Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

Осавула, довiдавшись про цей Миколин та Кавунiв вчинок, спересердя пiшов до пана й розказав, що молотники крадуть з панського току жито; поробили собi здоровi кишенi i щовечора насипають повнi кишенi пашнi, вертаючись додому. Вiн понабрiхував на всiх тих, що водили по селi його жiнку, а найбiльше на Джерю та на Кавуна.

По селi пiшла про це чутка. Всi люди загомонiли, що осавула грiха не боїться: сам бреше, i ще й виказує пановi, як люди крадуть панську пашню. Микола з товаришами засiв на засiдки на левадi мiж вербами, i саме тодi, як осавула вертався од пана, вони вискочили з-за кущiв, простягли осавулу й дали йому пiвсотнi добрих київ.

– Оце тобi за пана, а це – за панiю, а це – за панщину, – приказував Микола, – адже ж пан не шкодує сiна своїм волам, ще й брагою їх поїть, а ми так само панськi, робимо пановi, як воли, вiн нас не частує брагою, а рiзками. Панське добро – то й наше добро, бо то наша праця, а земля божа, – говорив Микола, луплячи осавулу палицею.

– Оце тобi за те, щоб ти пам'ятав, що виказувать панам на людей грiх, бо ми не крали в пана, а своє брали й вертали собi, – приказували чоловiки та все гнались за осавулою навздогiнцi, та все лупили його по спинi палицями.

Осавула так боявся того грiха, що признавсь навiть в йому на сповiдi батюшцi; але все-таки пiшов до пана й розказав, хто його попобив палицями. Пан постановив оддать Миколу, Кавуна i їх однодумцiв в москалi, та ще як можна швидше.

Пiшла чутка про некрутчину. В Скрипчинцях вже ловили некрутiв i забивали в колодки. Микола й Кавун з товаришами постановили того-таки вечора тiкати на сахарнi в Стеблiв, у Канiвщину.

Настав темний осiннiй вечiр. Все небо було засноване хмарами. Надворi було поночi, як у погребi. Джеря повечеряв з Нимидорою та з матiр'ю, сiв коло стола i задумавсь. Мати полiзла на пiч i незабаром заснула. Нимидора розклала в челюстях огонь i сiла коло припiчка прясти. Червоний свiт миготiв по бiлих стiнах, по молодому Нимидориному лицi. Мичка на гребенi свiтилась наскрiзь. Гребiнь чорнiв зубцями проти вогню. Микола сидiв кiнець стола й не зводив з Нимидори очей. Його темнi смутнi очi блищали в темрявi. В його на душi було так важко, так тяжко, що й Нимидоринi брови не могли його розважить. Микола сидiв, одягнутий в свиту.

– Чом, це ти, Миколо, не роздягаєшся? – спитала в його Нимидора.

– Кидай, Нимидоро, прясти. Йди сядь коло мене, я щось маю тобi казать, – промовив Джеря дуже тихо, щоб не збудить матерi.

Нимидора поклала гребiнь на днище й сiла коло його.

– Скажу тобi, моє серце, що на душi маю: я тебе, молоду, цього вечора покинуть думаю. Я задумав цiєї ночi втiкать з села з Кавуном та ще з чотирма, чоловiками.

Нимидорi неначе хто гострим ножем штрикнув у серце. Вона охолола, отерпла, зблiдла й сидiла мов нежива.

– Не бiйсь, Нимидоро, й не журись. Пан хоче нас оддать в москалi; як вiн нам обголить лоби, то ми тодi пропащi навiки; а тим часом ми втечемо на сахарнi, перебудемо цей важкий час та й знов повертаємось. Може, воно якось перетреться, перемнеться та й так минеться.

– Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду! – несамовито крикнула Нимидора на всю хату неначе не своїм голосом.

– Цить! Не кричи й не тужи! Ти збудиш матiр: ви наробите галасу, тодi я пропащий.

Нимидора пiдвелась з лави i знов упала на лаву мов нежива.

– Я не навiки тебе покидаю; я зароблю грошей i знов вернуся.

– Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хлiб їсти й воду пити! – промовила Нимидора без слiз, наче простогнала.

– Не проклинай мене, i не лай, i не плач! Ти думаєш, менi легко тебе покидать? Доле моя. щастя моє! – неначе простогнав Микола, вхопивши Нимидору в обнiмок i сам залився сльозами, як мала дитина. – Пiду з села, бо тяжко менi жити; пiду в лiси, пiду в степи, пiду в пущi й на гострi скелi, а панщини таки робить не буду i в москалi не пiду. Пiду втоплюсь, об камiнь розiб'юся! Нехай звiрi розшарпають моє тiло, а я все-таки втечу. Все одно менi пропадать! -сказав Микола.

– Що ж я буду в свiтi божому дiяти сама з малою дитиною? – промовила Нимидора й почала гiрко плакати. Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому, i аж побивалась на лавi.

– Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось i без твоїх слiз. Мене нужда iзсушила, iзв'ялила, як холодний вiтер билину в полi. Моє серце наскрiзь ножем пробите. Знайди менi сорочки, знайди харч та й бувай здорова! Як не вмру, повернуся, i повернусь не вдень, а вночi застукаю в кватирку, а ти одчиняй дверi.

– Пропаща я навiки! Боже милосердний! За що ж ти нас так тяжко караєш? Коли ж тебе дожидать додому?

– "Тодi жди мене в гостi, як виросте в тебе у свiтлицi трава на помостi", – одказав Микола словами пiснi, – а ти не ламай рук, не суши очей та доглядай матерi й дитини. Як не вмру, то вернуся, нiде не дiнусь.

Нимидора кинулась до колиски й схилилась, i нiби впала на дитину.

– Серце моє, дитино моя! Ти й не знаєш, що зостаєшся сиротою! – плакала Нимидора, задавлюючи хрипкий голос у грудях.

– Нимидоро, годi голосить та плакати! Мене ждуть люди. Давай мерщiй сорочки, давай харч та виряджай мене в далеку дорогу.

– Не йди! Переночуй хоч одну нiченьку дома!

– Не можна. Ми змовились; мене ждуть люди. Завтра мене заб'ють в кайдани, тодi я пропащий навiки.

– Бодай всi нашi сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучче я була б маленькою пропала, лучче б поневiрялась довiку в наймах, нiж маю терпiти таке горе! – промовила Нимидора i почала шукать сорочки в скринi й складати їх у мiшок. Микола вдягся в кожух, надiв шапку, кинув у мiшок скрипку, поклонився до матерi, поцiлував дитину i блiдий, як смерть, сумний, як осiння нiч, вийшов з хати. Нимидора вийшла слiдом за ним.

– Прощайте, рiднi пороги, де походжали мої ноги! Прощай, Нимидоро! Згадуй мене, моє серце, вiрними словами та дрiбними сльозами, а я тебе, доки живий буду, довiку не забуду.

Надворi було поночi. Нiч була темна, але тиха. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе чорною рiллею. Нимидора випровадила Миколу за ворота i насилу дiйшла до хати.

Микола пiшов на вигон, де стояли старi верби: там його ждав Кавун i чотири чоловiки, що налагодились потаєнцi втiкать на сахарнi.

Нимидора вбiгла в хату, впала на лаву, схилилась на стiл, голова упала на руки, i довго-довго плакала i побивалась. Гарячi сльози обливали її руки, лились на стiл, як кринична вода ллється з джерела на траву. Вже трiски на припiчку погорiли, i тiльки одна головешка жеврiла в попелi, мигочучи синiм одлиском. Вже в хатi стало поночi, а Нимидора все плакала. Вона виплакала всi сльози, а сон утiк од неї десь далеко в поле.

Коли це одразу в хатi стало видно, як удень. Стiни, пiч, лежанка, колиска, образи – все нiби облилося кров'ю. Червоний свiт миготiв нiби хвильками й брижжами по стiнах, трусивсь, переливався з стiн на стелю, на жердку з одежею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: