Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

– Дочко моя, знов менi снився твiй батько i так страшно!.. – казала Нимидора дочцi, i од того часу вона стала журиться i вдалась в сум та тугу.

Тим часом в народi пiшла чутка, пiшла й покотилась по селах, як грiм по небу: то була чутка про волю. Народ зашумiв, як бiр в негоду. Встала, нiби з домовини, чутка про козаччину. В Василькiвщинi й Канiвщинi схопився бунт, як пожежа серед ночi. Народ пiднявся й пiшов ватагами од села до села, нiби хотiв знайти скорiше волю. Всi записувались в козаки, бо говорили, хто запишеться в козаки, той не робитиме панщини. Десь узялась звiстка, що воля вже прийшла од царя, та її ховають од народу попи, бо держать руку за панами. Народ почав приставати до попiв, щоб вони читали народовi волю, почали знущатись над ними, мучити їх.

Та чутка, як хвиля на морi, звiдкiльсь пiшла скрiзь i дiйшла й до Вербiвки. Народ загомонiв по ярмарках i розвозив гомiн по селах. Нимидора повеселiшала. Вона думала, що от-от Микола почує про волю й, може, вернеться в Вербiвку.

– Господи, коли б менi пожити на свiтi хоч рiк. Я знаю, що Микола вернеться, почувши про волю, i попрощається зо мною на цiм свiтi за свою провину, – говорила Нимидора.

Цвiли садки i одцвiтались, а Микола не вертався. Вже зелене жито почало половiть, а його не було. Нимидора почала слабувать i залежуватись. Настала петрiвка. Нимидора насилу одговiлась. Вже її насилу носили ноги. Вона зсохла, зв'яла; лице поморщилось i потемнiло; тiльки темнi очi блищали мiж жовтими зморшками.

Раз Нимидора сидiла коло вiкна й дивилась в одчинену кватирку. В садку зеленiли вишнi й грушi, щебетали соловейки, а в далекому лузi мiж вербами кувала зозуля. Коли це проз самий її вид пурхнула в кватирку ластiвка, покрутилась у хатi кругом стiн, сiла на образ, пощебетала, знялась, знов пурхнула назад в кватирку i сховалась в вишнях.

– Це вже моя смерть приходила по мене! Це недурно прилетiла в хату ластiвка, – сказала Нимидора дочцi.

Через тиждень Нимидора лягла i бiльше вже не вставала, її здавило в грудях, i в неї не стало духу дихать. Вона все прислухалась, чи не йде Микола. Посилала Любку за двiр виглядать та все тривожилась, як собаки гавкали надворi.

– Пiди, дочко, одчиняй ворота; батько прийшов, щоб попрощаться за свiй грiх. Щось застугонiло коло ворiт, – казала нiби через сон Нимидора, ледве розплющуючи вiї й вiка.

Любка виходила на подвiр'я i знов верталась до хати. Нимидора насилу зводила дух.

– Любко, чи не прийшов батько? Менi здається, що я чула його голос за вiкном, – сказала, як через сон, Нимидора.

– Нi, мамо! бог з вами. То соловейки щебечуть в садку, – промовила Любка.

– Якби вiн прийшов, менi була б, може, полегкiсть, – сказала вона.

Нимидора не побачила Миколи й перед смертю. Вона вмерла безталанною, як i родилась безталанною. Сусiди завертiли їй голову намiткою й поклали на лавi. Нимидора лежала жовта, як вiск. Сусiди входили й виходили, а Любка голосила над матiр'ю, припавши до неї. Вона так гарно плакала, що всi молодицi в хатi плакали вкупi з нею.

– Ненько моя, голубко моя! Нащо ж ти мене так рано покидаєш? Чи я ж тебе не любила, чи я тобi не годила? Чи я рано не вставала, чи я тебе не доглядала, що ти мене навiки покидаєш?

Ненько моя, ластiвко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато слiз вилила, що не схотiла на цiм свiтi жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли ж тебе, моя матiнко, дожидать в гостi? Чи глибокими снiгами, чи зеленими лугами, чи бiлими вишневими садками?

Матусю моя, лебiдонько моя! Звiдкiль тебе ждати, звiдкiль виглядать? Чи з заходу, чи з сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш до мене, моя матiнко, бистрою рiчкою, чи буйним вiтром, чи дрiбним дощем, чи бiлою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш в вишневому садочку?

Ненько моя, ластiвочко, золоте насiннячко! Де ж тебе посiю, моя матiнко рiдна? Чи в синьому небi, чи в зеленому лузi, чи в вишневому садочку? Чи зiйдеш ти зiркою на небi, чи розiв'єшся повною рожею в садочку?

Всi молодицi плакали й казали, що нiхто в цiлому селi не вмiє так гарно голосить, як молода Любка.

Поховали Нимидору на кладовищi рядом з її тещею i тестем. Любка посадила край могили вербу, а її чоловiк поставив невеличкого хреста. Всi люди в селi жалкували за Нимидорою i просили бога, щоб їй хоч по смертi було легко лежати та землю держать, бо на цьому свiтi її життя було важче од сирої землi.

VIII

Микола все служив забродчиком в Ковбаненковiй ватазi. Мокрина довго любила його та все давала гарбузи своїм женихам. Батько лаяв її, мати плакала, вмовляла, та нiчого не вдiяла. Мокрина вийшла замiж аж через кiлька год, тодi, як прохололо її серце i Микола покинув Ковбаненка.

Раз Микола полаявся i трохи не побився з отаманом. Почалась весна. Забродчики з отаманом збиралися плисти на море ловити рибу. Вони поскладали неводи на вiз i вийшли з села цiлою ватагою. Першу весняну красну тоню, по давньому звичаю, взяв собi отаман усю. Тоня вдалась i справдi красна: невiд був повнiсiнький баламутiв, осетрiв, бiлуги, лакерд та морських пiвнiв. Рибалки насилу виволокли її на берег.

Отаман вивiз забродчикам могорич. Могорич був скупенький. Забродчики неначе ковтнули муху i почали пiдiймать отамана на смiх.

Красна тоня вдалась добра; але того лiта риба ловилась дуже погано. Забродчики роздiлили восени дохiд i насилу заробили по двадцять карбованцiв. Отаман їх трохи й до того обдурив: не дав всiєї їх частки. Вони пiшли в мiсто пити могорич, i їм не стало за що не тiльки похмелитись, але навiть впитись.

Другого дня ввечерi вони вернулись до отаманської хати дуже лихi. Отаманша винесла на вечерю черствого хлiба i вчорашньої смаженої риби, котру в iнший час вона викидала качкам як непридатний для людей поживок.

– Чи вже ж, пане отамане, в тебе не знайшлося кращої риби нам на вечерю? – спитав сердитий Микола. – Чи вже ж за ту красну тоню ми ще будемо їсти позаторiшнiй хлiб? Самi спожили свiженьку й гарячу рибку, а ви, мовляв, їжте й холодну й нетривну.

– А де ж я вiзьму свiжої? – сказав отаман. – Не вередуйте лишень та викиньте з голови оту дурiсть! Чи ви показились, чи збожеволiли сьогоднi?

– А ми ж десь узяли красну тоню, котра одна була варта нашої працi за цiле лiто.

– Оце! Як коржа, так коржа! Як спечемо, то й дамо! – сказав насмiшкувато отаман i тими словами роздратував Миколу.

Микола схопився з мiсця i крикнув:

– Давай, отамане, добру вечерю, а то полатаю боки оцим києм. Це справдi знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем. Знайдемо кращих, здатливiших од тебе наймачiв.

– Ти, Миколо, бунтуєш менi усiх забродчикiв, бо їх намовляєш. Для таких намовникiв на змагання та колотнечу в мене нема мiсця. Одчепись од мене iз своєю намогою, напитуй собi деiнде хазяїна.

Микола вхопив в руки дрючка й кинувся до отамана. Отаман вхопив за кiнець дрючка й потяг до себе. Мiж ними почалася тяганина, трохи це бiйка.

– Пусти! – кричав Микола, посатанiвши од злостi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: