Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

В той час як вербiвськi бурлаки розмовляли з робiтниками, надiйшов сам посесор. То був товстий, здоровий жид, з рудою бородою, з сiрими очима, в чорнiй оксамитовiй жилетцi. На жилетцi телiпався важкий золотий ланцюжок з печаткою i всякими цяцьками; на товстих куцих пальцях блищали важкi золотi перснi з дорогими блискучими камiнцями. Комiрчики й сорочка, чорний блискучий галстук на шиї були засмальцьованi, аж блищали проти сонця. Чорний довгий сюртук, вишневий оксамитовий картуз на потилицi давали йому дуже характерний вид. Невважаючи на його багате вбрання, на золото, од його тхнуло чимсь. Бурлаки впiзнали той дух пiд багатою одежею, як вовки впiзнають вовчий дух у вовчiй шкурi.

– Чого вам треба? – спитав у бурлак Бродовський.

Всi робiтники поздiймали перед ним шапки. Вербiвськi бурлаки не зняли шапок, не поклонились, тiльки згорда поглядали на його, неначе вони були хазяїнами в сахарнi, а Бродовський був наймитом.

– Ми хочемо стать на роботу в сахарнi, – обiзвався Микола згорда.

– Ну, коли хочете, то ставайте, – сказав Бродовський.

– А хiба ти приймаєш тут на роботу? – спитав Микола якось з осмiхом i гордо.

Бродовський зобидився. Всi робiтники осмiхнулись.

– Коли хочеш ставать на роботу в мене, то не тикай на мене! Ну, що це таке з цими мужиками! Я тут хазяїн. Хiба ти не знаєш, чи що?

– Авжеж не знаю! Хто тебе знає, що ти таке, – сказав Микола якось сердито, як звичайно селяни говорять.

– Чого ти кричиш на мене! Ну, я з тобою свиней не пас! Ну, коли хочеш в мене служить, то не тикай на мене, бо я тут пан, – промовив уже сердито Бродовський.

Микола трохи не загнув Бродовському в батька-матiр i насилу вдержав язика; одначе вiн уже зумисне поминав те капосне "ви". Вiн усе-таки бачив перед собою жида, хоч i багатого.

Бродовський, взявши в посесiю сахарнi, довго морочивсь, поки привчив людей казати йому "ви", а хто на його тикав, тому вiн довго не видавав плати за роботу. Однi захожi бурлаки довго не гнулись, та все тикали на його, на дiтей, навiть на його жiнку, хоч вона зовсiм була схожа на паню.

Бурлаки згодились з Бродовським по три карбованцi на мiсяць, на його харчах i пiшли до казарм.

– Чи не комедiя, вражого сина, з жидом! – сказав Микола. – Служили панам, а це вже довелось служить жидам. Покуштуємо ще жидiвського хлiба, який вiн на смак.

Бурлаки ввiйшли в казарми. Казарми, довгi без мiри, були ще поганшi, нiж на стеблiвськiй сахарнi. В хатi було повно барлогу, як у свинюшниках; там стояв якийсь чад од махорки, од гнилої соломи, од нечистої одежi, от кислого борщу, од бурлацьких онуч.

На заводах задзвонили в дзвоник. Густими рядками потяглися люди з заводiв. Однi пiшли в мiстечко; за всi днi найнятi робiтники пiшли на обiд в казарми.

Бурлаки посiдали обiдать. Кухарi насипали з великих казанiв у миски борщ. Той борщ був такий смачний, що вербiвськi бурлаки, виголодавшись пiсля дороги, через велику силу набивали ним пельку. В борщi була сама за себе бутвина та квас; подекуди тiльки плавали таргани замiсть м'яса. Пiсля борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хлiб був чорний, як свята земля.

– Ото каша! – промовив Микола. – I в Вербiвцi бiдував, а такого добра не їв. Чи й сам пан жид їсть таку кашу?

– Поживеш, чоловiче, покуштуєш ще й кращої кашi, – озвався один бурлака.

Дзвоник задзвонив, i всi бурлаки знов пiшли на роботу. В казармах зостались самi вербiвцi, зостались i задумались. Кожний згадував за свою хату, за свою жiнку, своїх дiтей. Микола сидiв i журивсь.

– Чи доведеться нам коли вернуться додому? – спитав Кавун наче сам у себе.

– Як ухопить нашого пана, то, може, й повертаємось, – промовив Микола.

– А коли ж то його вхопить, коли вiн здоровий, як вiл, – знов обiзвався Кавун i похилив на стiл свою русяву голову, своє довгообразе лице з тонким рiвним носом i з довгими вусами.

– Та й смердить же наша хата! – сказав Микола i вийшов надвiр. За ним вийшли i другi вербiвцi.

Казарми стояли над самим ставком. Ставок був здоровий, далеко розливався в поле мiж двома невисокими горами. За ставком, од самого берега йшов на гору старий лiс високою рiвною стiною, переходив гору й ховався в долинi, за горою. Половина лiсу вже пiшла на сахарнi, а друга половина, наче по шнурку обрубана, стояла в пишнiй красi, нiби хтось зумисне насадив його стiною до самого ставу. Товстi граби, берести, дуби, кленки стояли, нiби густо наставленi стовпи, з зеленою покрiвлею зверху. Круглi зеленi широкi верхiв'я вкривали лiс зверху, нiби зеленими шатрами. А там далеко на яру блищав ставок, зеленiли береги; а далi в водi стояв стiнами густий темно-зелений оситняг. Його тоненькi гнучкi стебла здалеки були схожi на купи павутиння. Вiн одбивавсь у водi ще тоншим, ще нiжнiшим, неначе пiд водою плавав зелений пух.

Бурлаки хотiли скупатись, але глянули в воду i побачили, що вода була густа й смердюча. Дохла риба плавала коло берегiв: в ставок випустили маляс i зробили з його смердюче багно; ставна вода була гнила.

Вербiвцi стали на роботу в сахарнi. Ця робота була для їх легша од роботи на полi, але зате нуднiша. На полi, на чистому повiтрi було якось веселiше й охотнiше робить, нiж коло машини, мiж стiнами, на помостi, слизькому й липкому од розлитого смердючого малясу.

Минув мiсяць. Бурлаки пiшли до посесора за грiшми. Бродовський сам одлiчував плату робiтникам, незважаючи на те, що був дуже багатий: вiн був з простих євреїв.

Микола стрiв на подвiр'ї Бродовського жiнку. Вона була убрана зовсiм по-панськiй, але її лице, її нечепурна одежа, чорний подiл спiдницi i розкудлане волосся на головi – все це показувало, що вона не панiя.

– А де твiй чоловiк? – спитав Микола в посесорiшi

– Що ти, свиню! Ну! Чого ти на мене тикаєш? Я тобi не дам грошей за мiсяць. Нiяк не привчимо цих хамул, як треба розмовлять з панами.

– Авжеж пак! Хiба я дурно робив мiсяць, – сказав Микола. Бродовська пiшла жалiтись на бурлак до свого чоловiка.

Бродовський вилаяв бурлак, одлiчив i видав грошi i вилiчив за всi днi, коли бурлаки були слабкi й не були на роботi. Бурлакам довелось забрати не всю свою мiсячну плату.

– Ну, не забагатiємо в цього пана! – промовили бурлаки, вийшовши з двора.

Бродовський поставив шинок коло самих заводiв, хоч усi шинки в мiстечку були закупленi в дiдича таки Бродовським. Бурлаки в шинку оддавали Бродовському назад за його горiлку заробленi в його грошi.

Була недiля. Бурлаки просто од посесора потяглися до шинку i з горя пропили трохи не всi свої грошi. Микола пив чарку за чаркою; жид наливав та все не доливав на палець, бо з тих недоливкiв зоставались у його в кишенi сотнi карбованцiв. Коло шинку сидiли музики i грали; бурлачки танцювали з бурлаками. Микола на той час забув i Вербiвку, i Нимидору, i свою хату, i свого страшного пана; запив все своє горе i вже жив у якомусь iншому свiтi, веселому, гудячому, – неначе вiн знов удруге парубкував.

– Грайте, музики! буду танцювать! – крикнув Микола, пiднявши рукою високо шапку вгору.

Музики заграли, i Микола пiшов садить гопака. Той гопак був страшний; здавалось, нiби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темнi очi нiби горiли, як жарини, а волосся розпатлалось; блiде лице почорнiло i неначе посатанiло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гулять хоч весь день.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: