– Ото каша! – промовив Микола. – I в Вербiвцi бiдував, а такого добра не їв. Чи й сам пан жид їсть таку кашу?
– Поживеш, чоловiче, покуштуєш ще й кращої кашi, – озвався один бурлака.
Дзвоник задзвонив, i всi бурлаки знов пiшли на роботу. В казармах зостались самi вербiвцi, зостались i задумались. Кожний згадував за свою хату, за свою жiнку, своїх дiтей. Микола сидiв i журивсь.
– Чи доведеться нам коли вернуться додому? – спитав Кавун наче сам у себе.
– Як ухопить нашого пана, то, може, й повертаємось, – промовив Микола.
– А коли ж то його вхопить, коли вiн здоровий, як вiл, – знов обiзвався Кавун i похилив на стiл свою русяву голову, своє довгообразе лице з тонким рiвним носом i з довгими вусами.
– Та й смердить же наша хата! – сказав Микола i вийшов надвiр. За ним вийшли i другi вербiвцi.
Казарми стояли над самим ставком. Ставок був здоровий, далеко розливався в поле мiж двома невисокими горами. За ставком, од самого берега йшов на гору старий лiс високою рiвною стiною, переходив гору й ховався в долинi, за горою. Половина лiсу вже пiшла на сахарнi, а друга половина, наче по шнурку обрубана, стояла в пишнiй красi, нiби хтось зумисне насадив його стiною до самого ставу. Товстi граби, берести, дуби, кленки стояли, нiби густо наставленi стовпи, з зеленою покрiвлею зверху. Круглi зеленi широкi верхiв'я вкривали лiс зверху, нiби зеленими шатрами. А там далеко на яру блищав ставок, зеленiли береги; а далi в водi стояв стiнами густий темно-зелений оситняг. Його тоненькi гнучкi стебла здалеки були схожi на купи павутиння. Вiн одбивавсь у водi ще тоншим, ще нiжнiшим, неначе пiд водою плавав зелений пух.
Бурлаки хотiли скупатись, але глянули в воду i побачили, що вода була густа й смердюча. Дохла риба плавала коло берегiв: в ставок випустили маляс i зробили з його смердюче багно; ставна вода була гнила.
Вербiвцi стали на роботу в сахарнi. Ця робота була для їх легша од роботи на полi, але зате нуднiша. На полi, на чистому повiтрi було якось веселiше й охотнiше робить, нiж коло машини, мiж стiнами, на помостi, слизькому й липкому од розлитого смердючого малясу.
Минув мiсяць. Бурлаки пiшли до посесора за грiшми. Бродовський сам одлiчував плату робiтникам, незважаючи на те, що був дуже багатий: вiн був з простих євреїв.
Микола стрiв на подвiр'ї Бродовського жiнку. Вона була убрана зовсiм по-панськiй, але її лице, її нечепурна одежа, чорний подiл спiдницi i розкудлане волосся на головi – все це показувало, що вона не панiя.
– А де твiй чоловiк? – спитав Микола в посесорiшi
– Що ти, свиню! Ну! Чого ти на мене тикаєш? Я тобi не дам грошей за мiсяць. Нiяк не привчимо цих хамул, як треба розмовлять з панами.
– Авжеж пак! Хiба я дурно робив мiсяць, – сказав Микола. Бродовська пiшла жалiтись на бурлак до свого чоловiка.
Бродовський вилаяв бурлак, одлiчив i видав грошi i вилiчив за всi днi, коли бурлаки були слабкi й не були на роботi. Бурлакам довелось забрати не всю свою мiсячну плату.
– Ну, не забагатiємо в цього пана! – промовили бурлаки, вийшовши з двора.
Бродовський поставив шинок коло самих заводiв, хоч усi шинки в мiстечку були закупленi в дiдича таки Бродовським. Бурлаки в шинку оддавали Бродовському назад за його горiлку заробленi в його грошi.
Була недiля. Бурлаки просто од посесора потяглися до шинку i з горя пропили трохи не всi свої грошi. Микола пив чарку за чаркою; жид наливав та все не доливав на палець, бо з тих недоливкiв зоставались у його в кишенi сотнi карбованцiв. Коло шинку сидiли музики i грали; бурлачки танцювали з бурлаками. Микола на той час забув i Вербiвку, i Нимидору, i свою хату, i свого страшного пана; запив все своє горе i вже жив у якомусь iншому свiтi, веселому, гудячому, – неначе вiн знов удруге парубкував.
– Грайте, музики! буду танцювать! – крикнув Микола, пiднявши рукою високо шапку вгору.
Музики заграли, i Микола пiшов садить гопака. Той гопак був страшний; здавалось, нiби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темнi очi нiби горiли, як жарини, а волосся розпатлалось; блiде лице почорнiло i неначе посатанiло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гулять хоч весь день.
– Грайте дрiбнiше, бо морду поб'ю! – крикнув Микола несамовито i потяг одну бурлачку у танець. Вiн так обкрутив її кругом себе, що на бiднiй бурлачцi затрiщала свита, i вона ледве вирвалась з його рук.
До пiзньої ночi грали музики; до пiзньої ночi пили й танцювали бурлаки, доки не витрусили з кишенi усiх зароблених грошей.
Настала зима. Бурлаки стали на роботу в Бродовського на цiлу зиму. Посесор так харчував бурлак, що в великий пiст в його казармах почався помiрок. Заслабла одна молодиця i вмерла наглою смертю; потiм заслаб один чоловiк i не дiждав до вечора. Другого дня знов заслабло кiлька чоловiк. Бродовський, взявши в посесiю сахарнi в одного великого пана дiдича, одразу заплатив багацько грошей i через це мусив позичить чимало грошей в заможного купця в Лебединi, Шмуля Каплуна. Шмуль згодився позичить, але вимовив таке завсiдне право, щоб його зять харчував робiтникiв в сахарнях за три карбованцi от душi, аж доки посесор виплатить усю позичку. Шмулiв зять закупив на харчування бурлак багато таранi за дуже малу плату. Тараня була дуже давня, лежана, трухла й гнилувата. Од неї бурлаки зараз почали слабiть, а потiм по бурлаках пiшов такий помiрок, що за його пiшла чутка по околицi та й скрiзь. Робiтникiв умирало багато.
Посесор, вважаючи на себе як на пана, задер вгору кирпу проти попа. Вiн звелiв самим бурлакам ховать мерцiв. Пiп, не довго думавши, дав звiстку благочинному. Почалось дiло. Тодi посесор побачив, що накоїв лиха, ледве загасив дiло сотнями карбованцiв. Вiн скуб себе за пейси, за бороду i мусив платить поповi давню плату за фабрицьку парафiю.
А тим часом пошесть пiшла по всiх казармах. Люди не переставали слабiть i вмирати. Мiж бурлаками почалася тривога: однi казали, що пани насипали зумисне в криницi отрути, другi казали, що посесор годує людей собачим м'ясом. Пiшов по казармах гомiн, клекiт. Микола правував над усiма, давав привiд, кричав на ввесь двiр, що жиди наслали пошесть на людей. Ватага бурлак знялася, пiшла до посесора й побила йому вiкна. Посесор тим часом з жiнкою й дiтьми утiк в мiстечко i пересидiв лиху годину, доки бурлаки не втихомирились. Тим часом вiн дав знати в стан. Становий набiг на заводи з москалями, з доктором та з попом. Доктор заглядав у криницi, куштував воду, ходив по заводах, по казармах, ходив чогось понад ставком, по двору, заглядав у пекарнi, в казани, заспокоював бурлак; але сам боявся покуштувать бурлацького борщу з гнилою таранею, з додатком пацюкiв для присмаки. Вiн звелiв обчистить i вимазати казарми, але, невважаючи на те, бурлаки почали потроху втiкать з заводiв. Нашi вербiвськi бурлаки ждали тiльки, доки трохи протряхне надворi. Вони задумали тiкать далi, на херсонськi степи. А тим часом несподiвано заслаб Кавун. Вiн довго не признававсь, що вiн слабий, насилу волочив ноги, а все-таки ходив на роботу. Вiн боявсь лазарету, як пекла, бо з того лазарету мало хто вертався до казарм.
Одного вечора Кавун зваливсь з нiг; його перевезли в лазарет. Нi один вербiвець не впiзнав би тепер Кавуна, колись здорового, кремезного, широкоплечого чоловiка, з довгообразим лицем та рум'яними щоками.
Кавун лежав на голому полу, прикрившись старою свитою, i стогнав. Смутно блищав вечiр у вiкно, i жовте, як вiск, Кавунове лице ледве було видно проти вiкна. Щоки його позападали, рум'янець зник, нiс загострився; темнi очi стали якiсь нiби втомленi й дивились непорушне на стiну, неначе на тiй стiнi Кавун читав своє гiрке життя. Микола сидiв коло його й думав думу, похиливши на груди голову. Iншi вербiвцi стояли коло полу, бо слiдком за Миколою й Кавуном почало прибувать на заводи багато вербiвських людей. Не один десяток уже втiк з Вербiвки од пана Бжозовського.
Кавун стогнав та все не зводив очей з бiлої стiни, на котрiй став у закутку широкий темний вечiрнiй дiд. На замазанiй стiнi темнiли чорнi плями, мiсцями червонiла цегла з-пiд обколупаної глини. Минула година, i Кавун все дивився очима на ту стiну i не мiг опам'ятатись: перед ним нiби манячили то милi, то страшнi картини на тiй стiнi. От зазеленiла вербами Вербiвка, вся облита гарячим сонцем, зазеленiла його левада над Раставицею; забiлiли стiни його хати, i вiн засмiявся тонкими смажними губами. Потiм перед його очима усi верби нiби спалахнули страшним огнем; небо вкрилось хмарами; день змiнився на нiч… Верби стали стiжками на панському току, i чорне небо замиготiло страшним полум'ям; весь тiк, вся Вербiвка вже нiби палала перед його очима. Горiла його хата; йому здалось, що в хатi його жiнка з дiтьми, що вони от-от згорять в тому страшному вогнi.