– Мамо! чи ви бачите, якi стали Микола та батько? Он подивiться! Вони з червоного гарячого залiза… А якi в їх очi! Боже мiй! в їх не очi, а жарини горять в ямках! Нащо вони молотять той огонь! Невже ж пани будуть їсти пшеничнi iскри, що летять з тих снопiв?
– Що ти говориш, дочко? Схаменись! Перехрестись та помолись богу! – промовила Джериха i почала будить Нимидору та торсать її за плечi. Нимидора не могла опам'ятаться й була гаряча, як огонь. Джериха достала орданської свяченої води, помочила Нимидорi голову й груди, очi й щоки.
– Мамо! – обiзвалась нишком Нимидора, пiдвiвшись з постелi. – Чи чуєте? Хтось стукає в кватирочку… Чуєте? Це вiн, це вiн вернувся, мiй голуб сизий.
Нимидора схопилась з лави й кинулась до вiкна. Нiч була темна. Вiкна чорнiли, неначе позавiшуванi чорним сукном.
– Мамо, гляньте, як видно надворi! Я бачу ввесь двiр i садок. Мамо! Микола приїхав на бiлому конi! Он подивiться! Та такий гарний та ясний, як сонце, а на йому золота одежа та червоний пояс.
Нимидора вхопила Джериху за руку й повела її силою до вiкна.
– Дочко моя, серце моє! Що ти говориш? Що з тобою? – говорила Джериха та все хрестила Нимидору, хрестила вiкна, хрестилась сама. Їй здалось, що до Нимидори вже лiтає перелесник.
Ненько моя! Боже мiй!.. Микола стає вогнем, пiднiмається й летить угору! Боже мiй! Вiн полетiв до неба i вже не вернеться до мене! Пропаща я навiки! – крикнула несамовито Нимидора чудним голосом i впала знов на лаву, як камiнь. Джериха перелякалась i не знала, що робить. До самого свiту вона хрестилась та молилась, поки Нимидора заснула важким, тяжким сном.
III
Микола з товаришами помандрував на сахарнi в Канiвщину, в Стеблiв. Вiн iшов не великим битим шляхом, а через малi села понад Россю, невеликими дорогами, щоб не стрiнуться з вербiвськими людьми або й з своїм паном.
В Стеблевi, де кiнчається мiстечко, де Рось виривається з тiсних берегiв, обставлених скелями, є дуже гарне мiсце. Там Рось минає чималий скелистий острiв Замок i знов зливається з своєю Самовiлкою. Зараз за тим островом скелистi високi береги оступаються од рiчки, подаються трохи набiк, а там далi камiння ховається пiд землею, гори розступаються пiвкругом, i по рiвному полю в'ється рiчка по зелених луках та левадах. Там недалечко од острова над самою Россю лежить неначе здоровий кам'яний звiр з чистого камiння, на котрому стирчить нiби здорова кам'яна шерсть то ножами, то стовпчиками, то нiби пилками iз здоровими зубцями. Усе це нiби накидано зверху на подовжасту купу скель, а на самому кiнцi тiєї купи стримить високий, як стовп, камiнь на вiсiм сажнiв, зверху товщий, неначе на стовп хтось насадив здорову голову. Не стає тiльки очей та носа, щоб той камiнь був схожий на давнього iдола. Той стовп стримить, неначе рiг кам'яного величезного звiра.
На островi пiд кам'яною стiною притулився здоровий питель на два етажi i трохи не достав покрiвлею до верха скелi. Коло самого питля з берега на острiв висiв перекинутий мiшок з поренчатами. Мiсток висить високо над Россю, прикований залiзяками до скелi на обох берегах Росi. Пiд ним шумить i б'ється об камiння бiла водяна хвиля. Просто по Росi вгору видно високi скелистi покрученi береги, а там далi над самою скелею, що зветься Спас, стоїть церква серед зеленого дерева, котру видко наче через кам'янi ворота.
В тому мiсцi, нижче од Замка, пiд самою скелею стояла фабрика, здорова, бiла, висока, з високим чорним стовпом, котрий виганявся трохи вище од скелi. Нижче од фабрики, на рiвнинi, мiж зеленими вербами, бiлiли рядки нiмецьких мурованих домкiв, з бiлими стiнами на причiлках до самого верху покрiвлi. Веселi домки тонули в вербах. Мiж домиками вештаються нiмцi; нiмкенi в червоних сукнях брали воду з криницi; коло їх вешталися нiмченята в узесеньких штанцях. Там жили всi нiмецькi майстри й директор сахарнi.
Микола й його товаришi прийшли в контору, де сидiли директор та писарi. В здорових просторих покоях скрiзь по закутках були поробленi з дроту нiби клiтки, а в тих клiтках сидiли писарi. Коло одного стола сидiв директор, високий, поставний бiлявий нiмець з довгими вусами та сiрими очима. Вiн не спитав вербiвцiв про пашпорти, не спитав навiть, звiдкiля вони родом, i тiльки позаписував їх ймення й прiзвища. Микола назвав себе Iваном Грищенком, Кавун назвав себе Панасенком. Директор поклав їм плату по три карбованцi на мiсяць на панських харчах i звелiв йти до сахарнi.
В сахарнi другий нiмець, машинiст, поставив їх коло машин на роботу. Кругом їх кипiли здоровi казани з малясом, стукотiли, гуркотiли колеса, дрижали здоровi ремiннi паси, перекинутi од низу через стелю на верхнiй етаж. Бiднi хлiбороби озирались на всi боки на тi страшнi, здоровi, лапатi машини, не знали, як повернуться, як ступить, їм здалось, що їх завели в якесь страшне пекло.
Настала нiч, а їм здавалось, що з-за машини от-от вискочать дiдьки й потягнуть їх пiд тi машини з страшними зубцями. Нiмець все показував їм, як ходить коло машини, i вони насилу оговтались, насилу призвичаїлись до обстави, до нової роботи.
Опiвночi, сливе перед свiтом, задзвонили в дзвоник, й iншi робiтники стали на їх мiсце, а вони пiшли до казарми на ночiвку. То була нiчна змiна.
Мiж бiлими, чистими нiмецькими домнами, мiж зеленими вербами чорнiли двi довгi казарми для бурлак. Казарми були довгi, обiдранi, з оббитими дощем стiнами. Можна було подумать, що то кошари для овець, а не хати для людей. На кiнцi кожної казарми в кутку стояли здоровi казани, замурованi в цегляну пiч, де варили бурлакам їсти.
Минув рiк пiсля того, як вербiвцi втекли з Вербiвки. Була недiля. В селi почали благовiстить на службу, i дзвiн голосно гув понад Россю, мiж скелями. В казармi коло довгого стола стояли й сидiли бурлаки. Мiж ними був i Микола Джеря. Вiн так помарнiв i змiнився на обличчi, що його трудно було впiзнать. Блискучi карi очi наче погасли, лице постарiлось, рум'янець пропав, лоб став жовтий, як вiск, шия поморхла. Тiльки здоровi жилавi руки з довгими пальцями та довгi вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. На Миколi була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старi шкарбани з дiрками, звiдкiль виглядали солом'янi устiлки. Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у не-просипленних п'яниць. Поруч з Миколою сидiли за столом бурлаки в таких чорних сорочках i з такими невми-тими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, що й дивиться було страшно. Однi бурлаки грали в карти, такi засмальцьованi, що на їх ледве червонiли безталаннi королi й королеви, замазанi нечупарними бурлацькими руками. На столi стояла горiлка: декотрi бурлаки пили могорич i частували бурлачок. Микола грав на скрипцi. Одна молодиця з темного кутка загомонiла й почала його лаять за те, що вiн грає до служби божої. Через усю казарму попiд стiною стояли неприбранi поли, на полах валялась солома й потерть. На тих полах покотом спали бурлаки й бурлачки, розкидавши на барлозi дранi свитки й кожухи. Одна чепурна молодиця в бiлiй сорочцi замiтала казарму i згортувала з полiв барлiг. П'янi бурлаки затягли пiснi; Микола пригравав їм на скрипцi.
– Господи! нема вам нi празника, нi недiлi! – гукнула богобояща молодиця з другого кутка. – Чи не чуєте, що до церкви дзвонять?
– Дзвонять, бо їх на панщину не гонять! – обiзвавсь приказкою Микола i задзвонив на скрипцi так, що трохи струни не порвались.
В казарму вбiг Кавун i крикнув до Миколи:
– Тiкаймо, бра! тiкаймо! Я йшов з мiста коло корчми i бачив свого пана Бжозовського.
– Невже? – аж крикнув Микола i так шпурнув скрипку на стiл, що вона загула нiби не своїм голосом.
– Їй-богу, бачив! Нехай мене святий хрест поб'є, коли брешу!
Вербiвцi покидали карти на стiл i пороззявляли роти.
– Мабуть, довiдався, що ми тутечки на фабрицi, та це приїхав по нашi душi, – сказав Микола. – Але чорта лисого забере звiдсiля до себе в Вербiвку, а не нас.
– Знайшов дурнiв! Так оце живцем i дамося йому в руки, – обiзвався один бурлака.
– Де ж ти його бачив? – спитав Джеря в Кавуна.
– Сидiв в заїздi коло вiкна й люльку курив. Я зараз впiзнав його руду голову й червону пику та й дав драла за жидiвськi хати через тини, – сказав Кавун.