Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

– I самi не знаємо, чоловiче, – обiзвався один бурлака. – Ми йдемо на заробiтки.

– Певно, повтiкали од панiв? – спитав чоловiк.

– Може, й повтiкали; хто його зна… – насилу промовив Микола, не виймаючи люльки з губiв.

– Та й я втiк од свого пана, i вже блукаю не один рiк по цих степах. Я знаю тут усякi мiсця. Коли приймете мене до своєї ватаги, то я вам на степах скрiзь дорогу покажу i, може, стану вам в пригодi.

Бурлаки дивились на чоловiка i мовчали. Швидка розмова, швидкi очi, проворнi руки, проворнi рушення – все те було не пiдхоже до якогось вiковiчного хлiбороба-крiпака.

– Куди ж ви прямуєте? Чи в Крим, чи на Дiн, чи на Бассарабiю? – знов спитав їх чоловiк лепетливим язиком.

– Сказать по правдi, чоловiче, ми й самi ще добре не знаємо, де знайдемо пришиб.

– Я був по всiх усюдах в цих краях, був i в Криму, був в забродських ватагах на Днiстрi, служив i в панiв, а тепер думаю простувать на Бассарабiю.

– Чому ж доконешне на Бассарабiю? – спитали бурлаки.

– Та тим, що тут в степах уже розплодилась сила станових, вже геть-то почали чiплятись до бурлак за пашпорти, а на Бассарабiї не гурт-то питають про пашпорти. Коли хочете, то ходiм на Бассарабiю на заробiтки.

Бурлаки зглянулись i все подивлялись на проворного бродягу, все чогось не йняли йому вiри.

– Ви погане мiсце вибрали: тут трохи вогко, а там далi над рiчкою сухiше. Я цi всi мiсця добре знаю.

Бурлаки мовчки курили та все поглядали на свої клунки.

– Просимо вечерять! – промовив чоловiк, виймаючи з торби окраєць хлiба, сiль та цибулю.

– Вечеряй на здоров'я! – промовили бурлаки. Полягали бурлаки кругом багаття, пiдмостивши клунки пiд голови, I почали дрiмать. Декотрi, одначе, поприв'язували клунки до рук мотузками й довго не спали, доки незнайомий чоловiк не впав на траву, як куля, i не захрiп на ввесь яр.

Другого дня вдосвiта бурлаки повставали, полапали клунки: все було на своєму мiсцi. Вони повмивались коло плеса, помолились богу i збудили незнайомого чоловiка. Вiн схопивсь нiби опечений, протер очi, позiтхнув i пiшов вмиватись, навiть не перехрестившись.

– Мене звуть Андрiй Корчака. Коли хочете послухать моєї ради, то рушаймо на Бассарабiю. На степах тутечки вештається багато панiв; ще якраз колись натрапимо на своїх.

– А що, браття! Чи не послухать нам цiєї ради? – спитав Микола в своїх товаришiв. – Хiба ж нам ще не остогидли тi пани?

– Як на Бассарабiю, то й на Бассарабiю, аби тiльки зайти як можна далi, – обiзвались бурлаки.

Всi рушили за ватажком Андрiєм Корчакою.

Йшли вони день i ввечерi добились до степової корчми. Корчма була збудована з сiрого пiскуватого каменя й стояла необмазана. В корчмi сидiли жиди, держали горiлку й закуску i за все брали чималi грошi. В корчмi служила за наймичку.стара баба, бурлачка з Подiльської губернiї. Кругом корчми слалося на всi боки рiвне поле. Бурлаки випили по чарцi горiлки, з'їли по шматку хлiба з цибулею i переночували пiд корчмою. Вони розпитали в жидiв, чи не можна де в близькому селi стать на роботу на тиждень або на два. В їх було обмаль грошей, а до Бассарабiї ще було далеко. Жид справив їх на село Колонтаївку, де в пана на цiле лiто наймались строковi бурлаки.

В невеличкому яру перед їх очима розкинулась Колонтаївка. Село було степове; на яру й попiд горбами стояли маленькi хатки-мазанки з невеличкими вiкнами; коло хат стирчали хлiви з високого очерету, вкритi зверху очеретом. Скот заганяли в загороди, тiльки обкопанi ровом, а замiсть тину за ровом лежали купи гною або стояли стiни, – так само з очерету. Нiде не видно було нi комор, нi високих клунь. Хлiб складали в стiжки й молотили на току проти неба або гарманували кiньми та волами, перетираючи розкиданi снопи важкою колодою, причепленою до коней. На цiлому селi не видно було нi одного дерева, навiть верби. То було село зовсiм солом'яне та очеретяне. Вся Колонтаївка рябiла й чорнiла серед степу чорними покрiвлями хат, жовтiла очеретяними тинами та високими окопами. Все було сiре, невеселе, тiльки кругом панської бiлої мурованої хати росли густi зеленi акацiї та абрикоси.

За селом на горбу стояли три низенькi вiтряки з шiстьма крилами.

– Та й поганi тут села! Не доведи господи жить на такому селi! – казали бурлаки.

– Ця Колонтаївка не схожа на нашу Вербiвку, – промовив Микола.

Бурлаки ввiйшли в село i побачили, що в людей дуже багато овець та товару, що люди в тих степах не так бiдують, як їм здавалось. Вони пристали до корчми, розпитали про пана i пiшли до панського двору. Пан хотiв умовиться з ними на цiле лiто, до покрови; але бурлаки згодились стати на роботу тiльки на недовгий час, щоб заробить трохи грошей на дорогу, їм так допекли пани, що вони були ладнi втекти од їх як можна далi, хоч на край свiту.

Заробивши трохи грошей, бурлаки пiшли далi до Днiстра. Андрiй Корчака, мов степовий вовк, змiряв тi степи вздовж i впоперек; вiн вже брався до Днiстровського лиману, до Чорного моря, де були рибальськi ватаги.

Багато степових херсонських сiл поминули бурлаки. Вони бачили села й степовi, голi й опаленi гарячим сонцем; бачили села понад невеличкими степовими рiчечками, де вже зеленiли верби, садочки i навiть виноградники; бачили здоровi багатi нiмецькi колонiї з довгими рiвними вулицями, з домами на два поверхи серед зелених садкiв та виноградникiв.

V

Одного дня бурлаки примiтили серед рiвного степу високу синю смугу; то був високий бассарабський берег по той бiк Днiстровського лиману. Та синя смуга все наближалась до їх, нiби висовувалась з-пiд землi. Вже було видко гори, вкритi лiсом, а мiж горами глибокi долини та яри. Вже на горах забiлiв Акерман з церквами та садками. Бурлаки зiйшли на крутий берег над лиманом i стали над кручею: перед ними заблищав широкий лиман. Сонце високо стояло на небi. Хоч була рання весна, але надворi було вже гаряче, як серед лiта. З лиману повiяло холодком. Картина за лиманом була дуже пишна. Гори неначе поламались та порепались балками до самого долу. I гори i крутi балки зеленiли свiжою весняною травою. Акерман був розкинутий на горах i нiби виставив напоказ проти сонця свої бiленькi хати, закиданi садками та виноградниками. Над самим лиманом стояла давня генуезька твердиня з високими, довгими, темними стiнами з визубнями й зазубнями зверху. Поверх стiн, порослих зеленим бадиллям, стримiли високi башти. Мурованi стiни з баштами нiби виходили просто з води, а в водi одбивались такi самi стiни й башти, неначе хотiли впасти в глибоку синю безодню. На горах бiлiли й блищали банi церков, шпичастi верхи дзвiниць. Увесь височенький зелений берег з садками, церквами одбивався в водi, як в дзеркалi, а над горами синiло, мов густа синька, пишне пiвденне гаряче небо. Днiстро вливався в закруглений лиман, неначе вилазив з зелених густих очеретiв та ситникiв, що звуться там чагарями. Зеленi, як пух, чагарi тяглись по обидва боки Днiстра й понад лиманом широкою смугою. Мiж ними подекуди блищали озера, а над озерами й чагарями високо пiднiмались гори, вкритi лiсами. Блискучий лиман розливавсь вшир на вiсiм верстов, мов розтоплене скло. Той край за лиманом здавався зеленим раєм пiсля рiвного нудного порожнього степу.

– Потривайте ж, хлопцi, – сказав швидкий Корчака, – хоч за лиманом край трохи вольнiший, але й туди вдень не можна їхать, бо й там є становi. Треба дiждатись ночi. Лягаймо спати, бо цiєї ночi буде нам багато роботи. Та готуйте грошi, коли хочете приписаться до будлi-якого села.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: