Настав великий пiст. Одного вечора старий Джеря прийшов з панського току та й зваливсь; в його нiчого не болiло, але уся його сила хто його зна де й дiлась! Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухiше, очi позападали дуже глибоко, а обидвi руки по самi кiсточки так трусились, що вiн не мiг нiчого держать в руках. Важка робота виссала в його сливе усю кров. Вiн лежав на печi та все дивився на стелю, широко розплющивши очi. Пролежав вiн тиждень, навiть не стогнав, i лице в його стало нiби припадать землею.
Микола пiшов до батюшки й просив його висповiдать старого батька. Батюшка прийшов, висповiдав Петра, побачив, що вiн захляв, i звелiв йому їсти в пiст скоромне.
– Батюшко, хiба ж у мене душi нема, щоб я в пiст їв скоромне! – промовив Джеря тихим хриплим голосом.
– То їж, Петре, хоч кашу з молоком; слабому бог простить, i я тобi прощаю, – промовив молодий священик.
– Не буду, батюшко, їсти: грiха боюся. Я чоловiк старий, не сьогоднi-завтра вмру. Та й де того молока дiстать? Ми вже так вихарчувались, що їмо самий хлiб та цибулю, та й хлiба до нового не стане. Треба хлять, хоч i не хочеш.
– Про мене, як знаєш, а я тобi раджу й дозволяю їсти скоромне, бо ти, дiду, охляв i захляв.
Петро тiльки рукою махнув.
В чистий четвер Джеря вмер, та все наказуючи синовi не зачiпать осавули, не зачiпати пана та робить мовчки панщину.
– Ти, сину, нiчого не вдiєш, а собi лиха накоїш. Пан оддасть тебе в москалi, – промовив Джеря та й умер, побитий лихою годиною. Важка праця виссала з його усю силу. Вся його сила пiшла на чужу користь, в чужу кишеню, – на дорогi оксамитовi сукнi, на золотi сережки панiї Бжозовськiй, на дорогi наїдки та напитки, на дорогi панськi примхи та витребеньки.
В велику п'ятницю поховали старого Джерю. Сiм'я їла паску з слiзьми. Микола ще бiльше зажуривсь, бо за помершого батька треба було платить подушне як за живого, доки не вийде нова ревiзiя.
Настала пишна та тепла весна. Зеленiли верби в березi, зазеленiла трава на левадах. Джерин садок заквiтчався бiлим цвiтом. Все цвiло та зеленiло, тiльки Микола ходив сумний та невеселий.
Був тихий весняний вечiр. Нимидора поливала розсаду на грядках; Микола носив воду з Раставицi. Нимидора розцвiлась, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленiй левадi, проти ясно-зеленого листя верб, її брови чорнiли, як чорнобривцi. Вона була весела й спiвала. Микола стояв над вiдрами, похнюпивши голову. В лузi десь далеко кувала зозуля.
– Чого це ти розспiвалась, неначе дiвка? – ледве промовив Микола. – Ти спiваєш веселої пiснi та ще бiльше менi жалю завдаєш.
– Це я згадала, як колись в наймах крадькома вишивала сорочку та кляла зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так менi забажалось, щоб вона накувала менi багато год живоття. Як гляну я навкруги на цей зелений город, що оце засiяла, та як згадаю, що я тепер хазяйка, то менi аж веселої пiснi хочеться спiвать.
– Спiвай, жiнко жалiбної, то менi, може, буде легше, – промовив сумно Микола. – Чогось менi так важко на серцi, така в мене журба, що я й не знаю, де й дiтись!
– А чого ж оце тебе журба бере?
– А тим, що нам погано жити на свiтi. Вмер батько… i за мертвого плати подушне, i за живого плати подушне. Я вже не знаю, чим винна та душа, що за неї треба щороку платить подушне.
– Дасть бог, вродить хлiб, то й заплатимо.
– Нехай же переднiше вродить; а коли вродить, то чи дасть пан завчасу його зiбрать та звозити в тiк.
Нимидора перестала веселої пiснi спiвать, забрала вiдра, i вони обоє мовчки пiшли до хати.
Микола ввiйшов у хату, сiв за столом, пiдпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хатi, готували вечерю, а вiн усе сидiв i слова не промовив. Нимидора розказала матерi за розмову з ним на городi.
– Чого ти, синку, журишся? Дасть бог хлiб, то ми якось-таки оплатимось. Ти б, сину, пiшов до Києва, поки не настала робота в полi, та помолився богу. Може б, нам господь послав талан та добрий врожай на полi, – вговорювала мати сина.
Микола сидiв i слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п'явка; густi брови були насупленi. Микола мовчки вийшов у садок i пiшов через садок на леваду. Сонце сiдало за вербами, наче гасло, а в його на серцi неначе гадина сидiла та все ссала та ссала за саму душу. Вiн усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре роздiлив долю мiж людьми: одним дав панство й степи, й лани, а другим дав важку працю, бiднiсть та трохи не торби. Вiн вернувсь до хати, згорнувши руки на грудях.
– То як же сину, чи пiдеш до Києва? Як пiдеш на прощу, то я насушу тобi сухарiв на дорогу, – говорила до його мати, вештаючись коло хати.
– Не пiду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно боговi пороги оббивати. Коли є той бог на свiтi, то вiн бог панський, а не мужицький, бог все добро оддає панам, а пан не дає нiчого, – сумно промовив Микола.
– Свят, свят, свят! Господи милосердний! Що це ти верзеш? Схаменись лишень та подумай, що ти бовкнув? Тим-то нам господь долi не дає, що ми таке верземо та богу не молимось? – промовила Джериха та й перехрестилась.
Микола ввiйшов у хату, достав з полицi псалтир, розгорнув i почав читати. Псалтир здався йому темнiшим од темної ночi: вiн не знайшов у ньому поради й одповiдi на свою важку думу, згорнув його i мовчки поклав на полицю.
Од того часу Микола почав часто задумуватись. Мати чiплялась до його, питала в його, що в його болить, i вже хотiла йти на пораду до знахурки.
– Нi! Вже, мамо, не поможуть менi знахурки, – одказував вiн матерi. Тiльки Нимидора своїми пiснями, веселими словами та чорними бровами трохи розважала його.
Настали жнива. Хлiб не дуже вродив. Пан почав знову одлiчувать згiннi днi та шарварки саме в жнива, а не восени. Микола намовляв людей не йти на тi згiннi днi та мерщiй хапати свiй хлiб з поля. Осавула розказав пановi, що Микола Джеря знов бунтує народ. Бжозовський нахвалявся оддать Миколу в москалi. Та звiстка дiйшла до Джерихи.
– Сину, не зачiпай лиш ти осавули, не дражни пана! – благала мати Миколу. – Ти знаєш, що ми панщаннi люди: пан зробить з нами, що схоче, i вволить свою волю.
– Як же його не зачiпать, коли вiн нiби знущається над нами. Я б раднiший мовчати, але ми пухнемо з голоду, а вiн такий гладкий, що в свою шкуру не потовпиться.
– А що ми робитимемо, як вiн оддасть тебе в москалi? – сказала мати.
– Не дiжде вiн того! – крикнув Микола, i його очi заблищали, неначе хто кинув двома iскрами, як у того вовка.
Микола вже був не молодий хлопець, а чоловiк з довгими вусами, з мiцним станом, широкими плечима та мiцними руками.
Мати замовкла. Нимидора почала плакати. Миколу взяв за серце не жаль, а взяла злiсть. Вiн вийшов у садок, сперся на тин i довго стояв, поки не прохололи його голова й груди.
Одбули люди панщину, одбули вже й згiннi днi, а все-таки не вижали панської пшеницi до решти. Пшениця в пана вродила, як лiс, густа, як щiт. Бжозовський зiбрав людей i оповiстив, що дасть жати за снiп, але давав дуже малий снiп. Микола не втерпiв i вихопився перед паном з словом, що люди пiдуть жати до графа.
За ним обiзвався i Петро Кавун, а далi ще кiлька чоловiкiв.
Бжозовський спахнув: його червоне повне лице стало ще червонiше, сiрi очi аж налились кров'ю. Вiн зненавидiв Миколу, бо вгадував в його гордих, смiливих карих очах велику ненависть до себе. Ту злiсть примiчав вiн навiть в його довгих чорних вусах, в мiцно стиснених губах, в твердому неласкавому голосi. Вiн затупотiв ногами на одному мiсцi й крикнув:
– То ти смiєш менi цвiкать в вiчi? То ти смiєш менi пiдбивать народ? Та я зараз дам знать становому й накличу повне село москалiв. Я вас поб'ю московськими руками й оддам усiх бунтарiв-хазяїнiв у москалi! Я вас на Сибiр запроторю! – крикнув Бжозовський несамовито та все тупотiв ногами на одному мiсцi.
Пан прогнав Миколу й Кавуна з-перед очей, одначе поступився громадi бiльшим снопом. Вiн боявсь, щоб часом люди i справдi не пiшли на графський лан на заробiтки.
Прийшов осавула й запер Джерю, Кавуна i ще чотири чоловiки в холодну на висiдку. В пана була думка й справдi оддать Джерю й Кавуна в москалi.
Посидiли вони взапертi день, а другого дня їх випустили, бо треба було панську пшеницю дожинать. Пiшов Микола з чоловiками додому та, йдучи, нишком змовлявся з ними. Вони знали вдачу свого пана i постановили втiкать з села на далекi сахарнi, поки мине некрутчина.