– Де ж це ходив твiй батько так довго? Мабуть, десь бурлакував? – спитав чоловiк.
– Бог його знає, де вiн ходив, покинувши нас. А що вже мати наплакалась та набралась лиха, то, мабуть, нiкому не доводилось так бiдувать, як матерi.
– Та, мабуть, батько не од добра втiкав. Адже ж i Кавун утiк, повтiкали й iншi нашi вербiвцi, -промовив чоловiк.
Микола зостався жить при своїй дочцi. Дiтям спочатку було дуже чудно. Любка першої ночi таки добре боялась: для неї все здавалось, що до їх притарабанився волоцюга i може ще й лиха накоїть у хатi. Вона насилу звикла звати Миколу батьком. Вiн так i зостався для неї чужiсiньким чоловiком за все його живоття.
Микола пiшов по селi, познаходив старих знайомих людей, своїх перевесникiв, почав про все розпитувать, а далi зайшов з ними до шинку та поставив їм з горя такого могорича, що й сам з ними звалився пiд лавку й проспав там п'яний цiлу нiч.
– Оце як я здорово запив своє бурлацтво! – казав Микола, встаючи вранцi з-пiд лавки. – Не я п'ю, горе п'є та мої нещадимi злиднi. Не сприяла менi доля за ввесь мiй вiк.
Цiлий тиждень Микола запивав своє гiрке бурлацтво i приходив додому п'яний. Дочка й зять зглядались мiж собою й мусили мовчать. Зять пам'ятав, що живе в тестя у приймах i що вiн настоятель на Джерине поле й грунт.
– Не сердьтесь, дiти! – казав до їх Джеря. – Проп'ю свою бiду та й закаюсь пити, поки й мого живоття.
Зять мусив змовчувать: робив усяку угоду Джерi, бо вiн був у приймах i постерiгав, що Джеря п'є з горя.
Микола й справдi швидко закаявся пити, за свої грошi купив конячку з вiзком i почав хазяйнувать. Його вдача, як велика рiчка пiсля весни, почала входить в свої береги; але часом вряди-годи знов несподiвано виходила з берегiв i розливалась бурлацтвом, доки зовсiм вгамувалась на старiсть. Тим часом на селi завелись новi порядки; вже завели волость, i громада обрала за голову одного багатого чоловiка й поклала йому плату на рiк двiстi карбованцiв. Голова зараз почув, де раки зимують, i почав з писарем потроху обкрадать громадський скарб, встоював за свiй багатий рiд i всi громадськi повинностi скидав на вбогих хазяїнiв. Раз якось голова послав до Миколи десяцького, щоб вiн дав свого коня пiд станового. Микола знав, що конi самого голови i його багатої рiднi стоять дома в повiтках.
– Нехай голова дає свої конi або пошле до своєї рiднi, – сердито одказав Джеря.
Голова послав до Миколи десяцького вдруге. Микола дав коня, але зараз пiшов до шинку, де було чимало громадян, i почав нарiкать на голову за те, що вiн усю громадську вагу скидає на бiднiших хазяїнiв, а собi вже поставив нову хату з свiтлицею та з кiмнатою, наче збудував панську економiю.
– Голова краде нашi грошi, а ми мовчимо. Вiн швидко переведе нашi конi й худобу, а ми нiбито повиннi йому на все настачать. Хiба таки в нас на селi й людей нема. Даймо чередниковi сто карбованцiв, то вiн буде таким самим головою, ще й спасибi скаже! Скиньмо його, iродового сина! Нехай знає, що громада великий чоловiк.
– То й скиньмо! Правду ти, Миколо, кажеш! Чи вже ж таки в нас на селi вартого чоловiка не знайдеться. Оберiм ще вбогого. Бачили вже багатих в головах, побачимо й бiдних!
Старий, аж трухлявий, корчмар, той самий, що колись брав у заставу одежу старого Джерi, як Микола женився, налив Миколi пiвкварти горiлки й трохи не долив.
– Чом же ти не доливаєш, вражий сину! – крикнув Микола на жида. – Ти думаєш, що я не знаю, скiльки ти заробляєш на тих недоливках?
– А скiльки я заробляю на тих недоливках? – спитав старий шинкар. – Бодай менi бог не долив стiльки вiку, скiльки я тобi не доливаю.
– Довелось би тобi давно загинуть, – смiявся Микола. – Ти не доливаєш на сто карбованцiв на рiк!
– Ой вай! Куди ж пак! на сто карбованцiв! Якби тому була правда, я б досi був багатим купцем.
– Давай ще пiвкварти! – крикнув Микола. Шинкар налив пiвкварти й не долив на цiлий палець. Вiн бачив, що Микола вже був трохи напiдпитку. Для п'яних вiн не тiльки не доливав, а ще й води пiдливав.
– Доливай-бо! Не жартуй лиш зо мною! – крикнув Микола.
– Ну! Як доливай? Хiба я не долив? – промовив жид i долив ще двi краплi для людського ока.
Микола вхопив кварту й пожбурив нею на шинкаря. Горiлка потекла йому по лицi й по бородi. Шинкар прискав, як кiт, понюхавши перцю.
– Потривай же ти! Не будеш ти сидiть в наших шинках. Ти думаєш, ми не знаємо, скiльки вiдер горiлки ти дав на могорич головi, писаревi та його рiднi. Скинемо ми й тебе з парафiї, як i голову. Сам сяду в громадському шинку, а тебе не пущу.
– Хто тобi забороняє? Сiдай, про мене, сам, ще й дочку свою посади, – почав шинкар.
Громада зiбралась у волость i загула, як бджоли в улику. Багатого голову скинули й обрали за голову чередника. Всi громадськi шинки пооднiмали од жидiв i оддали двом чоловiкам, таки вербiвським.
Тим часом почали надiлять селян землею. Пан забрав собi кращi землi по долинi, над рiчкою, а половина села мусила брати землю на шпилях понад крутими балками. Одна така гора припала й Джерi i його зятевi. Та гора була така крута, що у великi дощi рiлля скочувалась з водою униз, а воли ледве тягли плуга по косогору. Опрiч того, пiд панськi землi одiйшов лiс, а в тому лiсi були людськi садки. Тi садки належались до хазяїнiв споконвiку. Вони росли по балцi серед густого лiсу. Там був i садок Джерин; там стояла з давнiх давен пасiка його батька.
– Панове громадо! – казав Джеря людям. – Пан хоче нас скривдить, та ми того не попустим. За що ми будемо платить такi скаженi грошi? Чи вже ж за тi лисi гори! Як собi пан схоче, а я не хочу брать того поля, не буду навiть цього лiта сiяти на йому хлiба; а хто посiє хлiб, той буде зрадник громадi.
– То й не сiймо! – гукнула громада. – А хто почне орать, то ми полатаємо киями боки. Треба подавать лист на пана i за поле, i за нашi батькiвськi садки.
– Авжеж, треба! Минулась панщина; а тепер i ми пани, i свого докажемо, напутював людей Микола.
Громада й справдi того року не орала й не сiяла хлiба на тому полi, вгорi над балкою. Тим часом пан поїхав до мiста i пожалiвся, нiби Джеря бунтує громаду. Мировий посередник потяг руку за паном i Миколу з кiлькома ватажками та приводцями зв'язали, одвели до мiста й посадали в тюрму на висидку. – От тобi й воля! – сказав Джеря. – От тобi й вернувся до господи. I нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь вiн тричi проклят од бога i од людей!
Половина села не орала й не сiяла того року. Пан не згоджувавсь брать назад того поля. Так воно й стояло цiле лiто толокою.
Тим часом i по других селах люди не хотiли брать поля; i в других селах давали їм землю неродючу. З столицi прислали повiрочну комiсiю. Комiсiя розiбрала дiло вербiвських селян i звелiла надiлить їх кращою землею, їм повертали навiть тi хутори й садки в лiсах, що польськi пани ще переднiше од їх пооднiмали. Джерю випустили з тюрми на волю. Пан зненавидiв його й не знав, як його викишкать з села, а Джеря обходив панський двiр десятою вулицею й зарiкся навiть зароблять хлiб на панському полi. Од того часу Джеря, як тiльки було почує дзвоник станового або справника, то зараз тiкає з села на хутiр, у лiс.
I до кiнця свого живоття Джеря йшов проти панiв та жидiв: так вони багато нашкодили йому й скривдили його, занапастили його вiк.
Чи вивозив вiн на ярмарок картоплю, цибулю, капусту або огiрки, вiн нiколи не продавав панам, одказував їм грубо, сердито, з великою злiстю, мало не проганяв їх од воза. Жиди пiдпоювали декотрих громадян, пiдбивали їх оддати їм громадськi шинки, та нiчого не вдiяли. Джеря пiдбив громаду подати губернаторовi лист, щоб жидiв зовсiм виселити з села.
В Вербiвцi настав молодий пiп i почав брати велику плату за треби. Джеря перестав ходити до церкви, i як було вгледить попа, то зараз хапається за свою кишеню. Вряди-годи, одначе, Микола молився богу в пасiцi, хрестячись та кланяючись до схiд сонця. – На старостi лiт Джеря любив довгими зимнiми вечорами розказувать дочцi й онукам, де вiн бував, що вiн бачив, в яких краях ходив, з якими людьми зустрiчався. Дiти слухали й засипали коло його, на його руках.
Настали iншi часи, настали iншi люди. Джеря тiльки згадував, як колись вiн жав з Нимидорою вночi при мiсяцi, як людський хлiб стояв незжатий, гнувся додолу й висипавсь, а люди на панщинi хапали серпами панський хлiб. Тепер стало дiло напереверт: на людському полi стояли полукiпки, а панський хлiб стояв незжатий. Пани, в важку для селян годину, почали наймать зимою строкових на жнив'яний час за нiкчемну плату й накладали велику пеню на того, хто пропускав в жнива днi. Стала знов маленька панщина: це тодi завелись в польських панiв вiдомi "порцiї".