі й мова.

Посидівши трохи, болгарин неначе сам до себе буркнув:

— Десь його бачив, а де — хоч убий, не скажу…

Сергій не відповів. Ще подумає — напитує собі співрозмовника.

— Він з іммігрантів чи креол?

Ряжанка й досі не міг до пуття второпати, про що йдеться.

— Хто вас цікавить, докторе?

— Та цей же, що ви його врятували. У скронях Сергієві застугоніло.

— Спитайте в нього.

— Мовчить він. А мені не дає спокою думка, Що я його десь таки бачив. От тільки обличчя розвезло — не впізнаєш. Розумієте, люблю знати про своїх пацієнтів трохи більше, ніж про інших людей.

Сергій клюнув на гачок, явно закинутий лікарем у його бік.

— Ви маєте на увазі мене, докторе? Про мою персону ви й так багато знаєте…

— Більше, ніж бажано? Я вас, любий, правильно зрозумів?

Проте Ряжанка навмисне запитав зовсім про інше:

— Знайшли якісь скарби? Стародавні городища, не відоме досі письмо?

Болгарин здивувався.

— Знайшли, любий. Аякже! Там такі речі! Наробимо доброго галасу, коли повернемося до столиці. Уявіть собі: надибали дивовижне письмо. Досі тільки перекази про нього ходили, а воно тепер у наших руках. Виявляється, стародавні індіяни «переписувалися» з допомогою… Чого б ви думали? — Він почекав, чи не здогадається геолог, але той мовчав. — 3 допомогою звичайних ниток! Простих ниток з лам'ячої вовни.

Сергій теж чував казки про те «письмо». Але хіба воно й справді існувало?

— Еге, любий, таке собі вузликове письмо. Кожна літера — певна кількість вузликів. Щось подібне до морзянки.

Ряжанка намагався говорити найбайдужішим голосом:

— І розшифрували?

— Е, любий, не поспішайте. Знаєте, скільки часу розшифровували письмо майя? А інкське? Отож-бо! А це ще складніше. Але в нашій фірмі справжній чаклун цієї справи є. Факір! Обов'язково розшифрує! Тепер же легше, ніж колись. Електроніка! Ось незабаром прилетить літак — повеземо знахідку в столицю… А ще знайшли череп первісної людини. Зовсім випадково, в печері. Шукали одне, а натрапили на череп. І цікавий висновок можна зробити; колись тут жили люди, дуже схожі на представників сучасної монголоїдної раси. Дивина? Археологи припускають, що Американський материк колись сполучався з Євразією. Якщо їхня гіпотеза підтвердиться, в науці буде вибух, запевняю вас, любий!

Сергій зіщулив очі:

— Не називайте мене, будь ласка, так.

— Вибачте, сеньйоре, — зареготав Абаджієв, — але задавнена звичка. Та я вам мало не батьком міг би бути, тож не ображайтеся.

Він помовчав, а згодом, коли озвався знову, голос йому наче репнув:

— Ще раз перепрошую. Ви, певно, теж не хотіли б такого батька? Ми з вами люди різного копилу, чи не так?

Він трохи поморщив носом і вийшов. А вранці, коли Сергій прокинувся, його вже не було в таборі: разом з мисливцями подався до своїх археологів, доручивши догляд за пораненим Колядою Буенавентурі.

Але молодий індіянин теж ошелешив Сергія. Пригадуючи ту щиру прихильність Буенавентури до Матвія, геолог сушив собі голову: що за кіт пробіг раптом поміж ними? Водій тепер ані на хвилю не затримувавсь у наметі, де лежав потерпілець. Промиє нашвидкуруч понівечену твар ріванолем і гайда з намету.

# # #

До тальталівської пристані Сергій діставсь перед обідом. Те, що побачив, уразило його. На березі, припнута до пакола ліаною, стояла одним-однісінька пірога: та, яку Сергій п'ять днів тому конопатив. А де ж решта? Узбережний пісок геть витолочено. Певно, плем’я позабирало своє майно. Але чому ж залишили цей човен? Невже тільки через те, що він потрібен йому?..

Геолог розгублено кліпав очима. Така шляхетність не входила до його розрахунків. Це лише зайво розчулює й вибиває з колії людину, яка вирішила послідовно йти обраним шляхом.

Сергій перерізав ножем ліану, витяг пірогу на сухе й вилив з неї воду. Зіпхнувши посудину в річку, стрибнув на корму й узявся за жердину. Течія поволі понесла суденце вниз; доводилось тільки правувати, аби не сісти на мілину чи на зогнилий стовбур. Сидячи на кормі, від чого ніс піроги задерся високо вгору. Ряжанка вмочив у воду руку. Чиста, немов підсинена, вода була холодна. Людина, що знає тропіки лише з оповідей та книжок, ніколи б не повірила в це.

Коли до озера лишилось метрів із п’ятсот, Ряжанка несподівано помітив гирло незнайомої притоки, геть завалене буреломом, який пообплітали ліани та колючки. Може б, і не здогадався про існування в цьому місці притоки, коли б не колір води. В синювату прозорінь тальталівської річки впліталося чуже пасмо рудої течії. Такий же колір у струмка, біля якого розташувавсь їхній табір. Виходить, звідси до таборища навпростець набагато ближче. Чудово! Тоді — сюдою.

Настрій ураз піднявся, й руки жвавіше вхопилися за жердину…

Чорна скеля зустріла Сергія німою ворожістю. Навколо не видно було нічогісінько. Вітер позамітав навіть старі сліди. Незаймана біла смуга піску кучерявилась понад берегом дрібненькими дюнками…

У вутлому суденці серед диких непрохідних джунглів Ряжанка відчував себе тоскно, самотнім, усіма забутим і залишеним. І раптом майже фізично в'явив останню зустріч на березі річки. Танго була на продиво ніжною, й ця ніжність аж не пасувала до її дикуватої чарівності. Потім згадав, як сумно промовила дівчина останні слова: «Танго — самотня пальма…»

Щось трагічне було в її голосі. Але що — Сергій не знав, хоч дуже хотів би довідатись. їх у світі двоє самотніх. Під серцем замлоїлось, і стало ще тоскніше. Ряжанка вперше в житті відчув, як тягне людину до людини…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: