Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

На нашому кутку в Кавунiв найнялася з присiлка якась дiвчина, та так чудно її звуть на ймення, що, їй богу, нiяк не второпаю! Пригадую, пригадую, та нiяк не пригадаю! – говорила одна дiвчина до другої.

– Може, вийде на вулицю, то й сама пригадає, – обiзвавсь один парубок.

Микола догадавсь, що мова мовилась, мабуть, про нову дiвчину на селi, i почав ждать. Довго спiвали дiвчата, довго гуляли хлопцi, невважаючи на те, що другого дня треба було рано вставать, ще й на панщину йти, а дiвчина з чудним йменням все не виходила. Дiвчата зачiпали Миколу, жартуючи, а вiн усе стояв похнюпившись. Вже й вулиця розлетiлась, як i злетiлась, а дiвчина не виходила. Тихою ходою смутний Микола подибав додому; вiн вернувся на тiк i заснув мiцним, здоровим, молодим сном, забувши й дiвчат, i всi зорi на небi.

Другого дня зiйшло сонце, а Микола з батьком та матiр'ю вже й пообiдали. Батько з грабками пiшов косить панський овес, а мати пiшла на панський лан пшеницю жати. Микола, вкинувши в торбину шматок хлiба на полудень, пiшов на панський лан понад рiчкою. Поперед його йшла купа дiвчат з серпами. Дiвчата вгледiли на левадi кущ калини. На калинi вже червонiли кетяги ягiд. Дiвчата кинулись до куща, одломили по маленькiй гiлцi червоної калини з зеленим листям i позаквiтчували собi голови. Вони страхались, щоб часом хто не вгледiв, як вони ламали чужу калину. З-за верби вийшов Микола, i всi дiвчата, наче сполоханi птицi, знялися й побiгли, аж калину погубили по травi.

Микола догнав дiвчат на перелазi й зараз впiзнав ту дiвчину, що брала воду в березi: впiзнав її гнучкий, тонкий стан, чорнi брови, широкий лоб, кругле лице i двi товстi коси кругом голови, за котрими горiли на сонцi червонi ягоди калини мiж зеленим листом.

Вiн тепер придививсь, що в неї були темнi, як терен, очi i довгi-довгi чорнi вiї. Вона глянула на його й опустила вiї на щоки; вiї зачорнiли на молодих щоках, як шовк. На дiвчинi була дуже бiдна одежа: рукави на сорочцi були ледве поцяцькованi полiвкою та маленькими блiдими зiрочками.

Ту дiвчину звали Нимидорою. Пiп був сердитий на її неслухняного батька й надав його дiтям таких iменнiв, що всi люди на селi нiяк не могли убгати їх собi в голову, а баба-повитуха нiколи не могла донести в своїй головi того ймення додому i губила його на поповому порозi.

Тiй дiвчинi пiп дав iмення Минодора, а люди на селi звали її Нимидорою.

Як тiльки Микола пристав до дiвчат, всi дiвчата заразом так i заспiвали пiснi, мов пташки весною. Разом з дiвчатами заспiвала й Нимидора. Микола впiзнав її тонкий голос i чогось пригадав свiй сон пiд грушею. На його серце полилася така радiсть, таке щастя, що вiн не бачив стежки пiд своїми ногами. Йому здалося, що разом з Нимидорою заспiвала калина, заспiвало синє небо.

Дiвчата наздогнали ще одну юрбу женцiв, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жать на своїй постатi поруч з Нимидорою.

Сонце високо пiдбилось вгору; надворi стало душно. Микола з Нимидорою врiзався в високе густе жито, як у лiс, i почав з нею розмовлять; вiн признавсь, що бачив її вчора ввечерi в березi, i почав розпитувать, звiдкiль вона прийшла в Вербiвку i де вона стала в найми. Ласкавий голос молодого хлопця промовляв до неї, нiби голос рiдної матерi. Вона й сама незчулась, як одразу розказала йому про все своє життя.

– Я родом з присiлка Скряпчинцiв, – промовила Нимидора. – Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я й не пам'ятаю своєї матерi: але як почну думати та нагадувать, то менi здається, що моя мати була висока та чорнява, гарна з лиця, краща од усiх молодиць, скiльки я бачила їх на свiтi, в доброму намистi, в червонiй з торочками хустцi на головi та жовтих сап'янцях. I тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю в червонiй хустцi та жовтих чоботях, то менi здається, нiби я побачила рiдну матiр. Як була я малою, то менi було не раз сниться, що моя мати чеше менi коси, вплiтає червонi кiсники, вбирає мене в квiтки та в стрiчки, голубить та жалує мене. Мiй батько жив недовго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.

Я жила в дядька, доки пiдросла. Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дiтей жалувала, давала їм гостинцi, а мене все обминала. Оце було її дiти пустують, вона на їх сердиться, а на менi згонить злiсть. Вона мене й лаяла гiрше, i била гiрше, нiж своїх дiтей. До своїх дiтей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дiтись. Нiколи я не носила нової одежi, нiколи я не мала нових кiсникiв, нової спiдничини; латана сорочка все було свiтиться на моїх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дiтей, та все думаю про свою матiр: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця менi принесла б, i вишила б менi квiтками сорочку, i накупила б менi стрiчок та квiток. Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матiр, то менi й сниться моя мати такою, як я собi її пригадувала.

Пiдросла я; мене один чоловiк найняв за няньку за три копи грошей та за сорочку на рiк. Господи! як я помордувалась з його малими дiтьми. Було хазяйка посадить менi на руки опецькувату дитину, а я ще й сама опецьок, сливинь дитина! Трохи не пiдвередилась тими дiтьми. Хазяїни пiдуть на поле, а мене покинуть дома з дiтьми. Дивлюся я, чужi дiти бiгають, гуляють в цiцi-баби, в хрещика, купаються, а менi не можна й одступать од дiтей. Господи, як менi хотiлось погуляти та побiгать! Якби була жива моя мати, i я гуляла б з дiтьми. "Ой мамо моя, доле моя! Нащо ж ти мене такою малою покинула?" – було, думаю я. Я ввесь свiй дитячий i дiвчачий вiк поневiрялась в чужiй хатi, у чужих людей i не зазнала ласкавого слова.

Стала я дiвкою й найнялася за наймичку в одного багатого чоловiка. Хазяїни були люди добрi, та не було менi вiльного часу нi поспiвать, нi потанцювати, нi сорочок хмелем повишивать. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде нiч, упадеш на голу лаву та й заснеш як мертва. Тiльки почне на свiт благословиться, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доїти та до череди гнать. Було вийду на подвiр'я з дiйницею – соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починає червонiть. Я сяду доїти корову, а менi здається, що я стою коло припiчка; в печi палає полум'я, а я висовую горщик з печi. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона б не будила мене вдосвiта з теплої постелi.

Нимидора замовкла й схаменулась, їй стало чудно, що вона розказує за себе хлопцевi, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорнi очi, то їй знов схотiлось говорити про свою лиху долю.

– Яка ти, дiвчино, безталанна! – тихо промовив Микола. -Чи довго ж ти служила в того чоловiка?

Ласкавий голос зачепив Нимидору за саму душу. "Ой, гарнi ж, козаче, i твої карi очi, гарнi й твої чорнi брови! Вони випитають в мене всю щиру правду!" – подумала Нимидора та й знов почала розказувать.

– Три роки поспiль служила я в того багатого чоловiка, ще й на весiллi в його старшої дочки за дружку була.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: