Джеря вговорював людей не ставать на тi "порцiї", а сам перебравсь на все лiто в свiй хуторець. Вiн був за пасiчника i в iнших пасiках, котрi стояли сливе суспiль по садках поблизу од його пасiки.
Був пишний тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло на заходi. Старий Джеря сидiв у своїй пасiцi коло куреня з своїми малими онуками. Невеличка пасiка стояла в балцi на косогорi в садочку, а насупроти неї, по другий бiк балки, стояла крута гора, як стiна, вся зверху вкрита густим лiсом, а внизу густою лiщиною.
Коло пасiки суспiль росли на балцi старi садки, а мiж ними подекуди стояли здоровi старi дуби з густим темним листом, нiби скелi. Балка, вкрита садками, вилась попiд горою i ховалась далеко-далеко в старому липовому лiсi. В садках було ще знать окопи та ями, зарослi терном та лiщиною: то було померше село, може, ще старiше, нiж була Вербiвка, може, знесене татарським або польським мечем та вогнем.
Невеличка Джерина пасiка була обгороджена низьким тином i обставлена од пiвночi очеретом. Коло очеретяної стiни притулився курiнь. Попiд уликами вилися прочищенi стежки, а серед пасiки стояв важкий низенький хрест, з двома дощечками, прибитими зверху на обидва кiнцi перехрестя. Серед хреста було видно образ Зосими й Савватiя. Пiд хрестом стояло корито з водою для бжiл, потрушеною стеблами соломи.
Коло пасiки росли яблунi й грушi, посхилявши густе гiлля в пасiку над уликами. За пасiкою зеленiв маленький баштан. Довге гарбузиння вилiзло на курiнь i почiплялось по тину. На самому куренi вгнiздився здоровецький гарбуз, неначе вилiз, щоб погрiти своє бiле черево на сонцi. В одному кутку коло хвiртки тлiло курево, i легенький димок вився вгору й ховався в густому гiллi старої грушi. Джеря сидiв на пеньку коло вогню i держав на руках маленького замурзаного онучка. Коло його сидiло двi дiвчинки-онучки, а старший хлопець з батогом в руках стояв проти дiда й не зводив з його очей. Джеря був сивий, аж бiлий. Густi сивi брови низько понависали й закривали очi, а з-пiд їх i тепер блищали темнi, як терен, очi. Довгi сивi вуса спускались вниз, а голова бiлiла, наче вишневий цвiт. Його вид i тепер був смiливий i гордовитий.
Любка принесла дiдовi харч в клунку i стояла пiд гiллям грушi, схиливши голову i пiдперши щоку долонею. Дiд дав онукам по огiрку i все розказував їм про далекий край, про Чорне море, про лиман. Дiти слухали неначе якусь дивну казку та все розпитували дiда про морську чудну та страшну рибу та про море. Мала дитина заснула на його руках.
А в пасiцi гули в уликах бджоли густим глухим гуком, неначе вони були закопанi десь пiд землею. В вiчках подекуди лiниво лазило кiлька бджiл. Двi-три бджоли сновигали лiниво понад хрестом, та й тi незабаром нiби падали в вiчка. В пасiцi пахло медом, пахло молодою травою та польовими квiтами. Серед пасiки десь взялася кавуняча огудина, сплелась з бадилиною, березкою та з широким листом огiркiв i побiгла до одного улика довгою зеленою стежкою. Мiж уликами зеленiла трава, синiли синi дзвоники, показуючи свої яснi осередочки; пiд тином червонiла, нiби кров'янi краплi, червона смiлка, рiс жовтий кущик дроку. Косе промiння промкнулось пiд яблунями та важкими дубами й нiби запалило зелену траву, улики, зелене листя на грушах, ще й облило сивого дiда червонястим свiтом.
Вже сонце зайшло, вже нiби дрiмота розлилась над густими садками, над густим лiсом, а дiд усе розказував, а дiти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пiснi пасiчника Миколи Джерi.
1876 року, 1 генваря