Сергій підкинув у ватру кілька цурпалків і закублився у сіно. Його хилило на сон. Човник ледь чутно погойдувало, а десь на перекаті дзюрчала вода…
Озеро зустріло Сергія сторожкою тишею. У серці прокинулась неясна тривога, яка дедалі дужчала, аж доки не охопила все єство. Якийсь голос підказував, що його Танго загрожує небезпека. Він раптом повірив у реальність усіх отих її казочок, і в нього затремтіли руки. Ряжанка вхопив жердину й щосили наліг на неї. Човен поплив попід берегом до того місця, де в розпеченому повітрі бовваніла примара Чорної скелі. Від води вела лише одна стрічка напівзасипаних слідів. Сергій витяг човен на піщану смугу й обмацав неприступне громаддя. Але марно. Годинник показував пів на третю. До кінця дня лишалося три з половиною. Ряжанка побрів рипучим піском попід урвище, шукаючи, де можна піднятись на кручу. А вона стояла фортецею — жодної приступки чи бодай карбу. Обстеживши бескид уздовж усієї піщаної смуги, Сергій сів у пірогу й завідпихався далі, туди, де скеля висла над водою. Мало не біля самого гирла тальталівської річки зовсім випадково помітив у прямовисній порепаній кручі ущелинку, з якої бігла в озеро прозора холодна вода. Не роздумуючи, Сергій затяг туди човника. Але стіни ущелини виявились так близько одна до одної й такі покручені, що пірога застрягла б між ними. Припнувши її за гострий визубень, Ряжанка побрів далі по коліна в холодній воді.
Дно було слизьке й зелене, і він часто втрачав рівновагу, але, незважаючи на те, чалапав і чалапав. Про напрямок міг лише здогадуватись. Ущелина ж раптом повернула круто праворуч — у протилежному від Чорної скелі керунку. Сергій у розпачі зупинився. Що робити?
Він задер голову й помітив за півметра — простягни руку й дістанеш — переплетене кінців'я кількох грубеньких ліан. Перепочивши хвилину-другу, вхопився за виткі рослини й насилу підтяг стомлене тіло. Але далі пішло значно легше. Ліани повростали щупальцями в скелю, й він міг навіть підпихатись ногами. Дивився лише вгору, де яскріли проти сонця рудуваті визубні й зеленіло кілька кострубатих кущів. Коли ж блимнув униз — голова пішла обертом: на нього шкірилася щербатою пащекою чорна прірва.
Трохи вгамувавшись, Ряжанка подерся далі. Ліани кололи руки та обличчя. З подряпин сочилася кров. Та підсвідома сила гнала й гнала Сергія вгору.
Нарешті прямовисна стіна стала похиліша, й незабаром він опинився на рівному. Руки й ноги аж гули від перенапруження, й довелося відлежуватись добрих півгодини. Тільки тоді звівсь на рівні — й мало не вилаявся. Ущелина за якусь сотню метрів кінчалась, переходячи в розлогу долину. А він, дурень, дряпався по стіні…
Приблизно визначивши напрямок, Ряжанка подався шукати Чорну скелю — єдиний орієнтир, від якого можна було починати пошук. Однак звідси, згори, ніякої скелі не видно було. Довкола все поросло обрідними чагарями та кактусами. Сергій тримався ущелини. Вона обов'язково приведе його до озера, а там і Чорна скеля.
Він знайшов її, коли сонце стало на вечірньому прузі. Ноги далі відмовлялися йти. В горлі пересохло, язик зробився мов шматок повсті — а прозора й синя вода звабливо грала далеко внизу.
Ряжанка примусив себе звестись і потягся стежкою, яка, звиваючись поміж кактусами й карликовими пальмами, таки привела його до струмочка. Геолог просто обличчям тицьнувся у теплу, нагріту за день воду й пив доти, поки не відчув у шлункові тягар. Потім, знесилений, упав горілиць і зачав міркувати, що робити далі.
Якщо глянути тверезо, він чинить дурість, лежачи отак на голому, незахищеному місці: зустріч із першим-ліпшим індіянином може скінчитися для нього сумно, до того ж тут починається інша країна, отже, він — порушник кордону. Проте, згадавши, чого прийшов, швидко схопився на ноги. Он починається пальмовий ліс, треба, либонь, бути обережнішим.
Коли входив до лісу, сонце зайшло. Однак повний місяць підібрався досить високо, й у розрідженому гаю таки можна було зорієнтуватися. Та Ряжанка затого не впав, натрапивши зопалу на кучугуру каміння чи груддя. Він мацнув рукою — кокосові горіхи! Й тільки тепер відчув, як виголодався. Адже ж торба із засмаженою свининою лишилась у човні десь там, на березі, внизу.
Навпомацки обчистивши з горіха кожух і розколовши ножем шкаралупину, Ряжанка нахильці випив молоко, а кашу вигрібав просто пучками. Це й стало за вечерю. Згадалася притча з народного гумору: «Чого батько вмер?» — «З голоду». — «Хліба не мав?» — «Ні, хліб був, але ножа загубили».
Прихопивши з собою невеличкий горішок, — якраз уліз у кишеню, — Сергій з новими силами поплентався далі. Пальмовий ліс кінчивсь, але через галявинку почався новий — різнопорідний. У цю мить долинули невиразні згуки: десь торохтіла гарба чи гуркотів далекий грім.
Ряжанка завмер, але згуки урвались. Він пішов далі. Торохтіння почулося знову, цього разу чіткіше. Набивши об гілляччя зо три гулі, Сергій здолав ще метрів із триста й став як стій. Десь попереду блимнув і згас вогник та сипонуло горохом. Так, це був, безперечно, барабан. Скрадаючись і наслухаючи, Ряжанка обережно посунув далі й невдовзі побачив світло вдруге, і то — зовсім виразно. Між деревами до самого неба хапалося червоне полум'я. На його тлі вимальовувалось кілька чорних постатей. Сергій поза деревами приступив ближче. Постаті, виявилось, не чорні, а бронзові, рясно змережані темними, білими й червоними смугами. І, що найдивніше, — усі жінки.
Одна з них підтримувала вогнище, дві інші стояли на чатах зі списами та луками в руках, осторонь же сиділа ще одна, яка через рівні проміжки часу била в барабан. Обіч неї горбились дві літні з довгими цибухами у зубах.
Лужок, де горіло багаття, був видовжений. Один кінець його переходив у широченну дорогу, другий утикався в чималу скелю. Стежка, якою приблукав Сергій, перетинала галявину впоперек.
Обережно, поза товстими стовбурами, Ряжанка виліз на крайнє дерево й застежив. Рясне листя приховувало надійно. Та ніхто в його бік і не блимнув. Ватра яскраво освітлювала моріжок і лису скелю на далекому краї. Сергій заходився роздивлятися незнайомих людей.
Вбрані були жінки в куценькі спіднички яскравого кольору. На шиї в кожної по кілька разків намиста, нижче та вище ліктів — наруччя. Волосся підтяте до пліч і перехоплене обручем, котрий вилискує проти полум'я тьмяною бронзою. Обличчя, навіть у бабусь, здалися Сергієві гарні й привітні, схожі на обличчя Танго. її родичі? Навряд… Просто одноплемінні, а вони завжди схожі між собою.
Спочатку Ряжанка думав злізти з дерева й податись на розшуки селища, але згодом передумав. Що має відбутись, відбуватиметься тут, на цій галявині. Така думка зміцнилась після того, як з-від селища прийшло ще двоє озброєних жінок і змінило варту. Попередня пара сіла побіч барабана. Сергій сховався в товстелезному гіллі й став чекати. На галявині істотних змін не відбувалося, й десь після півночі його здолав сон. Боячись упасти, він припасував себе ремінцем за руку до гілки й заплющив очі — вони аж злипались…
Розбуркав його незвичайний гамір. На лужку вешталося вже з добрих півста тубільців, серед них і чоловіки. Вони різнились від жінок яскравими діадемами з орлячого й папужого пір’я та довгими, до поперека, косами, оздобленими на кінці барвистою китицею з дрібного пір'ячка. Сергій зопалу насилу розчолопав, де він є, й був би таки гепнувся з дерева, коли б не пасок. Глянув на світний циферблат годинника. Невже оце стільки проспав? Стрілки показували пів на шосту. Незабаром світанок!
І справді: розвиднілось рівно за тридцять хвилин. Небо враз ізблякло, хтось неначе вимкнув зорі, й настав день. Здаля долинув нестрункий хор птаства. Появу денного світила зустрів дрібний та лункий барабанний бій. І раптом у Сергія аж волосся встало дибки. Над лісом знялася пісня. Він повернувсь у той бік і завмер. На вершечку скелі, осяяна першими променями, стояла Танго. Руки простяглися до сонця, й уся істота її немов прагнула туди, де над віковічним лісом підіймалося золотаве коло.
Довго співала Танго, а коли останній згук увірвався й заповис над галявиною, не опускаючи рук, повільно підігнула коліна й схилилась перед сонцем у глибокому земному поклоні. Сергій не міг одірвати зору від чарівного видовища. Вся струнка постава дівчини рясно помережана барвистими смугами, рисочками, колами та різними складними візерунками. Лискуче, певно змащене олією, волосся вихвилювалось на голові до самісінького стану. Стан оповивала гарна спідничка з китицями, в яких яскріли червоні, білі та сині намистинки. Багате наруччя над п'ястуками та ліктями вигравало проти сонця всіма барвами райдуги.