Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

Надворi почало смеркать. Мокрина взяла тикву з водою, хлiб i вареної риби i пiшла буцiмто додому, а тим часом вона зайшла далеко-далеко за крутий берег, знайшла легенький човник, сiла в його i почала ждать, поки зiйде мiсяць. Вона боялась поминути в темрявi Миколин човен i виплисти далеко в море.

Зiйшов червоний мiсяць. Мокрина вхопила весло i полинула на море.

Микола ввесь мокрий сидiв на човнi, мов дерев'яний. Вiн несподiвано угледiв, що до його наближається човник. Йому здалося, що то за ним гониться десяцький, i вiн пiдняв уже важке весло, щоб телепнуть його по головi, як трапиться мiж ними спотичка на водi, але запримiтив, що в човнi сидить дiвчина. Червонуватий свiт заблищав на її виду, на синьому керсетi, на бiлих рукавах.

– Це я! – тихо промовила Мокрина, i її легенький човник стикнувся з Миколиним човном i стукнув, ударившись об Миколин човен.

Микола не йняв вiри своїм очам: але чорнi брови ясно чорнiли на дiвочому лобi, а рум'янець на щоках було знать навiть при мiсяцi.

– Десяцькi зостались коло куреня на вартi на цiлу нiч. Я знала, що в тебе нема нi шматка, нi скибки хлiба, i оце привезла тобi хлiба, води й риби.

I з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хлiб та рибу.

– Спасибi тобi, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи пак батько знає, що ти тут? – спитав Микола.

– Нi, не знає й не знатиме, бо я йому за це не скажу. Хiба ти скажеш…

– Навiщо менi казать… – непривiтно промовив Микола.

– Як ти не скажеш, то я сама не признаюсь, хоч би мене батько замордував i вбив. Для мене нема й не буде нiякої притичини, щоб одвiдать тебе й нагодувати.

Микола догадавсь, що смiлива Мокрина привезла йому харчi неспроста, i не знав, що й казать Мокринi.

– Чи вже ж ти не боялась сама плисти човном вночi? – спитав Микола.

– Не боялась, бо знала, що тебе знайду. А з тобою менi не страшно. Чого ти такий смутний?

– Нема чого менi веселим бути.

– Ти, певно, покинув батька-матiр десь далеко. Тобi жалко за своєю стороною, шкода батькiв.

– Мiй батько вмер, – тихо обiзвався Микола. Мокрина не насмiлилась бiльше його розпитувать i промовила:

– Знаєш що, Миколо! Я тебе проведу в озеро через єрик в очерети. Там тобi буде безпечнiше пересидiть лиху годину. Висмикни кiшку та рушаймо в дорогу.

– А ти ж не наведеш на мене десяцьких? – з острахом спитав Микола.

Мокрина спалахнула якось уся, усiм тiлом. Вона палко промовила:

– Не на те я тебе люблю, щоб виказать або видати десяцьким.

Миколi стало нiяково, стало й жаль бiдної дiвчини, жаль її чорних брiв i рум'янцю. Вiн трохи не вимовивсь, що вiн жонатий, але як глянув на пишнi дiвочi брови, на молоде палке лице, на хисткий стан, то його слово несамохiть задержалось на язицi. Мокрина сидiла з ним поруч. Їх човни черкались боками. Вiн почував огонь од її гарячого лиця, i краса степової дiвчини причарувала його на той час при ясному мiсяцевi, нiби краса русалки.

Мокрина погнала свiй човник до берега. Човен, як качур, полинув по водi. Микола поплив слiдком за нею.

Вона повернула човен в один єрик, прокопаний в озеро, i вони попливли по озеру. Швидко зашелестiв об човен густий оситняг, i Мокрина погнала човна мiж двома рядками оситнягу, нiби по канавi. Чисте, незаросле мiсце то звужувалось, то мiсцями розходилось, нiби озерце, то йшло мiж очеретами, неначе широка рiчка, потiм знову звужувалось, крутилось на всi боки, а далi човен заплив в таке вузьке мiсце, що ледве сунувся мiж двома стiнами високого, як лiс, очерету. Мокрина спинила човна.

– Сиди ж тутечки, Миколо, та жди мене. В це мiсце не потрапить сам батько, не то що пришелепуватий отой становий. Я буду привозить тобi харч i чисту воду, доки мине лихо.

Мокрина повернула свого човника назад.

– Прощай, Миколо! – промовила вона.

Микола подав їй руку на прощання. Мокрина потяглася за його рукою, обвела свої гарячi, голi по лiктi руки кругом його шиї i впилась в його губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами.

– Прощай, Миколо! Я тебе люблю й любити буду, хоч маю й пропасти. На добранiч! – промовила Мокрина, i Микола тiльки тодi опам'ятався, як зашелестiв десь гнучкий очерет.

– Боже мiй, що зо мною дiється? Нимидоро, моя голубко, моя безталанна ластiвко! Чи вже ж оце я тебе мушу навiк забути?..

Мiсяць високо викотивсь на небо, як здорове кружало, i заглянув в човен через високий очерет. Микола сидiв немов дерев'яний, схиливши голову. Здавалось, що вiн був такий мертвий, як i той очерет, що понависав своїми китицями над його човном. Перед ним лежав цiлiсiнький хлiб i стояла непочата вода в тиквi. Увесь той день здавався йому якимсь дивним сном, i в тому снi нiби випливала з моря зеленоока красуня русалка, причарувала його чорними бровами, поцiлувала i знов впiрнула в воду на морське дно, попiкши його душу ласкою, пишними очима та гарячими поцiлунками й обнiмками.

Довго сидiв Микола, похиливши голову, та думав про Нимидору. Вже перед свiтом вiн наламав очерету. накидав у човен, напився води, повечеряв i лiг спати. I йому все вивиджувалось широке море, вкрите бiлими хвилями й брижами; снилась ясна веселка на морi, а по тiй веселцi наче сходила до його Нимидора нiби па схiдцях, в стрiчках та квiтках, в червоних чоботях, в намистi та зеленiй керсетцi. Там, де веселка падала кiнцем на море, там плавала Мокрина з зеленими кiсьми з осоки i нiби ждала Нимидору, щоб потягти в страшне клекочуче хвилями море.

Мокрина опiвночi вернулась до куреня. Батько вже куняв.

– Де це ти була так довго? – спитав в Мокрини батько.

– Поралась коло куреня та, вертаючись од криницi з водою, заблудила й довго блукала скрiзь. Я вже сама не знаю, як я не потрапила на дорогу. Мабуть, мене нечистий водив.

– Мабуть, i справдi нечистий водив тебе до пiвночi, – обiзвався батько. – Гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго.

Другого дня вранцi Мокрина пiшла додому, а ввечерi знов прийшла до куреня, взяла хлiба, риби й води i знов ввечерi попливла човном у плавнi, де сидiв Микола.

– Чи й досi десяцькi стережуть? – спитав Микола в Мокрини.

– I тепер ночують коло куренiв, ще й вранцi навiдувався скажений становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.

Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивався до неї. Йому було й жалко молодої палкої дiвчини, було жаль i гарячого кохання; але в його нiяк не повертався язик признатись Мокрннi або хоч натякнути, що вiн жонатий i вже має дочку.

Мокрина знов пiзно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.

– Ти, Мокрино, неспроста приходиш пiзно додому. Як менi й завтра опiзнишся, то я на тобi поб'ю ломаку. Чи чуєш?

– Та вже ж чую: не позакладало менi вух, – обiзвалась Мокрина, розсердившись.

– I де ти бродиш? Де ти волочишся? – спитав сердито батько.

– Я не бродила й не волочилася, а тiльки одвезла човном в комишi бурлакам харчi та води. Хiба буде добре, як вони згинуть од голоду?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: