Довго служив Микола в забродськiй ватазi й заробив чимало грошей. Вiн поставив собi землянку, почав навiть хазяйнувати, але йому було тяжко й сумно жить самому, i вiн пристав до товариства. Тим часом з Вербiвки все втiкали люди од лихого пана Бжозовського. Багато їх тинялось по сахарнях, багато пiшло на заробiтки до Одеси. Буваючи в Одесi, Микола стрiчався з вербiвцями i затягав їх до Ковбаненкової ватаги. Вiн розпитував про Нимидору, про свiй грунт, про матiр, а врештi й про пана Бжозовського. Вiн добре знав, що вертаться до Вербiвки не можна, доки животiтиме старий пан. Тим часом Бжозовський багато втратив своїх панщанних людей i почав їздить скрiзь по сахарнях та зганяти їх додому. Чимало людей половив вiн i вернув до Вербiвки, та нiде не знаходив Джерi.
Вiн пам'ятав його кулаки, i на його грудях i досi нiби вогнем пекло те мiсце, де його вдарила мужича рука.
В той час в Акерманi настав становий, родом з Київщини, знайомий i навiть приятель Бжозовського. Перебираючись з мiсця на мiсце, вiн забрiв аж на Бассарабiю i досвiдчивсь, що в забродських ватагах багато вербiвських втiкачiв. Становий налетiв несподiвано з полiцiєю й на Ковбаненкiв курiнь, похапав багато. вербiвцiв i мiж ними й Миколу, їх усiх позабивали в кайдани й посадили в тюрму. Становий зараз дав знати Бжозовському. Бжозовський, маючи дiло в Одесi, поїхав до Одеси, а потiм i до Акермана. В його душа стрепенулась од пихи. Вiн був ладен втратить пiв-Вербiвки, аби тiльки помститись над Миколою. Бжозовський поїхав до Акермана i подав прошення в суд. Одначе йому не видали пiдданих без суду.
Довго сидiли в тюрмi рибалки, доки їх покликали на суд. Бжозовський ждав тиждень, ждав другий, а суду не було. Вже минув мiсяць. Бжозовський витратив багато грошей, проживаючи в Акерманi, а суду все-таки не було. Бжозовському здалося з нудьги, що i його посадили в тюрму на висiдку, як i його пiдданих. Нарештi його покликали в суд. Два москалi з рушницями на плечах привели на суд десять вербiвцiв. Вони вгледiли свого пана й поопускали голови. Один Микола смiливо дивився на пана своїми темними пронизуватими очима. Бжозовський, вже зовсiм сивий, витрiщив на нього свої здоровi очi й, здається, був ладен з'їсти Миколу очима.
Перед судом стояло десять чоловiка бурлак. То не були тi обiдранi, замлiлi, миршавi бурлаки, якi пробувають по українських сахарнях. Перед судом стояли здоровi високi люди, повбиранi в гарну одежу. Мiж усiма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рiвним станом i гордим, смiливим поглядом. Його не зiгнула недоля й тяжка неволя. Його брови i вуса чорнiли, а голова вже нiби снiгом припала. Виски й тiм'я ще чорнiли й лиснiли, i тiльки нiби бiлим пилом припали, а сивина обхопила його голову, нiби бiлим вiнком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям. Вiн став високий та поставний чолов'яга з дужими руками, з широким станом. На його мiцних руках було видно нiби дротянi напруженi жили. З-пiд густих низьких брiв блищали невеликi темнi гордi очi. Вид в його був смiливий. Чорнi довгi вуса висiли, як двi гадюки. Вид його був одкритий, неначе випнутий. Нi один пружок лиця не ховався десь всередину; тiльки очi лежали глибоко в ямках, нiби поховались десь пiд бровами, й виглядали звiдтiль i розумно, й хитро, й смiливо, й гордо, та все дивились скоса в бiк, нiби казали, що вони нiкому не ймуть вiри. Iншi бурлаки, побачивши свого пана, стояли похнюпившись. Здавалось, нiби вони побачили свою смерть, що пiдняла над їх головами залiзну замашну косу.
– Як вас звуть? – спитав суддя в Миколи.
– Я Iван Посмiтюх, – промовив Джеря неохоче низьким голосом, нiби з домовини.
– Вiн зветься Микола Джеря! – крикнув Бжозовський, не втерпiвши, i заблищав своїми сiрими круглими витрiшкуватими очима.
– Якого ти вєроiсповєданiя? – питав далi суддя по-великоруськiй.
– Бассарабського, – сказав Микола, не зрозумiвши слiв суддi й думаючи, що вiн його питає про губернiю.
– Я не про те питаю. До якої церкви ти ходиш? – питав далi суддя.
– Часом ходжу до кривдянської, а часом до акерманської, як трапиться.
– Та не про те мова мовиться. Якої ти вiри? – питав суддя вже сердито.
– Якої ж я вiри… християнської, такої, як i люди, – сказав Микола.
– Звiдкiль ти родом? Де жив твiй батько i як твiй батько звався?
– Я таки тутешнiй з дiда й з прадiда. Я родом з Кривди. Батько мiй звався Посмiтюх, i дiда люди дражнили Посмiтюхом.
– Вiн родом з Вербiвки, з Київської губернiї. – обiзвався пан. дивуючись з Джериних слiв.
– Я в Вербiвцi зроду й не був i навiть не знаю, де вона знаходиться i до якого пана належиться, – тихо обiзвався Микола.
– Ти втiк з Вербiвки вже тому буде бiльше як двадцять год, – сказав пан.
– Може, хтось коли i втiкав, тiльки не я, – гордовито сказав Микола, – я не волоцюга й не пройдисвiт.
Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до iнших бурлак.
– А вас як звуть? – спитав вiн у другого чоловiка.
– Я Грицько Посмiтюх.
– Ви не родич Iвановi Посмiтюсi?
– Я його син, – сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсiм очi додолу. Йому, очевидячки, нiяково було брехати, та недоля силувала до того.
– А вас як звуть? – обернувся суддя до третього бурлаки.
– Я Карпо Посмiтюх, – обiзвався чоловiк несмiливо.
– Ви не доводитесь родичем цим двом Посмiтюхам? – спитав суддя.
– Я Iванiв брат, – неначе крiзь сон промовив чоловiк, зовсiм похиливши голову, бо вiн був записаний в Кривдi Миколиним братом.
Суддя спитав четвертого чоловiка, а далi п'ятого. I тi назвали себе синами Миколи Джерi.
– Та й багацько ж у вас, чоловiче, синiв, та ще й немолодих! – промовив суддя, смiючись, i з ним разом зареготались усi судчики.
Пан тiльки витрiщав очi на ту комедiю i не знав, чи тi люди жартували, чи зовсiм подурiли.
Другi бурлаки звали себе усякими прiзвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербiвцi. Пан насилу постерiг ту штуку.
Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такi самi прiзвища, якими бурлаки себе називали. Вiн звелiв одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке дiло в Акерманщинi, i тiльки реготавсь.
Знов москалi одвели бурлак в тюрму, їм забажалось лучче йти на Сибiр, нiж вертаться у Вербiвку до пана. Вони знали, що пан не дурно приїхав i дурно не поїде додому. Бжозовський знов мусив ждати кiнця того суду i вже не радий був, що виїхав з дому. Вiн тiльки тiшив себе тiєю думкою, що дасть Миколi кiлька сотень рiзок, помститься над ним i оддасть його в москалi.
В той час, як бурлаки досиджували свiй час у тюрмi, сталось велике й несподiване для бурлак дiло. Прийшла народна воля, i панщина навiки загинула. Чутка про ту волю ще не дiйшла в акерманський закуток, не дiйшла до тiєї тюрми, де поневiрялись i нудьгували бурлаки. Але пан Бжозовський почув про те дiло i нiяк не йняв тому вiри.
Знов одчинились дверi в тюрмi; знов москалi повели бурлак на суд. На судi вже стояв i староста й писар з Кривди. Там вже був i пан Бжозовський.
А тим часом прийшла оповiстка про визволення селян од панщини. Про це вже оповiстили в церквах тiєї недiлi. Суддя бачив, що бурлацьке дiло розв'язувалось тепер зовсiм iнакше. Бурлаки стояли нiби пiд шибеницею. Суддя вийняв лист про волю й голосно прочитав його. Бурлаки нiчогiсiнько не втямили через ту мову.
– Чи зрозумiло для вас, за що я прочитав? – спитав вiн у бурлак.
– Нi, пане! – обiзвались вони.
Суддя почав товмачить їм, що вони од того дня вже вольнi, не панщаннi, а коли хочуть мати поле, то щоб хутчiй вертались не до Кривди, а до своєї господи, звiдкiль вони повтiкали. Бурлаки стояли нi живi, нi мертвi; одначе нi один з них не йняв суддi вiри, i кожний мав на думцi, що їх хитро дурять.
– Ну признавайтесь тепер, чи ви справдi Посмiтюхи? – жартував суддя. – Ви тепер не панщаннi, а вольнi, i вертайтесь, коли схочете, й додому.
Бурлакам здалось, що суддя пiдходить тiльки до них штуками, щоб допитаться, хто вони такi.
– Нi, пане! Ми таки Посмiтюхи з батькiв, з дiдiв, з прадiдiв! – сказав Микола.
– А як я дам вам пашпорти на волю i звелю вам йти до господи, ще й панщини не робить.
– Воля ваша! Ми таки кривдянськi. Посмiтюхи з дiдiв i прадiдiв, – знов сказав Микола. – Наша батькiвщина й дiдизна, i наша держава в Кривдi. Суддя махнув рукою, а пан Бжозовський стояв тепер нi в сих нi в тих, як стояли нещаснi бурлаки з початку суду.