Мокрина погнала свiй човник до берега. Човен, як качур, полинув по водi. Микола поплив слiдком за нею.
Вона повернула човен в один єрик, прокопаний в озеро, i вони попливли по озеру. Швидко зашелестiв об човен густий оситняг, i Мокрина погнала човна мiж двома рядками оситнягу, нiби по канавi. Чисте, незаросле мiсце то звужувалось, то мiсцями розходилось, нiби озерце, то йшло мiж очеретами, неначе широка рiчка, потiм знову звужувалось, крутилось на всi боки, а далi човен заплив в таке вузьке мiсце, що ледве сунувся мiж двома стiнами високого, як лiс, очерету. Мокрина спинила човна.
– Сиди ж тутечки, Миколо, та жди мене. В це мiсце не потрапить сам батько, не то що пришелепуватий отой становий. Я буду привозить тобi харч i чисту воду, доки мине лихо.
Мокрина повернула свого човника назад.
– Прощай, Миколо! – промовила вона.
Микола подав їй руку на прощання. Мокрина потяглася за його рукою, обвела свої гарячi, голi по лiктi руки кругом його шиї i впилась в його губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами.
– Прощай, Миколо! Я тебе люблю й любити буду, хоч маю й пропасти. На добранiч! – промовила Мокрина, i Микола тiльки тодi опам'ятався, як зашелестiв десь гнучкий очерет.
– Боже мiй, що зо мною дiється? Нимидоро, моя голубко, моя безталанна ластiвко! Чи вже ж оце я тебе мушу навiк забути?..
Мiсяць високо викотивсь на небо, як здорове кружало, i заглянув в човен через високий очерет. Микола сидiв немов дерев'яний, схиливши голову. Здавалось, що вiн був такий мертвий, як i той очерет, що понависав своїми китицями над його човном. Перед ним лежав цiлiсiнький хлiб i стояла непочата вода в тиквi. Увесь той день здавався йому якимсь дивним сном, i в тому снi нiби випливала з моря зеленоока красуня русалка, причарувала його чорними бровами, поцiлувала i знов впiрнула в воду на морське дно, попiкши його душу ласкою, пишними очима та гарячими поцiлунками й обнiмками.
Довго сидiв Микола, похиливши голову, та думав про Нимидору. Вже перед свiтом вiн наламав очерету. накидав у човен, напився води, повечеряв i лiг спати. I йому все вивиджувалось широке море, вкрите бiлими хвилями й брижами; снилась ясна веселка на морi, а по тiй веселцi наче сходила до його Нимидора нiби па схiдцях, в стрiчках та квiтках, в червоних чоботях, в намистi та зеленiй керсетцi. Там, де веселка падала кiнцем на море, там плавала Мокрина з зеленими кiсьми з осоки i нiби ждала Нимидору, щоб потягти в страшне клекочуче хвилями море.
Мокрина опiвночi вернулась до куреня. Батько вже куняв.
– Де це ти була так довго? – спитав в Мокрини батько.
– Поралась коло куреня та, вертаючись од криницi з водою, заблудила й довго блукала скрiзь. Я вже сама не знаю, як я не потрапила на дорогу. Мабуть, мене нечистий водив.
– Мабуть, i справдi нечистий водив тебе до пiвночi, – обiзвався батько. – Гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго.
Другого дня вранцi Мокрина пiшла додому, а ввечерi знов прийшла до куреня, взяла хлiба, риби й води i знов ввечерi попливла човном у плавнi, де сидiв Микола.
– Чи й досi десяцькi стережуть? – спитав Микола в Мокрини.
– I тепер ночують коло куренiв, ще й вранцi навiдувався скажений становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.
Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивався до неї. Йому було й жалко молодої палкої дiвчини, було жаль i гарячого кохання; але в його нiяк не повертався язик признатись Мокрннi або хоч натякнути, що вiн жонатий i вже має дочку.
Мокрина знов пiзно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.
– Ти, Мокрино, неспроста приходиш пiзно додому. Як менi й завтра опiзнишся, то я на тобi поб'ю ломаку. Чи чуєш?
– Та вже ж чую: не позакладало менi вух, – обiзвалась Мокрина, розсердившись.
– I де ти бродиш? Де ти волочишся? – спитав сердито батько.
– Я не бродила й не волочилася, а тiльки одвезла човном в комишi бурлакам харчi та води. Хiба буде добре, як вони згинуть од голоду?
– Чи всiм возила харч, чи тiльки одному? – спитав понуро батько.
– Та Миколi, коли сказати щиро по правдi, – смiливо одказала Мокрина, неначе одрубала.
– Хiба ж ти не знаєш, що вiн не парубок, що вiн жонатий? – сказав батько.
– А хоч би й жонатий, що менi до того, – ледве промовила Мокрина, нiби для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце нiби шпигнуло ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла надвiр i залилась слiзьми. I жаль, i горе, i кохання – все заразом пiднялось в її душi й неначе затопило всю її душу слiзьми, як повiддя весною затоплює береги.
Тим часом десяцькi, нiчого не дiждавшись i нi за що не дiзнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу дiждала вечора i, нiкого, по своєму звичаю, не питаючись, побiгла до човна i попливла до Миколи.
Микола вгледiв її заплаканi червонi очi i дуже здивувався.
– Чого це ти, Мокрино, плакала? Може, яке лихо трапилось? – спитав вiн.
Мокрина нiчого не сказала на одповiдь i тiльки заридала. I сором, i горе було знать на її молодому лицi. Вона почервонiла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона i в головi не покладала, що вiн її не любить.
– Миколо! чи то правду казав менi батько, що ти жонатий?
Микола вмить все постерiг, i йому стало дуже шкода дiвчини.
– Коли тому правда, – сказала Мокрина, смiливо пiдвiвши голову, – то забудь свою жiнку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собi смерть заподiю: я повiшуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; i сама не знаю що я собi заподiю, тiльки не перестану тебе любити, поки й мого вiку. Без тебе я не житиму, а тiльки нидiтиму. Я занидiю i вмру без тебе.
Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але пiсля тих слiв похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, i заридала голосно, як плачуть малi дiти. Микола бачив її маленькi руки з тонкими пальцями, що вп'ялися в криси човна, бачив шию, де червонiли разки доброго намиста.
– Не плач, Мокрино! Що ж маємо робить? Знать, така вже божа воля.
Микола сидiв мовчки, а Мокрина не пiдводила голови i тихо хлипала. Весь дiвоцький сором вернувся до неї. Їй сором було пiдвести очi й глянути Миколi в вiчi.
В очеретi стало тихо, як у хатi. Водяна курочка випливла з очерету i крутилась по водi трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями i впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затрiпала крилами i знов пурхнула мiж очеретом, наробивши шелесту.
Мокрина насилу пiдвелась, посидiла, затуливши очi рукавом, а далi промовила, наче нiчого мiж ними й не було:
– Бери весло та правуй за мною. Тепер тобi можна вернутись до курення: вартовi зникли, од'їхали од куреня.
Мокрина сiла на човнi, вхопила весло, одiпхнула ним полеглий очерет i посунула вперед свого човна. Микола поплив за нею. Вони пливли мiж очеретами, через озеро, i Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з ним, не подивилась на його. Її мiцна душа задавила в собi всi сльози, та не задавила свого безталанного кохання.
Мокрина знову пiзно вернулась додому, батько знов накрив її мокрим рядном.
– I де ти в iродового батька волочишся! – з гнiвом крикнув батько. – I чого ти ото ходиш до бурлаки?
Ходжу тим, що його люблю. Лайте мене, бийте мене, а я все-таки його любитиму.
– Пху на твого дурного батька, на твою дурну матiр! – крикнув батько, несподiвано вилаявши самого себе й свою жiнку. – Он до тебе восени прийдуть старости. Готуй рушники.
– Як прийдуть, то й назад пiдуть, – сказала Мокрина i пiшла на город.
Розпудженi полiцiєю бурлаки знову збiглись до куреня, знов почали ловить рибу. Починалась тепла тиха осiнь. Забродчики попрочищали єрики, повикидали пiсок i почали ловить кефаль. Пожирувавши на плавнях, кефаль вже почала вертатись з озера в море. Забродчики ловили її в єриках, заставляючи єрики очеретяними тинками.
Робота на чистому повiтрi, на вольному морi здалась вербiвцям багато легшою, нiж робота в сахарнях. Вони стали здоровшi, веселiшi, проворнiшi. Декотрi жонатi вербiвцi позабували своїх жiнок i через десяток рокiв поженились вдруге, заробили грошей, побудували собi валькованi хати й розпочали хазяйство. Акерманщина почала вкриватись українськими селами з садками й виноградниками.