Вечеря та мала бути інтимною і, охоплений райдужними мріями, Мільх запросив лише найближчих людей — земляків. До того майже родинного кола належав і Сергій, хоч ні йому, ні Стефанії не кортіло висиджувати в цій компанії цілий вечір і чемно підтримувати наостогидлі розмови. Але ухилитися було неможливо.
Останнім часом Стефанія стала такою вразливою, що ревнувала Сергія до всіх, хто навіть розмовляв з ним. А тут же доведеться стовбичити, вдавати ґречну панянку й прикидатись ледве знайомою із Сергієм. Навіть поруч сісти не можна буде.
Стефанія аж полаялася з батьком, а коли ввечері по неї приїхав Левонтій Горбатюк, вона, несподівано, либонь, і для самої себе, погодилась піти на ту кляту вечерю, але твердо вирішила допекти всім. Яке вони мають право розпоряджуватись її часом, утручатися в особисте життя? Вона кінець кінцем не дівчинка з бантиками й має власну голову на в'язах.
Й коли вони ввійшли до ресторану, де вже сиділи всі запрошені, Сергій Ряжанка аж здригнувся. То була не його Стефанія, до якої він так звик за ці дні, а та, колишня зневажлива й презирлива, яку вже встиг забути. Навіть не глянула в його бік, а, холодно привітавшись із своїми дядьками Пищимухою та бароном фон Маузером, сіли її з незалежним виглядом запалила довгу сигарету на золотому мундштуку. Від передчуття чогось лихого є Сергія болісно стислося серце.
Стефанія почувала себе немов у якомусь важкому сивому тумані. І голоси, що долинали до її вух, неначе теж продиралися крізь туман, глухі й невиразні. Вона знала, поряд сидить людина, задля якої мусить стримувати злість. Але й злість ота була невиразна, схожа на клейкий туман, і Стефанія знала, що не здужає вгамувати її. Раніше подібне почуття теж часом прокидалося в ній, однак тоді не спирало так шалено груди, й вона поступово призвичаювалася до нього, як звикають до важкого повітря. Та коли разом із Сергієм у її життя вдерся пружний струмінь — обертом пішла голова. Що зробити?.. Стефанія не давала собі ради в тому. Одного була певна: рвати треба з кров'ю, прорубувати хідник до вільного вітру. Десь попід ложечкою неприємно холодило, й вона знову немов дивилася додолу з високого балкона або зі стрімкої кручі. Що там унизу? Що чека її? їх… Прірва тягла у безвість, і серце млоїлось, а Стефанія тільки жадібніше затягалась міцною сигаретою…
За столом тривалий час точилася пуста балаканина, але дівчина байдужо мовчала, й Сергієві одлягло: виходить, марно злякався. Коли ж вона, не дивлячись на Сергія, сказала: «Пане Ряжанко, подайте, будь ласка, сифон», — він про себе навіть усміхнувсь і геть заспокоївся. Бач, яка хитра: «Пане Ряжанко!» Потепліло на душі, стало вільно й легко. Він навіть почав дослухатися, про що розмовляють Мільх і Пищимуха. Вдівці двох давно померлих сестер чемно називали один одного паном директором, хоча справжнім директором був Мільх, а його свояк лише завідував комерційною частиною невеличкого підприємства всемогутньої «Юнайтед фрут корпорейшн», що панує над усією Латинською Америкою.
— Ось побачите, пане директор, — гудів густим баритоном Пищимуха, — американці ще себе покажуть. Нехай я з цього місця не зійду! Кажете — Голдуотер. Не поспішайте. Голдуотер ніде не дівся. Він в Америці. Сьогодні за нього голосував кожний четвертий, а завтра… Ось побачите!
Невже цей дідуган думає дожити до наступних виборів у Сполучених Штатах? А втім, гуде, мов дубова діжа…
Мільх, підморгнувши до Сергія, відповів:
— Пане директор! В мене є інформасьон, що німці от-от свого бомбу зроблять. Кажуть, вони й уран шукають…
І знову змовницький погляд на Ряжанку. А Сергієві здалося, що про таких люди говорять: ділять шкуру ведмедя, а ведмідь у лісі лапу смокче. Де ще той уран! Експедиція урану не знайшла. Просто натрапила на сліди, котрі показують, що шукали правильно. Та й годі…
Пищимуха пережовував новину довгенько, покручуючи лівий бакенбард. Нарешті перепитав:
— Це що, пане директор, ви про Африку?
— Ні, пане директор, я не про Африку. В Конго там усе американці підмітають. Німцям зостаються мігайос… крихти. Я кажу не про Африку, пане директор…
Згодом Пищимуха з недовірою констатував:
— Еге, коли то ще воно буде, якщо тільки шукають..
Барон фон Маузер, третій свояк, виструнчився на стільці, наскільки дозволяла стареча сутулість, і поважно зашамкав німецькою мовою:
— В мене під Каховкою триста десятин та біля Малої Хортиці триста п’ятдесят. А разом буде… — Це, певно, логічно витікало з попередньої розмови.
Сергій подумав, що в цього дідугана повипадали всі зуби ще до того, як було винайдено зуболікарську бормашину, й про себе засміявся.
— Пане барон, — перебив свояка Мільх, і фон Маузер ображено відкопилив губу. — Пане барон, ви живете 1918 роком. Ваші землі затоплено морями. Не чули?
Пан директор заходився розвивати перед громадою свою теорію придатності всіх і всіляких союзників, постійних і тимчасових, А Сергій дививсь, як кумедно киває кінчик його носа, й думав, що це, певно, саме для нього вигадано прислів’я: «Ніс на трьох ріс, а одному дістався».
Левонтій сидів поруч із Сергієм й увесь час підливав собі в чарку. Він не втручався у розмову, тільки раз у раз шептав Ряжанці, захоплено моргаючи в бік пана директора:
— От дають, га! Ось ти тільки той… Га? — Очиці його блищали, неначе хто знову капнув у них по наперстку олії.
Над столом зависла тиша. Тоді рипнув стілець і значущо прогуркотів директорський кашель: «Г-км! Г-км!» Але голос далеко не відповідав такому вступові. Пищимуха пригладив лівою рукою спочатку один бакенбард а ля Бісмарк, потім другий і невпевнено звідався:
— Можна вас, пане директор, потурбувати в одній справі?..
Мільх наставив вухо. Цей тон не провіщав нічого доброго.
— А яка то… справа?
— Та бачите, пане директор, в мене там накльовується гарний бізнес…
— То щасти вам! — Мільх починав потроху нервувати.
— Дякую, пане полковник, але… — мулявся Пищимуха. — – Трохи не вистачає капіталу, так я й…
Кошлаті брови Мільха зійшлися на переніссі.
— Пане директор, — хрипко озвався він і заходивсь крутити в руці виделку, — я вам щоразу й так…
— Я пам'ятаю! Я пам'ятаю! — зірвався півнем Пищимуха. — Аякже! Аякже!.. В мене все достоту позаписувано! Все до копійки. Зараз матиму добрий бізнес. Поверну вам усе до песо, пане директор!
Тамуючи важке зітхання, яке аж напирало в грудях, Мільх мовчки дістав гаманець. Він добре знав, що то за бізнес у Пищимухи, але простяг йому три банкноти.
— Вистачить?
— Атож, атож, пане директор! — з готовністю схопився свояк із бакенбардами. — А я вже вам потім — усі до песо. В мене накльовується бізнес…
Про той бізнес дещо вже чув і Сергій — від Горбатюка. Пищимуха приторговує маріхуаною. Але яке йому, Ряжанці, діло до того!
Навпроти, ліворуч від Стефанії, недбало закинув ногу за ногу «панич Петрусь». Він прийшов напідпитку й поводився безцеремонно. Очі в нього каламутні й малорухомі. Стривай, чи не частує пан «Бісмарк» маріхуаною й небожа?.. Коли цей покидьок знову встиг викохати собі таку бороду? Руде клоччя викликало неприємні асоціації, й Сергій намагався не дивитись на нього.
Стефанія мляво копирсалась виделкою в тарілці, але Сергій помітив, як у неї нервово тремтять вії, й нашорошився…
Все почалося з того, що Левонтій Горбатюк нетвердою рукою підняв келих із джином і проголосив тост:
— Давайте, панове, вип'ємо за той… за нуклярну німецьку бомбу, о!
І, не чекаючи нікого, хильнув одним махом і переможно глянув на Стефанію. Та дивилась на нього з огидою.
— А чом ви на мене так той… панно Сте.. фанІє? Х-хі6а я в вас той… теля вкрав?
В Стефанія підкреслено спокійно відповіла:
— Так, пане Горбатюк, украли. Навіть більше, ніж теля.
Левонтій неспокійно засовався на стільці, потім закихкотів:
— Ких, ких, ких, ких… Кахи!.. Кахи!.. Що ж я в вас той… ну, вкрав, кажу, га?
— Молодість мою, — в’їдливо-люб'язним голосом проказала Стефанія й недобре посміхнулася до п'яного. Той перелякано блимнув на Мільха, але старий удавав глухого. Вісімдесятирічний барон фон Маузер щось собі шамкав під ніс, а Пищимуха ніяково посмикував бакенбард, відтягуючи дряблу щоку.