– Рятуйте жiнку, дiтей! Хто в бога вiрує! – крикнув Кавун. – Миколо! Нимидоро! Рятуйте моїх дiтей!
Нимидорине ймення неначе ножем укололо Миколу в саме серце, i гаряча сльоза скотилась з його очей.
I здалося Кавуновi, що горить його двiр, палає його клуня, горить земля пiд його ногами, горить i клекотить вода в ставку. Йому гаряче й боляче: його душить у горлi дим, а жаль за жiнкою, за дiтьми давить слiзьми його горло… от-от задавить його на смерть…
Вiн придивляється, а з полум'я витикаються скелi. витикаються скелистi береги понад Россю, червонi, нiби розпечене червоне залiзо. Перед ним, неначе з землi, одразу висовується високий, як стовп, камiнь, весь червоний, як жар, а на тому каменi стоїть Бжозовський. На Бжозовському палає одежа, палає волосся на головi; з його ллється потьоками кров по гарячому каменi.
– Ага! А що! Пiймавсь! I ти в пеклi! А добре тобi в тому полум'ї! – простогнав Кавун, i перед його очима камiнь з паном пiшов пiд землю, а на тому мiсцi закрутились фабрицькi колеса, замахала, наче крилами, парова машина, заклекотiли казани з малясом, а мiж тими колесами закрутились чорнi дiдьки з рогами, з хвостами, з цапиними бородами, з огняними висолопленими язиками. Мiж ними знов закрутився пан, закрутивсь осавула, жид-шинкар, закрутився Бродовський. Та вся ватага танцювала, плигала, бiгала, верещала й стукотiла. Чорти перекидались машинами, машини махали головами, хвостами, а з тих машин летiли на всi боки сахарнi бiлi голови i били Кавуна по головi, неначе хто безперестану бив його в тiм'я залiзним обухом.
– За що ви мене б'єте? За що катуєте? – знов несамовито крикнув Кавун на всю казарму й нiби прокинувсь; через його очi знов зирнув розум. Кавун затих, глянув на Миколу, на вербiвцiв.
– Чи впiзнаєш мене, Петре? – промовив до Кавуна Джеря.
– Впiзнаю, – насилу вимовив Кавун.
– Чи не покликать попа, щоб тебе висповiдав? – обiзвався один бурлака.
– I вже! Дай менi спокiй. Вже смерть моя за плечима, – сказав Кавун. – Мабуть, я вже не встану. Брати-товаришi! Коли хто вернеться додому, накажiть моїй жiнцi, нехай не журиться, не плаче, та нехай доводить до розуму дiтей.
– Щоб вийшли здатнi до панської роботи… – сумно промовив Микола.
– Не думав я, бувши хазяїном, що менi доведеться помирати на чужiй сторонi, в цьому лазаретi, – неначе нишком промовив Кавун. – Ой боже мiй милосердний! За що ж ти мене так тяжко караєш? Бодай все моє горе, всi мої сльози впали на того душу, хто мене пустив по свiтi бурлакою.
Кавун заплакав, але в його вже слiз не було: його сльози висохли, бо вже його живоття висохло до решти, до останньої краплi.
– Хоч поховайте мене по-людському закону. Нехай посесор не викидає мене на смiтник, як викидав других бурлак. Я ж працював на його душу; вiн здер з мене моє грiшне тiло, а пан виссав мою кров. Простiть, брати-товаришi! Може, я в чому перед ким винен… Може, я був винен перед громадою, перед вербiвцями. Скажiть їм, щоб простили менi, бурлацi. Як вернетесь в Вербiвку, то кланяйтесь жiнцi та скажiть, нехай мене не жде й не сподiвається в гостi.
Сумно було в лазаретi. Надворi поночiло. Петро вмер на чужинi мiж чужими людьми. Бурлаки сидiли й стояли кругом його, мов кам'янi. Кожний думав про себе, про свою долю.
"Що ж далi буде з нами?" – думав кожний бурлака. "Що ж буде далi зо мною? – думав Микола. – Невже ж колись i Нимидора почує про мою смерть на чужинi?"
Микола почутив, що на його головi волосся пiднiмається вгору. I нiколи йому так не хотiлось вернуться у свою хату, до своєї Нимидори; йому забажалось хоч побачитися та поговорити на одну хвилину, – та пан був живий. Втiкачi недавно принесли звiстку, що у Вербiвцi все було так, як i переднiше, що пан розпитує скрiзь по сахарнях та шукає Джерi, щоб на йому зiгнать свою злiсть.
Пiсля Кавунової смертi в посесора зостались його грошi за цiлий мiсяць. Як настав облiч, вербiвцi почали нагадувать за тi грошi. Микола просив Бродовського оддать тi грошi йому до рук; вiн думав передать їх в церкву на помин душi небiжчика.
– Авжеж! Так оце й дам бурлацi в руки чужi грошi! – сказав Бродовський. – Знаю я, в яку церкву ти однесеш грошi: ти їх проп'єш у шинку, бо ти ж на-пропали гуляєш.
– Не проп'ю, а оддам у церкву, – сказав твердим голосом Микола.
– Я й сам оддам на церкву, – сказав хазяїн.
– Чи бог же прийме з ваших рук тi грошi за душу небiжчика?
– Що ти менi допiкаєш отими дурощами! Я тебе поведу в полiцiю до станового.
– Може, оддасте в москалi? – вже грубо промовив Микола.
Бродовський зверетенився й почервонiв.
– Чого ти чiпляєшся? Я й твоїх грошей не оддам, ще й напишу пановi, що ти служиш в моїй сахарнi.
При цих словах в Миколи очi заблищали. Вiн ледве вдержався, щоб не луснуть Бродовського, i тiльки приступив до посесора ближче на ступiнь.
– Гвалт! То ти мене смiєш лаять? Ти думаєш, я не знаю, звiдкiля ти? – крикнув Бродовський.
– А хiба не варт лаять? Хiба ми не знаємо, як ви не додаєте грошей, годуєте нас собачим м'ясом або здохлятиною та пацюками? Знаємо, як ви приймаєте буряки од мужикiв. Панськi буряки важите, а мужичих i не важите, а приймаєте навмання, як собi хочете, а потiм платите, скiльки схочете. Знаємо вас!
I Микола неначе загарчав, ледве здержуючи голос i лайку в горлi.
Бродовський, одначе, стерпiв бурлацьку щирiсть i навiть лайку; вiн боявся порозганять бурлак з заводiв. З робiтниками було тодi дуже трудно. З мiстечка люди йшли на роботу з великою неохотою, i тiльки важка нужда гнала бiдних на роботу до Бродовського.
Надворi стало теплiше. Бурлаки почали змовляться, щоб утiкать од Бродовського, i радились, куди тiкати. Пiшов гомiн по казармах. Однi хотiли йти на заводи, другi раяли йти на заробiтки на степи або на Бассарабiю.
– Вже менi осточортiло тинятись по сахарнях, – промовив Микола. – Ходiм, бра, ще на степи. Адже ж i нашi вербiвцi не раз ходили на заробiтки на степи i в Одес. Декотрi поприносили додому чимало грошей.
– Коли на степи, то й на степи, – загомонiли вербiвцi.
Їм хотiлось вибратись на поле, на степ. Всi вони позвикали робить влiтку на полi, на вольному повiтрi; всi любили хлiборобство. До Вербiвцiв пристало ще кiлька бурлак, i, як тiльки надворi потеплiшало, бурлаки накупили харчi, забрали клунки на плечi й помандрували на широкi херсонськi степи.
– От тобi й Абрам Мойсейович! Зоставайся з своїм скарбом! – промовив Микола до бурлак, виходячи на сходi сонця з сахарнi.
Бурлаки вийшли на гору, глянули з гори на сахарнi, i їм стало веселiше на душi. Пiсля смердючої казарми, пiсля смороду од гнилого малясу, од горiлих кiсток, од диму й чаду на сахарнях свiт божий наче смiявся до їх зеленою весняною травою, синiм небом та чистим польовим повiтрям. Бурлаки йшли та йшли, минали здоровi села, хутори, минали багато сахарень, минали лiси й яри. В селах часом їх пускали люди на нiч, але частiше їм доводилось ночувать надворi пiд корчмами або в корчмах. Вже вони минули Чигиринщину. Лiсiв стало менше, тiльки по долинах траплялися невеликi байраки. Гори й долини зрiвнювались. Села траплялись все рiдше, а далi перед ними розiслався широкий степ, широкий на всi боки, скiльки можна було скинуть оком. Вони йшли день, йшли два, i не бачили нi одного села, нi.одного хутора по дорозi. Молода трава ясно блищала на весняному сонцi. Мiж травою купами жовтiли круглi квiтки кульбаби, синiв раннiй степовий сон. Птицi крутились в небi й щебетали в широкому просторi. На бурлак повiяла широким крилом золота воля, воля од усякого лиха, од усякого безталання, од страху перед паном, перед панщиною та некрутчиною.
– Господи, як тут просторно, як тут широко! – промовив Микола. – От би де сховатись у будлi-якому яру або в балцi од усiх наших ворогiв.
– Тут уже нас не впiймає Бжозовський i не присилує робить панщину, – обiзвались бурлаки.
Бурлаки звернули в яр на одпочинок. В тому яру вилась невеличка течiя i ховалась далеко-далеко, мiж спадистими горбами. Понад потоком зеленiли густi очерети, скiльки можна було осягти оком. Подекуди мiж очеретом та оситнягом блищали невеличкi плеса, чистi й яснi, як дзеркало, а кругом їх стояв рiвною стiною густий оситняг. Надворi вечорiло. На заходi небо почервонiло й запалало вогнем, розкиданi легенькi хмарки, нiби гурток лебедiв, i степ, i очерет облились рожевим свiтом.