Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

Настала пишна та тепла весна. Зеленiли верби в березi, зазеленiла трава на левадах. Джерин садок заквiтчався бiлим цвiтом. Все цвiло та зеленiло, тiльки Микола ходив сумний та невеселий.

Був тихий весняний вечiр. Нимидора поливала розсаду на грядках; Микола носив воду з Раставицi. Нимидора розцвiлась, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленiй левадi, проти ясно-зеленого листя верб, її брови чорнiли, як чорнобривцi. Вона була весела й спiвала. Микола стояв над вiдрами, похнюпивши голову. В лузi десь далеко кувала зозуля.

– Чого це ти розспiвалась, неначе дiвка? – ледве промовив Микола. – Ти спiваєш веселої пiснi та ще бiльше менi жалю завдаєш.

– Це я згадала, як колись в наймах крадькома вишивала сорочку та кляла зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так менi забажалось, щоб вона накувала менi багато год живоття. Як гляну я навкруги на цей зелений город, що оце засiяла, та як згадаю, що я тепер хазяйка, то менi аж веселої пiснi хочеться спiвать.

– Спiвай, жiнко жалiбної, то менi, може, буде легше, – промовив сумно Микола. – Чогось менi так важко на серцi, така в мене журба, що я й не знаю, де й дiтись!

– А чого ж оце тебе журба бере?

– А тим, що нам погано жити на свiтi. Вмер батько… i за мертвого плати подушне, i за живого плати подушне. Я вже не знаю, чим винна та душа, що за неї треба щороку платить подушне.

– Дасть бог, вродить хлiб, то й заплатимо.

– Нехай же переднiше вродить; а коли вродить, то чи дасть пан завчасу його зiбрать та звозити в тiк.

Нимидора перестала веселої пiснi спiвать, забрала вiдра, i вони обоє мовчки пiшли до хати.

Микола ввiйшов у хату, сiв за столом, пiдпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хатi, готували вечерю, а вiн усе сидiв i слова не промовив. Нимидора розказала матерi за розмову з ним на городi.

– Чого ти, синку, журишся? Дасть бог хлiб, то ми якось-таки оплатимось. Ти б, сину, пiшов до Києва, поки не настала робота в полi, та помолився богу. Може б, нам господь послав талан та добрий врожай на полi, – вговорювала мати сина.

Микола сидiв i слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п'явка; густi брови були насупленi. Микола мовчки вийшов у садок i пiшов через садок на леваду. Сонце сiдало за вербами, наче гасло, а в його на серцi неначе гадина сидiла та все ссала та ссала за саму душу. Вiн усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре роздiлив долю мiж людьми: одним дав панство й степи, й лани, а другим дав важку працю, бiднiсть та трохи не торби. Вiн вернувсь до хати, згорнувши руки на грудях.

– То як же сину, чи пiдеш до Києва? Як пiдеш на прощу, то я насушу тобi сухарiв на дорогу, – говорила до його мати, вештаючись коло хати.

– Не пiду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно боговi пороги оббивати. Коли є той бог на свiтi, то вiн бог панський, а не мужицький, бог все добро оддає панам, а пан не дає нiчого, – сумно промовив Микола.

– Свят, свят, свят! Господи милосердний! Що це ти верзеш? Схаменись лишень та подумай, що ти бовкнув? Тим-то нам господь долi не дає, що ми таке верземо та богу не молимось? – промовила Джериха та й перехрестилась.

Микола ввiйшов у хату, достав з полицi псалтир, розгорнув i почав читати. Псалтир здався йому темнiшим од темної ночi: вiн не знайшов у ньому поради й одповiдi на свою важку думу, згорнув його i мовчки поклав на полицю.

Од того часу Микола почав часто задумуватись. Мати чiплялась до його, питала в його, що в його болить, i вже хотiла йти на пораду до знахурки.

– Нi! Вже, мамо, не поможуть менi знахурки, – одказував вiн матерi. Тiльки Нимидора своїми пiснями, веселими словами та чорними бровами трохи розважала його.

Настали жнива. Хлiб не дуже вродив. Пан почав знову одлiчувать згiннi днi та шарварки саме в жнива, а не восени. Микола намовляв людей не йти на тi згiннi днi та мерщiй хапати свiй хлiб з поля. Осавула розказав пановi, що Микола Джеря знов бунтує народ. Бжозовський нахвалявся оддать Миколу в москалi. Та звiстка дiйшла до Джерихи.

– Сину, не зачiпай лиш ти осавули, не дражни пана! – благала мати Миколу. – Ти знаєш, що ми панщаннi люди: пан зробить з нами, що схоче, i вволить свою волю.

– Як же його не зачiпать, коли вiн нiби знущається над нами. Я б раднiший мовчати, але ми пухнемо з голоду, а вiн такий гладкий, що в свою шкуру не потовпиться.

– А що ми робитимемо, як вiн оддасть тебе в москалi? – сказала мати.

– Не дiжде вiн того! – крикнув Микола, i його очi заблищали, неначе хто кинув двома iскрами, як у того вовка.

Микола вже був не молодий хлопець, а чоловiк з довгими вусами, з мiцним станом, широкими плечима та мiцними руками.

Мати замовкла. Нимидора почала плакати. Миколу взяв за серце не жаль, а взяла злiсть. Вiн вийшов у садок, сперся на тин i довго стояв, поки не прохололи його голова й груди.

Одбули люди панщину, одбули вже й згiннi днi, а все-таки не вижали панської пшеницi до решти. Пшениця в пана вродила, як лiс, густа, як щiт. Бжозовський зiбрав людей i оповiстив, що дасть жати за снiп, але давав дуже малий снiп. Микола не втерпiв i вихопився перед паном з словом, що люди пiдуть жати до графа.

За ним обiзвався i Петро Кавун, а далi ще кiлька чоловiкiв.

Бжозовський спахнув: його червоне повне лице стало ще червонiше, сiрi очi аж налились кров'ю. Вiн зненавидiв Миколу, бо вгадував в його гордих, смiливих карих очах велику ненависть до себе. Ту злiсть примiчав вiн навiть в його довгих чорних вусах, в мiцно стиснених губах, в твердому неласкавому голосi. Вiн затупотiв ногами на одному мiсцi й крикнув:

– То ти смiєш менi цвiкать в вiчi? То ти смiєш менi пiдбивать народ? Та я зараз дам знать становому й накличу повне село москалiв. Я вас поб'ю московськими руками й оддам усiх бунтарiв-хазяїнiв у москалi! Я вас на Сибiр запроторю! – крикнув Бжозовський несамовито та все тупотiв ногами на одному мiсцi.

Пан прогнав Миколу й Кавуна з-перед очей, одначе поступився громадi бiльшим снопом. Вiн боявсь, щоб часом люди i справдi не пiшли на графський лан на заробiтки.

Прийшов осавула й запер Джерю, Кавуна i ще чотири чоловiки в холодну на висiдку. В пана була думка й справдi оддать Джерю й Кавуна в москалi.

Посидiли вони взапертi день, а другого дня їх випустили, бо треба було панську пшеницю дожинать. Пiшов Микола з чоловiками додому та, йдучи, нишком змовлявся з ними. Вони знали вдачу свого пана i постановили втiкать з села на далекi сахарнi, поки мине некрутчина.

Тим часом трапилась несподiвана подiя. Осавулину жiнку давно дражнили на селi злодiйкою, i хазяйки нiчого не клали напохватi, де вертiлась осавулиха. В Кавунихи раз пропав шматок полотна, що бiлився на левадi. Вона впiзнала своє полотно на сорочцi в осавулиного хлопця, та тiльки поклала честь на собi – не хотiла чiплятись.

Саме тодi Кавун заколов кабана. Осавулиха навiдалась до Кавуна в хату i вхопила пiд полу два шматки сала. Проворна Кавуниха зараз постерегла, глянувши на купу сала на столi, прожогом побiгла слiдком за осавулихою, витрусила своє сало й наробила галасу на ввесь куток. Збiглися люди. Прибiг i Микола i почав кричать, що злодiйку треба повести по селi з музиками. Микола порiзав шматки сала на четвертини, понизав їх на мотузок i почепив осавулисi на шию. Баби вхопили осавулиху попiд руки та й повели по селi. Микола йшов попереду й грав на скрипцi. Кавуниха грала рублем на качалцi. Осавулиха йшла i не знала, де дiти очi од сорому. Дiти юрбою бiгли слiдком; люди вибiгали з дворiв дивиться на ту комедiю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: