Бурлаки тiльки тодi пойняли вiри, як од їх оступились москалi з рушницями, як їх випустили i справдi на село.
Тiльки тодi вони нiби на свiт народились.
– От теперечки ми вже й справдi не Посмiтюхи, – промовив Микола, – доведеться знов вихрещуваться наново на старi прiзвища, та не знаю, в кого й де вихрещуватись.
– Мабуть, у Вербiвцi, як казав суддя, – говорили бурлаки.
Пан Бжозовський мусив тьопаться назад до Вербiвки, а бурлаки почали й собi лаштуваться в далеку дорогу. Вони поспродували, що мали, зiбрали грошей, дiждали теплих днiв i весною розпрощались з отаманом та й рушили в далеку дорогу. Тiльки позоставались тi, що поженились вдруге при живих жiнках.
В той час в Кривдi i в iнших акерманських селах, по книжках, померла велика сила народу. Помер i невмирущий Посмiтюх з усiма синами, братами й з небожами, та ще й в один день, а Кишинiвська консисторiя, роздивляючись книги, перелякалась од такої страшної пошестi та помiрку в Акерманi i в цiлiй Бассарабiї. Пiшла навiть чутка, що знов прокинулась на Бассарабiї бендерська чума.
Знов перед бурлаками розiслався скатертею широкий степ; знов пiшли вони знайомими шляхами. Вони нiби не йшли, а, здавалось, самi ноги несли їх додому. В кожного на душi була думка то за матiр, то за жiнку та дiтей, їм усiм здавалось, що вони не жили, а тiльки животiли на чужинi, тиняючись в наймах по усяких мiсцях.
– Чи застанемо живими своїх? – несамохiть вимовився Микола; i нiхто не обiзвався на його слова. Кожному було радiсно, але над тiєю радiстю в кожного на душi нiби лежав важкий камiнь.
Багацько сiл, багато мiст на Українi минули бурлаки; багато недiль налiчили вони в дорозi, доки прибились до Вербiвки. Садки цвiли й одцвiтались, жито в полi знялося руном i пiшло вгору, а вони все йшли та йшли, доки одного дня надвечiр перед ними розiслалась на долинi Вербiвка. Всi бурлаки стали на горi й довго дивились на рiдне село. Вербiвка зеленiла своїми вербами, садками, огородиною. Кожний шукав очима своєї оселi й хати; в кожного сльози навертались на очi. Вербiвка дуже змiнилась. Село розрослось понад Раставицею. На низинi в одному мiсцi нiби вирiс край села новий куток.
Бурлаки спустились з гори й увiйшли в село. З ними стрiчались люди, та все незнайомi, та все нiби чужi.
– Чи є тут у вас на селi Джерина хата? – спитав Микола в одного парубка.
– Нема в нас такої хати. Була, кажуть, Джерина хата, а тепер вона вже Чабаненкова, бо баба Нимидора Джериха видала дочку за Чабаненка.
– Чи жива ще Нимидора Джериха? – спитав Микола, i в його затрусився голос, а з голосом затрiпотiла уся душа.
– Того року вмерла; i недовго нездужала, – сказав парубок.
Микола тiльки й примiтив, що Вербiвка закрутилась перед ним; була зелена, потiм стала жовта, а потiм нiби вкрилась туманом, а потiм вiн вже й не бачив її за слiзьми, неначе над селом схопилися хмари i залили дощем усе село. Микола пiшов знайомою греблею. Верби по обидва боки греблi стали такi товстi, що їх трудно було обхопить вдвох. Вiн повернув переулком i вгледiв свою оселю.
"Що ж тепер я знайду на своїй оселi?" – мiркував Микола, пiдходячи до ворiт.
Микола прийшов до ворiт i сперся на них, похиливши сиву голову та оглядаючи подвiр'я. Де колись стояла повiтка, там тепер давнi вербовi кiлки стали товстими та здоровими вербами. Хата осiла й трохи перехнябилась на бiк, на причiлок. Вiкна покосились, дверi понижчали й трохи ввiйшли в землю. Тiльки стiни бiлiли, як i колись давно. Старе дерево в садку посохло, а на його мiсце повиганялись молодi буйнi яблунi та вишнi.
Микола перейшов двiр, рипнув сiнешнiми дверима i ввiйшов у хату. Молода молодиця поралась коло печi, а якийсь молодий чоловiк стояв коло стола. Молодиця була нiби рiдна Нимидорина сестра: така вона була схожа на Нимидору. В неї достоту були такi чорнi брови, такi темнi очi; тiльки вид у неї був худiший, i вона була тоненька й утла, нiби захарчована ще змалку. Миколi здалось, що то була Нимидора в той час, як вiн ще сватав її й залицявся до неї.
– Добривечiр вам! – промовив Микола, дивлячись на хазяїна й на хазяйку заплаканими очима.
– Доброго здоров'я! – обiзвалась Любка й широкими очима глянула на Миколу.
Її широко розкритi темнi очi, її голос, вид – все так нагадувало Нимидору, нiби на його через тi очi глянула Нимидорина душа, через той голос заговорила до його сама. Нимидора з того свiту. Микола не вдержавсь, поцiлував Любку й заплакав. Вся його тверда, мiцна душа розтопилась, як вiск на гарячому вогнi, й розплилась слiзьми.
– Не впiзнаєш батька, бо зроду його не бачила! – насилу вимовив Микола. – А де ж твоя мати?
Любка догадалась, хто прийшов до неї в хату. Вона засмутилась, здивувалась, не знала, що й казать, i тiльки мовчки стояла коло печi. Одначе в її серцi не заворушилось нi крихти дитячого жалю, жалю дочки за батьком. Перед нею стояв зовсiм чужий для неї чоловiк. Для неї навiть було чудно, що вiн називав себе її батьком, їй усе здавалось, що батько давно вмер i лежить похований в землi. В її серцi все якось помiшалось, скаламутилось, так що вона не знала, чи радiть, чи плакати?
– Чи давно вмерла мати, Любко?
– Торiк у петрiвку, – насилу промовила Любка, – мати ждала вас та все посилала мене виглядать.
– Та й не дiждалась! Така вже наша доля! – промовив Микола. – Ти вже, Любко, вийшла замiж; а я тебе покинув ще в колисцi.
– Ми недавно побрались, – сказала Любка, показуючи на чоловiка.
– А хата стала ще нижча; мабуть, осiла. I образи тi самi, – промовив Микола, – перед ними молилась твоя мати. Чи ви вже вольнi?
– Вже, хвалить бога, не робимо панщини, – обiзвався Любчин чоловiк, – ще оремо переднiше поле, а це кажуть, що приїдуть надiлять нас землею на виплат, чи що.
– Якби не та панщина, може, й мати ваша була б жива, i я не тинявся б у свiтах бiльше двадцяти год. Чи давно померла моя стара мати?
– Бабуся вмерли давно: ще я була дiвчиною, – промовила Любка.
– Чи добре ж вам жилось без мене? – спитав Джеря.
– Ет! Яке там добро! Бiдували та побивались з матiр'ю до останнього часу, може, мати й тепер були б живi. Сiдайте, будьте ласкавi! – сказала Любка i хотiла назвать Джерю татом, але язик сам задержав на кiнчику те слово.
Джеря мовчки вийшов з хати, перейшов двiр, пiшов у садок, а далi пiшов на город, на леваду понад рiчкою. Високо й густо розрiсся вишник, що вiн насадив, неначе зелене гнiздо; через його навiть не промикувавсь промiнь сонця. Верби коло тину стали дуплинастi i взялися порохнею. Микола шукав очима тiєї старої гiллястої грушi, з-пiд котрої вiн вперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставицi воду. Грушi вже не було й слiду. Микола ледве налапав ногами в кропивi сухий спорохнявiлий пеньок. Од його не пiшло нi одного паростка. Микола пригадав собi той пишний вечiр, пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як вiн спав пiд грушею, те кришталеве листя, ту дивну жар-птицю, що нiби спiвала Нимидориним голосом.
Любка повела батька на кладовище й показала йому могилу над Нимидорою. Кладовище було обкопане глибоким ровом. На окопi росла густа береза. З одного боку по окопi росли високi верби. Сонце тiльки що сiло за горою i його останнє рожеве промiння гасло на самих вершечках верб. Любка показала Джерi Нимидорину могилу пiд вербами. Могила вже заросла травою. Микола зняв шапку, перехрестився й похилив голову,.держачи обома руками шапку перед собою. Любка плакала. З Миколиних очей покотились двi здоровi сльози i впали у траву.
Надворi було тихо, як у хатi. В тiй тишi нiби було чуть, як смерть витала над кладовищем. Микола довго стояв i думав, а потiм тихо промовив, махнувши рукою:
– Все померло, й слiду не зосталось. Марно перегорiло й перетлiло моє живоття, i тепер зостався тiльки попiл, доки його не поглине свята земля.
Одначе Микола помиливсь: з його не швидко став попiл. Вiн i сам недобачав, що в йому ще тлiє великий жар, як пiсля спалених дубових дров. Пiд сивим волоссям затаїлась мiцна запекла й правдива душа.
З кладовища Микола пiшов до священика й найняв панахиду за Нимидору. Любка пiшла додому, увiйшла в хату, зглянулась з чоловiком i перекинулась кiлькома словами.
– Це батько твiй прийшов? – промовив чоловiк.
– Здається, батько, бо дуже плаче за матiр'ю, – промовила Любка.