Сонце сiло за горою. Череда йшла в мiстечко. Потомленi бурлаки ввiйшли в мiстечко. То була Черкащина.
– Ставаймо тут на роботу в сахарнi, – промовив Джеря. – Ми зайшли вже далеко од Вербiвки. Тут не знайде нас пан.
– Де пристанемо, там i на роботу станемо, – сказав Кавун. – Сахарень є доволi; ми вже поминули їх по дорозi бiльше десяти. Про мене, зоставаймось тут.
Але треба нам десь переночувать.
– Просiмося на нiч до людей: може, нас будлi-де й пустять, – промовив Джеря.
Бурлаки сiли на окопi коло царини, трохи одпочили, з'їли по шматку хлiба та по цибулi i ввiйшли в мiстечко.
– Чи будемо проситись до багатих, чи до бiдних? -обiзвався один бурлака.
– Спробуємо переднiше до багатих, – сказав Микола.
Бурлаки повернули повернули до великої хати i ввiйшли у двiр. На просторному дворi мекали вiвцi, стояли потомленi воли. Молодиця доїла корову. Старий чоловiк порався в загородi.
– Добривечiр вам! З понедiлком будьте здоровi! – сказали бурлаки до хазяїна, пiднявши трошечки шапки. – Будьте ласкавi, пустiть переночувать!
– А хто ж ви такi; звiдкiля бог несе? – спитав хазяїн.
– Ми йдемо здалека на заробiтки й хочемо стати на роботу в сахарнi, – сказали бурлаки.
Хазяїн бистро кинув на їх оком i задумався. Перед ним стояли люди в чорних, як сажа, сорочках, з бруснатими щоками й пiдборiддями, в старих драних свитках, в старих дiрявих брилям з червоними очима.
– То ви б то бурлаки, чи що? – спитав їх хазяїн згорда.
Бурлаки трохи помовчали, а Микола промовив:
– Та еге ж! Не з добра стали бурлакувать…
– Коло нашої хати великий шлях; а великий шлях несе всякого народу, – i доброго, i лихого. Шукайте собi, люди добрi, пристановища деiнде, промовив хазяїн i кинувся до роботи.
Бурлаки мовчки повернули з двора, а Микола не стерпiв i промовив:
– Та й ми такi хазяїни, як i ти, чоловiче, та тiльки лиха доля погнала нас з дому.
Бурлаки пiшли до другої хати, далi до третьої: їх нiде не пускали на нiч. Коло самої церкви вони зайшли до одної убогої молодицi й почали проситись переночувать в клунi.
– Я б вас пустила, та мого хазяїна нема дома. Я не знаю… я б рада й пустить, та… – говорила молодиця, заникуючись.
Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втекли з села од пана, як бiдували, як набрались лиха, i розжалобили добру молодицю. Вона пустила їх на нiч у клуню, ще й наварила на вечерю кулешу. Бурлаки покотом полягали на соломi й спали як убитi. А добра молодиця, вернувшись до хати, як почала думать та гадать, то з переляку поховала в скриню всю одежу, яка висiла на жердцi, пiдперла дверi кочергою й рогачем i довго не спала, та все думала за бурлак.
Другого дня, тiльки що свiнуло, молодиця встала й почала оглядать хату i все, що було в хатi: подивилась на скриню, заглянула в скриню – все добро було цiле. Вона перехрестилась i вийшла надвiр. Бурлаки покотом спали на соломi як побитi. Молодиця затопила в печi й почала варить обiд. Бурлаки встали, повмивались, помолились богу до схiд сонця, подякували молодицi й пiшли до сахарень.
IV
Сахарнi стояли за великим ставком, захищенi глибоким ровом i обгородженi стiною. Шлях вився до великої мурованої брами; коло брами стояла сторожка для вартового, помальована бiлими й чорними смугами, як малюють скарбовi сторожки для москалiв. Бурлаки ввiйшли в браму i побачили цiлий невеличкий городок. Перед ними була зовсiм мiська вулиця з мостовою, з тротуарами. По обидва боки стояли невеликi мурованi домики з здоровими вiкнами; коло їх зеленiли садочки. То були житла для нiмцiв та для писарiв. На другiй вулицi стояв чималий дiм директора рафiнаду. Там була навiть школа, тiльки не для просвiти народу, а задля того, щоб вивчить хлопцiв на писарiв для фабрицьких канцелярiй. В кiнцi вулицi стояв високий будинок; то був театр – панська примха, для розваги офiцiалiстiв, їх дочок i синiв та писарiв, а пiд ним були крамницi з усяким крамом. Далi йшли довгi магазини а серед майдану стояла прездорова сахарня, з одного боку на чотири поверхи, з другого на п'ять. Коло самого ставка стояв рафiнад та костопальнi з високими чорними стовпами. За сахарнею здоровий двiр був закиданий сажнями дров; звiдтiль тяглась залiзна дорога до заводiв. Серед того двора мiж сажнями дров стояла парова машина; там рiзали колодки на дрова, складали дрова на вагони i везли їх просто до парових машин на заводи.
По всьому дворi й по тому мiстi сновигали позамазуванi робiтники, в чорних сорочках, з чорними видами. Скрiзь було чути гук, шум, гам, свист. Машини в заводах стукотiли та гуркотiли, аж стiни гули й трусились. З високих виводiв завжди валували стовпи чорного, смердючого диму. Бурлаки дiйшли до сахарнi й почали розпитувать, хто приймає людей на роботу. Робiтники показали їм на один дiм, де жив посесор тих заводiв.
Посесор був єврей, Абрам Мойсейович Бродовський. Всi заводи належались до одного дуже багатого пана, котрий жив за границею, й рiдко приїздив на заводи. Єврейське господарство вже далося взнаки людям i кидалось в вiчi. Огорожа мiсцями лежала на землi, по двору стояли гнилi калюжi; будинки були облупленi, вiкна в хатах були повибиванi; подекуди цiле стадо кiз гуляло по садочках i гризло дерево.
В той час як вербiвськi бурлаки розмовляли з робiтниками, надiйшов сам посесор. То був товстий, здоровий жид, з рудою бородою, з сiрими очима, в чорнiй оксамитовiй жилетцi. На жилетцi телiпався важкий золотий ланцюжок з печаткою i всякими цяцьками; на товстих куцих пальцях блищали важкi золотi перснi з дорогими блискучими камiнцями. Комiрчики й сорочка, чорний блискучий галстук на шиї були засмальцьованi, аж блищали проти сонця. Чорний довгий сюртук, вишневий оксамитовий картуз на потилицi давали йому дуже характерний вид. Невважаючи на його багате вбрання, на золото, од його тхнуло чимсь. Бурлаки впiзнали той дух пiд багатою одежею, як вовки впiзнають вовчий дух у вовчiй шкурi.
– Чого вам треба? – спитав у бурлак Бродовський.
Всi робiтники поздiймали перед ним шапки. Вербiвськi бурлаки не зняли шапок, не поклонились, тiльки згорда поглядали на його, неначе вони були хазяїнами в сахарнi, а Бродовський був наймитом.
– Ми хочемо стать на роботу в сахарнi, – обiзвався Микола згорда.
– Ну, коли хочете, то ставайте, – сказав Бродовський.
– А хiба ти приймаєш тут на роботу? – спитав Микола якось з осмiхом i гордо.
Бродовський зобидився. Всi робiтники осмiхнулись.
– Коли хочеш ставать на роботу в мене, то не тикай на мене! Ну, що це таке з цими мужиками! Я тут хазяїн. Хiба ти не знаєш, чи що?
– Авжеж не знаю! Хто тебе знає, що ти таке, – сказав Микола якось сердито, як звичайно селяни говорять.
– Чого ти кричиш на мене! Ну, я з тобою свиней не пас! Ну, коли хочеш в мене служить, то не тикай на мене, бо я тут пан, – промовив уже сердито Бродовський.
Микола трохи не загнув Бродовському в батька-матiр i насилу вдержав язика; одначе вiн уже зумисне поминав те капосне "ви". Вiн усе-таки бачив перед собою жида, хоч i багатого.
Бродовський, взявши в посесiю сахарнi, довго морочивсь, поки привчив людей казати йому "ви", а хто на його тикав, тому вiн довго не видавав плати за роботу. Однi захожi бурлаки довго не гнулись, та все тикали на його, на дiтей, навiть на його жiнку, хоч вона зовсiм була схожа на паню.
Бурлаки згодились з Бродовським по три карбованцi на мiсяць, на його харчах i пiшли до казарм.
– Чи не комедiя, вражого сина, з жидом! – сказав Микола. – Служили панам, а це вже довелось служить жидам. Покуштуємо ще жидiвського хлiба, який вiн на смак.
Бурлаки ввiйшли в казарми. Казарми, довгi без мiри, були ще поганшi, нiж на стеблiвськiй сахарнi. В хатi було повно барлогу, як у свинюшниках; там стояв якийсь чад од махорки, од гнилої соломи, од нечистої одежi, от кислого борщу, од бурлацьких онуч.
На заводах задзвонили в дзвоник. Густими рядками потяглися люди з заводiв. Однi пiшли в мiстечко; за всi днi найнятi робiтники пiшли на обiд в казарми.
Бурлаки посiдали обiдать. Кухарi насипали з великих казанiв у миски борщ. Той борщ був такий смачний, що вербiвськi бурлаки, виголодавшись пiсля дороги, через велику силу набивали ним пельку. В борщi була сама за себе бутвина та квас; подекуди тiльки плавали таргани замiсть м'яса. Пiсля борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хлiб був чорний, як свята земля.