Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

Матню витягли на самий берег: там дуже борсався дельфiн, чи морська свиня. Вона була така здорова, що забродчики не могли її витягти живою i почали лупить по головi довбишками. Дельфiн зомлiв, i його викинули на берег, мов чорну копицю. Морський кiт гострим хвостом порiзав одну пiдсаку й обшмульгав одному рибальцi ногу.

– Добра тоня! Нема де правди дiть! – крикнули рибалки. – Пане отамане, справляй могорич!

Перша тоня була вся отаманська. Та тоня, що її тягли недалечко од куреня, цебто од дому, звалась домахою. Це було таке її назвище.

Кухар набрав риби в ночви i понiс до кухарського куреня готувать вечерю. Рибу позбирали в здоровi шаплики й цебрики, i всi рибалки пiшли на пересип до куреня пити могорич та вечерять.

Високо летiло полум'я пiд казанами, аж лизало язиком бантину. Сухий очерет трiщав i бризкав iскрами; дим валував клубками вгору. Риба кипiла в казанi, а кругом казана на дзигликах сидiли рибалки й сушили на собi коло вогню мокрi сорочки. З сорочок йшла пара. Тим часом отаман частував рибалок горiлкою. Чарка переходила з рук у руки. Кухар мiшав огонь довгим покрасичем. Огонь палав. Як вечеря була готова, кухар швидко поставив перед забродчиками стябла з свiжою рибою й налив у миску "сторчака", цебто юшки.

Рибалки вечеряли коло багаття. На фонi чорної ночi всi вони так бiлiли проти вогню, нiби вогонь пронизував їх наскрiзь, нiби вони були вилитi з бiлого прозорого скла.

Рибалки були веселi, жартували, дражнили один одного прiзвищами. Одного рибалку з таким здоровим носом, як цибуля, продражнили Цибулею, другого – Перепелицею, третього – Задерихвостом. Iнших дражнили так, що й казать не годиться. Один Микола сидiв смутний, похиливши свою чорноволосу голову. Життя у забродськiй ватазi здавалось йому луччим, нiж на сахарнях, нiж у Вербiвцi в лихого пана. Отаман був чоловiк свiй, не пан. Їжi, поживку було доволi, та тiльки дума про Нимидору не виходила в його з голови. "I що вона поробляє, безщасна, з малою дитиною, з старою матiр'ю? Чи жива вона, чи здорова? Чи вернеться вiн коли-небудь до неї, чи побачиться коли з нею на цiм свiтi?"

Край неба викотилась, нiби з моря виплила, блискуча вранiшня зоря, а за нею почало червонiть небо. Море стояло тихе i гладеньке, як скло. Рибалки розiйшлись по куренях спати. Декотрi попадали на землi коло багаття i захропли, аж пiсок задвигтiв пiд ними.

Через кiлька день отаманова жiнка та дочка вивезли возом харч для забродчикiв. До отаманового хутора було недалеко навпростець, по пересипi та поза озером.

Мокрина знiмала хлiб з воза й клала на простелене на травi рядно, її чорнi коси лиснiли на сонцi, мов чорнi лиснючi гадюки, а червоне намисто ще побiльшувало рум'янець на її щоках. Легкий стан гнувся, як тополя на вiтрi, тодi як вона доставала хлiб з воза i клала його на рядно.

– Позабирай у вiз рибу та вези у мiсто на продаж, – промовив отаман до жiнки. – А ти, Мокрино, зоставайся на хазяйствi.

– А хiба ж я не втраплю до города, чи що? – промовила Мокрина весело i дуже смiливо. – Нехай мати хазяйнують дома, а я трохи проїжджусь у город. Оце хочу набрать собi на новий керсет в крамницi.

– Про мене, їдь, – сказав батько. Вiн знав, що дочка поставить на своєму, коли того схоче, i не сперечався.

Мокрина поскладала на ряднинi хлiб i зирнула на рибалок очима, неначе блискавкою. Вона вгледiла Миколу, i все її лице до самих брiв нiби зайнялося. Микола поздоровшав на чистому морському повiтрi й покращав. Чорнi брови, чорнi вуса запалили серце молодої дiвчини. Мокрина не бачила на своєму вiку такого гарного бадьористого чоловiка, таких чорних брiв, таких блискучих карих очей.

Микола глянув на її молоде лице й чогось пригадав собi Нимидору. Вiн неначе побачив її тутечки на степу, побачив нiби її всю до самих маленьких пружкiв лиця: побачив повний вид, чорнi брови, навiть велику хустку на головi й червоне намисто на шиї з дукачем. Серед фабрицьких машин, серед фабрицького галасу вiн був почав її трохи забувать, але тут край широкого моря, на вольному степу, на чистому повiтрi в його серцi знов прокинулось давнє щастя й навернуло сльози на очi.

"Дiвчино-горлице! Коли б ти знала, якого жалю ти менi завдала!" – подумав Микола, глянувши на Мокрину.

Мокрина забрала рибу, проворно скочила на вiзок, мов степова коза, i поїхала додому понад озером. Микола довго дивився слiдком за нею, як синiв оддалеки на возi її керсет i чорнiли коси на головi проти вечiрнього сонця.

Сонце впало в степ за очеретом i погасло, а з лиману викотився червоний мiсяць i пустив на воду широку iскряну стежку. Надворi темнiшало. Ввесь степ, i лиман, i озеро, i море – все закуталось в якийсь чарiвний тихий свiт, повилось прозорим сизим туманом. Широкий простiр, широкий без краю вигляд навiв на Миколу важкi думи. Огонь пiд казаном палав; дим бiлiв клубками проти мiсяця. Стовпи з бантиною чорнiли в диму. Забродчики жартували, смiялись, а Миколi було не до смiху, не до жартiв. "Чи не вернутись би до Вербiвки та забрати в степи, жiнку, й матiр, i дочку?" – не раз думав та гадав вiн; але як згадав, скiльки вiн пройшов того степу, скiльки поминув сiл, мiстечок, ярiв та лiсiв, як згадав свого пана, то й махнув рукою.

Рибалки продражнили Миколу Смутком.

Настало душне, гаряче лiто. Риби ловилось все менше та менше. Отаманська дочка частiше та частiше навiдувалась на берег, та все трохи нiби чiплялась до Миколи. Це залицяння усiм кинулось в очi, навiть батьковi.

VI

Як минуло лiто, отаман почав дiлитись заробiтком: взяв собi половину, а другу оддав грiшми забродчикам. Влов був дуже добрий. Рибалки заробили чимало грошей i задумали погулять. Вони всею ватагою пiшли в Акерман, посправляли собi новi свитки, а декотрi пошили синi суконнi жупани, покупили яснi червонi одеськi пояси, новi смушевi шапки; потiм найняли музики i з музиками, з церемонiєю перейшли город i пристали коло одного шинку. Повбиранi в нову одежу, попiдперезуванi червоними поясами, вони гордо й пишно йшли по вулицi на гарячому сонцi, понадiвавши шапки набакир. Їх червонi широкi пояси червонiли на сонцi, як жар, а довгi кiнцi поясiв з торочками телiпались аж нижче од колiн.

Рибалки посiдали цiлою ватагою на лавках коло столiв i почали частувать один одного горiлкою. Музики грали. Рибалки весело гомонiли. Пiсля закуски вони почали кружлять пиво. Забродчики з близьких сiл пили менше, але бурлаки й приблуди та усякi пройдисвiти не вважали нi на що й розсипали грошi, як полову. Декотрi почали танцювати. Микола сидiв мовчки та тяг з пляшки пиво.

– Гей, Смутку! годi тобi смуткувать; йди танцювати! – гукнув Задерихвiст i поцуприкував Миколу за рукав свити з усiєї сили.

– Ти думаєш, що я не вмiю гулять! – сумно обiзвався Микола. – Брешеш, вражий сину! Ще й тебе навчу цього дива.

– Ба, брешеш, не навчиш! Щоб Задерихвоста хтось вчив пити й гулять! О, брешеш, сучий сину, не докажеш! – промовив Задерихвiст, вже трохи п'яний.

– А як докажу, що буде? – промовив Микола.

– Куплю пляшку дорогого вина. Ти думаєш, менi шкода грошей? Пху! От що менi грошi! Менi грошi – полова! – кричав палкий бурлака.

– Ану, задирай лиш хвоста вгору! – крикнув уже зовсiм п'яний Цибуля. – Побачим, чи вмiєш гедзкаться.

Задерихвiст почав i справдi гедзкаться: пiшов такого тропака, наче й справдi його гедзi кусали i в спину, i в п'яти, i в пiдошви. Вiн кидав ногами, викручував п'ятами, аж земля летiла музикам у вiчi; згодом зачепив чоботом стола, i пляшки посипались додолу. Поли синього короткого жупана метлялись та крутились, нiби крила вiтряка, а червоний пояс миготiв на сонцi, неначе зайнявся й палав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: