Другого дня забродчики почали похмеляться. Декотрi хазяїни розiйшлись додому, але бурлаки ще довго гуляли й тiльки на третiй день вернулись на роботу, покинувши багато грошей у шинкаря.
Тим часом Корчака з двома вербiвськими бурлаками зостався в городi, зовсiм розпивсь, розледащiв i мусив заставить в жида новий жупан i новi чоботи. Вiн зустрiвся з давнiми товаришами-бродягами i обiкрав з ними одну жидiвку: забрав з скринi срiбнi ложки, котрi лежали в неї в заставi, забрав шабасковi лiхтарi, ще й украв з десяток карбованцiв. Злодiї перепродували ложки й лiхтарi одному жидовi, а тим часо набiгла полiцiя й половила їх з ложками й з лiхтарями. Їх повели в полiцiю. Саме в той час Мокрина з матiр'ю продавала на базарi рибу, бачила всю ту комедiю й прочула, що становий готується тiєї ночi набiгти з десяцькими на батькову ватагу й половить усiх бурлак. Вона покинула матiр на базарi, пiшки майнула до рибальських куренiв i розказала про все батьковi й Миколi.
– Ховайтесь, де хто знає! – промовив отаман. – Про мене – в степи, про мене – в комишi, про мене – на море, бо буде бiда. Пересидьте якийсь час та й знов вертайтесь на роботу, як минеться оце лихо.
Бурлаки розбiглись в очерети, як курчата в бур'ян од шулiки.
– Сiдай, Миколо, в човен та тiкай на море; закинь там кiшку та й стiй, доки я дам тобi знати з берега, бо в очеретах небезпечно ховаться, – пошепки сказала Мокрина Миколi. – Я запалю вночi на березi багаття i, як буду пiдкидать вгору головешки, тодi вертайся.
Микола кинувся до малого човна й став човном на морi за кiлька верстов од берега. Вiн бачив звiдтiль, що люди на березi заворушились, мов комашня, i припав ниць на дно човна: то набiгла на курiнь полiцiя.
День був гарячий. Сонце сипало полум'ям з високого неба. Микола зоглядiвся, що в його не було нi шматка хлiба, нi краплi води. Йому схотiлось їсти, а потiм пить: в його посохло в горлi, в ротi. Вода кругом човна ще бiльше дражнила його; печiя й смага ще гiрше пекла його в грудях, у горлi. Вiн ждав вечора, як свого щастя, поглядав на сонце, а сонце нiби стояло на одному мiсцi й не ворушилось. Перед ним стояв дужкою рiвний берег, а за ним на синьому морi плив здоровий корабель, розпустивши всi свої бiлi вiтрила. Гордо й пишно, як бiлий лебiдь, ледве сунувся корабель по водi. Пишнi вiтрила понадимались i бiлiли проти сонця, нiби витканi з дорогого лебединого пуху, перемiшаного з срiблом.
В одному мiсцi, де небо сходилось з морем, де бiлiв легенький туман, з'явилась чорна пляма. Та пляма все бiльшала швидко i все наближалась, неначе сунулась морем якась темна копиця, котра нiби росла й ширшала. Микола почував, що тихе море задвигтiло пiд човном, неначе хтось торкнув море з дна. Темна копиця стала нiби здоровою скиртою, та все сунулась до берега. Тоненький край її заблищав проти сонця, неначе срiбна каблучка. Бiлi вiтрила на кораблi стали проти неї ще бiлiшi й блищали, неначе проти чорного поораного поля. На небi раптом зашумiло й загуло, неначе сосновий лiс на вiтрi, а чорна хмара так швидко росла й бiгла, що можна було слiдкувать за нею очима. Море почорнiло пiд нею, i вона в одну мить неначе поглинула корабля. З моря набiгла хвиля з бiлими густими гребенями i почала нiби танцювать кругом човна.
Микола був вперше на морi. Його тверда душа трохи сполохалась, але його горе було важче од тiєї хвилi. Вiн сидiв на човнi й сумно дивився на того звiра, що набiгав на його.
В море впало кiлька здорових важких крапель дощу, а за ними разом несподiвано загув страшний вiтер, кинув човен вгору, як трiсочку. Посипався, як з решета, наглий краплистий дощ, а далi полив як iз вiдра. Море застогнало й загуло, як сосновий бiр в час бурi. Берег закутався в туман та в дощ. Сонце зайшло з хмари. Все змiшалось в одну мить i злилось докупи: i земля, й море. На морi стало поночi, i тiльки вiтер свистiв, шипiв та ревiв, як звiр.
Вода почала заливать човен. Високi бiлi гребенi бились об дошки, пiдскакували вгору, перелiтали через човен. Микола почав виливати воду з човна пригорщами.
А в той час на березi в куренi сидiла Мокрина i дивилась на страшне море. У неї на душi похололо. Вона плакала, як мала дитина, i не зводила очей з того мiсця, де стояв на морi човен, доки небо одразу вияснилось, доки перестав вiтер в одну мить, неначе втiк з моря на степи, щоб нагулятись ще на степах досхочу на роздоллi.
