Професор повагом підвівся; горблячись дужою своєю статурою, стояв, опершись на костур, оглядав сумні свої володіння; може, коней лічив? Оглянув коней, лозняки й далеку, до паркості вигріту сонцем заплаву, сріблясту зелень її і води:
Gratias ago tibi Domine
quod fui in hoc inundo,—
пам'ятаєте?
— Вчив латину, та не довчив, — зізнався Богдан, усміхнувшись.
— “Дякую тобі, боже, що я був на цьому світі…” Тільки і всього.
“Що він нам скаже, цей мудрець-звіздар, коли ми звернемось по ділу до нього? — подумав Богдан. — Коли залучатимем ціною життя виборювати цей так ним укоханий світ?”
— Юдоль коняча, околиця всесвіту, — роздумував уголос професор. — Оця розкішна природа, ці світлі води, рай під тихими небесами… Все це мимоволі схиляє до споглядання. До самоспоглядання. Навіває якийсь напівсон…
— Хочеться зажити життям трави? Знепримітніти? Десь із кутка- спостерігати, що розігрується па кону життя?
— Розумію вашу іронію. Вважаю її навіть доречною. Такі, як ви, мають право на неї: ви — людина дії. А дія, активне добро — це, здається, понад усякі мудрощі… Але зрозумійте й мене. Стан людини, що із сфер небесних відкипута до травинки… Часом справді починає здаватись, ніби тонеш в якомусь блакитному папі пені і що нема на світі нічого кращого за саме життя, що істина в цьому: просто жити…
Но якійсь хвилі роздуму сказав Богданові йти за пігм. Здалось Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну рану, промити… А він завернув у лозняки. Богдан, продершись за ним у гущавінь, зупинивсь: між самим корінням лежали купою… сідла. Для цих, лазаретних, що незабаром мали стати бойовими підпільними кіньми.
XIX
В одній із нічних операцій загинув Шаміль. За кілька днів перед тим, повернувшись з вугіллям зі станції, збуджено розповідав хлопцям:
— Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так: досі хапали та відправляли людей до ненажерного райху, а цього літа взялися гребти ще й чорнозем з полів. Найродючішу землю, наскрізь пройняту гарячим духом життя, землю, що аж пахтіла сонцем, здирали живохватом з пристанційних полів, везли, вантажили на платформи. Вікодавнє багатство народу, цей український рахманний чорнозем, що з літа в літо гнав силу свою в смагляве туге колосся, віднині мав здобрювати пісні сіруваті грунти Європи.
— І серед тих, що працюють там під конвоєм, — розповідав далі Шаміль, — є знаєте хто? Німці-антифашисти! Бо коли вартовий відвихнувся, то один з підконвойних привітав мене по-ротфронтівськи: стиснутим кулаком угору — рот фронт, мовляв, камарад!..
— Отак на землі поневоленій самі опинились в неволі, — зауважив хтось.
Байдашний, виявляється, знав уже про тих німців-штрафників, що їх зараз використовують на станційних роботах. Справді в серед них антифашисти, — він якраз налагоджував з ними контакт. Натякнув навіть, що незабаром, може, доведеться вчинити ще одну акцію — німців з-під німців відбивати.
— Хай вони всі виздихають, щоб я ще й за пих головою ризикував, — сказав на це ветсанітар Верещака.
Був такий діяч, як жартома називали його в бараці. Довгий час хлопці не підпускали його близько до себе, перевіряли на дрібних дорученнях, хоч це Верещаку люто ображало: адже свій він, з київського оточення, з лохвицьких боліт ще в сорок першому приплутався до радгоспу. Вирлоокий, нахмурений, бовтав по радгоспу своєю засмальцьованою ветсанітарською торбою з різними коновальськими г.ричаїїдаллялт, розледащіло валявся ію холодках біля конюшні або лід лозами на острові та все давав зрозуміти хлопцям, що в минулому він був не такий нехлюй, не смерділо від нього карболкою за верству — мав посаду з портфелем! Недооцінений, мовляв, применшений Байдашпим, а насправді він хтось більший, ніж він. Чим ближчав фронт, тим частіше чули від Верещаки: “Треба и мені когось убитії! Хоч би кого-небудь вхекати, бо чим звітуватиму?” Йому радили: “Піди Гітлера вбий”, — і це ще більш лютило Верещаку. З'їдала його тупа заздрість до Байдашпого, і, вважаючи, що сам міг би тут бути за командира, Верещака користався найменшою можливістю, щоб підкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й цього разу.
— Може, в кого за фріців душа болить, — бубонів він, — а як на мене, то фріци вони фріци і є. Де їхня революція? І твої оті землекопи, — він хмуро глянув на Шаміля, — то ще треба з'ясувати, наскільки вони антифашисти…
— Антифашисти, не маю сумніву, — запевнив Шаміль і розповів, що чув від станційних: самі ж ті, що навантажують платформи, потай продірявлюють їх, щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить… А на одній із платформ перед самою відправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: “Це з України! Земля награбована…”
— Все одно їм не вірю, — товк своє Верещака.
— А я вірю! — запальне вигукував Шаміль. — Треба було бачити той погляд, той вітальний його “рот фронт”… І якщо буде наказ іти відбивати їх — я перший піду!
“Ось як буває, — думав при цьому Колосовський. — Хоч обидва — Шаміль і Верещака — й поєднані спільним обов'язком, але навряд чи вони коли порозуміються між собою…”
Розлука з Прісею, пекуче горе, що його Шаміль постійно носив у душі, не надломили його. Був певен, що таки втече вона, повернеться з прусської каторги, і ще обійме його, і ще разом ходитимуть на бойові завдання. Весь час мовби почував на собі її погляд, що линув до нього звідтам, іздалека. Безсилі були всі бар'єри перед променями її ласки, вони проникали крізь відстані, всюди діставали Шаміля і здатні були серед холоднечі життя зігріти… Навіть коли він з-поміж лазаретних коней відбирав тих, які могли б іти під сідло, й, випробовуючи їх, хвацько джигітував у плавнях, ставив свої коронні “свічки”, і тоді, здавалось, Пріся звідкись дивиться, захоплюється ним… Гордилась його відвагою, Підтримувала безстрашну йоги чесність, на кожне добре діло благословляла… Вифантазував Шаміль собі навіть прикмету: житиме, піяка куля його по візьме, доки десь табитиметься його коханої серце…
Та, мабуть, перестало воно битись тієї ночі, коли Шаміль у групі з кількох вершників вимчався до залізниці на завдання. Мали дані, що цієї ночі проходитиме ешелон із зброєю на Схід, вирішено було влаштувати засаду на одному з степових перегонів, але опівночі, замість очікуваного товарняка, з темряви несподівано вихопилась патрульна дрезина. Зав'язалася перестрілка, і хоч фашистів біля дрезини наклали чортову купу, але й Шаміль у цім короткім бою дістав рану, що виявилась смертельною.
Коли Богдан з хлопцями із Нижніх Табурищ, з яких один теж був поранений, переніс Шаміля від насипу в соняшники, друг його ще дихав, хрипів, обливався кров'ю. Треба було бинта. Богдан скинув, роздер свою натільну сорочку, та бинт уже, здається, був непотрібен. Байдашпий, нахилившись над ІІІамілем, тримаючії його руку в своїй руці, дослухався пульсу, дослухався до того напівшепоту, що проривався крізь передсмертні хрипи… Було видихнуто щось незрозуміле уривчасте, гортанне, здається, рідною мовою… Можливо, ніжне, прощальне. Можливо, ім'я сестри вловив Байдашний у тому гортаннім хрипінні…
Затих Шаміль, навіки затих. Байдашний не відпускав руку, ще ніби ждав, що пульс озветься, але пульс не озвавсь. Згасла планета, а світло від неї ще йтиме роками…
Байдашпий багнетом взявся копати могилу. Всі мовчки йому допомагали. Суха нічна земля з-під соняшників ще пахла днем, сонцем. Розгрібали її руками, похапцем роздовбували кинджалами багнетів. Забрали потім орден з потаємного Шамілевого сховку, з нагрудної кишені — жмутик якихось папірців, промоклих кров'ю. Зник у землі. Зник, дбайливо прикритий шорстким листям соняшниковим. Салютом було йому коротке скорботне мовчання.
Чимось нашорошений, Байдаїпний раптом підвівся, прислухався. Всюди — в глибінь темряви — стояли соняшники. важко посхилявшії голови. Без цвіту, без бджіл, без нектару… Чорні.