Надворi разом стишилось. Швидко море з берега заблищало, все вкрите бiлими гребенями по зеленiй водi, як буває сiнокос вкритий довгими покосами. Сонце ясно блищало з-за хмари; небо над морем стало сизе, i на тому сизому небi заблищала пишна веселка. Вона обперлася одним дуже широким кiнцем об море, а другим потяглася далеко за озеро, за плавнi в рiвний широкий степ. Червонi, жовтогарячi й жовтi веселчанi смути були такi ярi, неначе горiли тихим полум'ям, а через широкий край веселки, розстелений, як павичевий хвiст, по морi, було ясно видко зелене море. бiлi гребенi на хвилях, пофарбованi то червоним, то жовтим, то синiм кольором веселки. Веселка захопила й корабель з його мокрими вiтрилами i неначе вкрила його якоюсь пишною дорогою тканиною.
Мокрина нагледiла чорну цятку мiж бiлими хвилями i зрадiла, як мала дитина. Вона ждала вечора i задумала, потаєнцi од батька, одвезти Миколi хлiба й води.
Тим часом до куреня вернувся становий з десяцькими. Вони дурнiсiнько блукали в очеретах та в оситнягах, не знайшли бурлак i тiльки змокли до самих сорочок. Становий поїхав в мiсто й поставив на вартi десяцьких на всю нiч, обiцяючи навiдатись з мiста другого дня.
Надворi почало смеркать. Мокрина взяла тикву з водою, хлiб i вареної риби i пiшла буцiмто додому, а тим часом вона зайшла далеко-далеко за крутий берег, знайшла легенький човник, сiла в його i почала ждать, поки зiйде мiсяць. Вона боялась поминути в темрявi Миколин човен i виплисти далеко в море.
Зiйшов червоний мiсяць. Мокрина вхопила весло i полинула на море.
Микола ввесь мокрий сидiв на човнi, мов дерев'яний. Вiн несподiвано угледiв, що до його наближається човник. Йому здалося, що то за ним гониться десяцький, i вiн пiдняв уже важке весло, щоб телепнуть його по головi, як трапиться мiж ними спотичка на водi, але запримiтив, що в човнi сидить дiвчина. Червонуватий свiт заблищав на її виду, на синьому керсетi, на бiлих рукавах.
– Це я! – тихо промовила Мокрина, i її легенький човник стикнувся з Миколиним човном i стукнув, ударившись об Миколин човен.
Микола не йняв вiри своїм очам: але чорнi брови ясно чорнiли на дiвочому лобi, а рум'янець на щоках було знать навiть при мiсяцi.
– Десяцькi зостались коло куреня на вартi на цiлу нiч. Я знала, що в тебе нема нi шматка, нi скибки хлiба, i оце привезла тобi хлiба, води й риби.
I з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хлiб та рибу.
– Спасибi тобi, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи пак батько знає, що ти тут? – спитав Микола.
– Нi, не знає й не знатиме, бо я йому за це не скажу. Хiба ти скажеш…
– Навiщо менi казать… – непривiтно промовив Микола.
– Як ти не скажеш, то я сама не признаюсь, хоч би мене батько замордував i вбив. Для мене нема й не буде нiякої притичини, щоб одвiдать тебе й нагодувати.
Микола догадавсь, що смiлива Мокрина привезла йому харчi неспроста, i не знав, що й казать Мокринi.
– Чи вже ж ти не боялась сама плисти човном вночi? – спитав Микола.
– Не боялась, бо знала, що тебе знайду. А з тобою менi не страшно. Чого ти такий смутний?
– Нема чого менi веселим бути.
– Ти, певно, покинув батька-матiр десь далеко. Тобi жалко за своєю стороною, шкода батькiв.
– Мiй батько вмер, – тихо обiзвався Микола. Мокрина не насмiлилась бiльше його розпитувать i промовила:
– Знаєш що, Миколо! Я тебе проведу в озеро через єрик в очерети. Там тобi буде безпечнiше пересидiть лиху годину. Висмикни кiшку та рушаймо в дорогу.
– А ти ж не наведеш на мене десяцьких? – з острахом спитав Микола.
Мокрина спалахнула якось уся, усiм тiлом. Вона палко промовила:
– Не на те я тебе люблю, щоб виказать або видати десяцьким.
Миколi стало нiяково, стало й жаль бiдної дiвчини, жаль її чорних брiв i рум'янцю. Вiн трохи не вимовивсь, що вiн жонатий, але як глянув на пишнi дiвочi брови, на молоде палке лице, на хисткий стан, то його слово несамохiть задержалось на язицi. Мокрина сидiла з ним поруч. Їх човни черкались боками. Вiн почував огонь од її гарячого лиця, i краса степової дiвчини причарувала його на той час при ясному мiсяцевi, нiби краса русалки.