– Чи вийдеш в суботу на вулицю? – спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.
– Рада б вийти, та Кавуниха не пустить, – сказала Нимидора.
– Та ти не питай її; хоч вистав вiкно, а на вулицю виходь.
– Може, й вийду… побачу… – сказала Нимидора. В суботу ввечерi Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась i ждала поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лавi коло вiкна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворi вже зовсiм потемнiло. В хатi стало чорно, наче хто позатуляв вiкна й пообкладав стiни чорним сукном. В вiкно блиснули зiрки. Нимидора не спала: сон десь далеко утiк од неї й пiшов на очерети та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дiвочi спiви на вулицi. Коли це за двором хтось свиснув раз, потiм другий i третiй, Нимидора тихесенько встала.
В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сiнешнiх дверей засов, одсунула його й одхилила дверi. Дверi тихо рипнули.
– Хто там? – закричала спросоння Кавуниха та й знов захропла на всю хату.
Нимидора як стояла, так i скам'янiла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистiла носом, ще трохи одхилила дверi, ледве просунулась i побiгла за двiр. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на його й стиха крикнула.
– Спить Кавуниха? – спитав Микола.
– Спить, аж носом свистить, – сказала Нимидора. I вони обоє пiшли на вулицю, де виспiвували дiвчата. Тепер Нимидорi здалось, що вона пурхнула на якийсь широкий без краю степ, в синє небо i летить на волi, i сама не знає куди. їй так стало легко, гарно, наче вона вдруге на свiт народилась, наче її рiдна мати встала з домовини й принесла для неї з того свiту нове щастя.
Довго спiвали дiвчата й хлопцi. Нимидора попрощалась з Миколою, повернула до Кавунiв, i знов наче перед нею стало пекло, куди їй треба було вертаться.
Прийшла вона до хати, хотiла одчинить дверi, – дверi не одчинялись: Кавуниха прокинулась, вийшла надвiр, догадалась, що Нимидора на вулицi, i засунула дверi засовом.
Нимидора сiла на призьбi й заплакала, потiм подумала, встала й пiшла на причiлок. Там був приставлений на горище товстий дрючок, по котрому кури лазили на сiдало. Нимидора, обпираючись об стiну руками, полiзла на горище по дрючку. Дрючок зiгнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко, як та коза, вона вхопилась за кiнець сволока, вискочила на сволок i крадькома полiзла на горище. Одна курка крикнула спросоння. Нимидора спустила ногу на драбину й налапала ногою купу колючок. Кавуниха обвiшала всi щаблi колючками. Нимидора поколола собi руки й ноги i почала злiзать в сiни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбiгла в хату, впала на лавку й заснула, навiть не дрiмавши.
В недiлю вдосвiта Кавун встав, вийшов в сiни, глянув драбину, обквiтчану колючками, й крикнув на всi сiни, аж Кавуниха i Нимидора прокинулись.
– На бiсового батька ти оце заквiтчала колючками драбину, неначе молоду до вiнця! – гукнув вiн до жiнки.
– Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лиш перше лоба. Хiба не чуєш, що до церкви дзвонять, – обiзвалась з хати Кавуниха.
Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла надвiр умиватись.
– На те заквiтчала драбину, щоб твоя наймичка не бiгала до хлопцiв на вулицю! – промовила Кавуниха.
– А хоч би й побiгла на вулицю! Аби дiло робила! Хiба ж ти дiвкою не бiгала на вулицю?
– А не бiгала.
– Авже! Не бiгала. Як той чорт, плигала через тини та через перелази.
– Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай держиться хати, а то яка з неї буде робота вдень? Кунятиме над роботою цiлий день.
– Чи вже ж ти оце вночi бiгала з заступом за колючками?
– А хоч би й бiгала, що тобi до того? Чого це ти все оступаєшся за неї, наче вона твоя жiнка? Я понабиваю на щаблях голок та шпильок, не то що колючок навiшаю.
Кавун замовк, Кавуниха зцiпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова.
– Не можна менi до тебе на вулицю виходить, – казала Нимидора Миколi в недiлю ввечерi.
– Буду слать до тебе старостiв, коли так; одначе батько й мати хочуть цiєї осенi мене оженити.
Нимидора почервонiла й трохи не зомлiла. Вона почала готувать рушники й одклада зайвi грошi на скриню.
Настала осiнь. Пан оповiстив, щоб весiлля справляли на селi заразом в одну недiлю, а хто опiзниться, то буде справлять другий раз, через мiсяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цiєї осенi й слать старостiв до багатирки Варки.
– Не хочу я сватать Варки, – сказав Микола, – бо маю собi дiвчину на примiтi.
– Кого ж ти, сину, маєш на примiтi? – спитала мати.
– Нимидору, Кавунову наймичку.
– Яку це Нимидору? Вона не вербiвська? – сказав батько.
– Вона, тату, з присiлка, сирота, i вже давно служить у Кавунiв.
– Як же ми будемо брать в свою хату невiстку, коли ми про неї нiчого й не чули? – аж крикнула Джериха, бiдкаючись. – Може, вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?
Син почервонiв i розсердився.
– Ви, мамо, може, й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дiвчини нема на всьому селi.
– Ой господи милосердний! – крикнула Джериха й руки опустила, згадавши, що багатирка Варка не буде її невiсткою. – Так, сину, не можна свататься. Як же таки можна, не спитавшись броду, та в воду!
– Про мене, мамо, спитайте броду, – не будете жалкувать на Нимидору: вона дiвчина здорова, робоча, бо цiлий вiк була в наймах, а в наймах не можна сидiть, згорнувши руки. її дядько живе в присiлку Скрипчинцях.
Батько слухав мовчки й згодом промовив:
– Коли ти хочеш її сватать, то ми переднiше про неї розпитаємо в добрих людей та порадимось, а там, про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця.
Сталось так, як бажав син: перед покровою вiн заслав до Нимидори старостiв. Одного дня старости обмiняли хлiб, а другого дня Нимидора й рушники подавала.
Перед покровою Джеря з сином пiшов до скрипчинського пана просити, щоб вiн згодився пустить Нимидору з Скрипчинцiв. В Скрипчинцях був свiй пан, та ще й небагатий; вiн мав тiльки один присiлок i з великою неохотою пускав дiвчат замiж у чужi села. Джеря просив, благав, але все те нiчого не помогло. Пан сказав, що пустить Нимидору тiльки тодi, як з Вербiвки яка-небудь дiвка вийде замiж у Скрипчинцi. Микола вийшов од пана нi живий нi мертвий; вiн пiшов додому, не промовивши нi одного слова, ходив цiлий день, опустивши голову. Якби мiг, вiн, здається, задушив би пана своїми руками.
Вже прийшла осiнь. На селi почались весiлля. В церквi вiнчалось разом десять пар молодих. Нимидора стояла в церквi, а в неї сльози текли по лицi та крапали на намисто.
На Миколине щастя, один скрипчинський парубок посватав вербiвську дiвчину. Скрипчинський пан згодився одпустить Нимидору. Вся сiм'я в Джеринiй хатi наче ожила. Джериха готувалась до весiлля. Нимидора наче знов на свiт народилась.
Старий Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горiлки, взяв хлiб пiд пахву й пiшов з одним старостою до батюшки годить вiнчання.
Батюшка у Вербiвцi був молодий i вже нагнав плату за треби вдвоє.
Джеря прийшов, поцiлував батюшку в руку, поклав на стiл хлiб, поставив пляшку горiлки й почав питать в батюшки, скiльки вiн схоче за вiнчання.
– Як даси п'ять карбованцiв, то повiнчаю сина, – сказав батюшка.
– Батюшко! I помилуйте, й пожалуйте! Я чоловiк убогий. Де менi в свiтi взяти п'ять карбованцiв? Нехай буде три карбованцi.
– Не можна, тепер i для нас час трудний. Все подорожчало, – сказав батюшка.
– Змилосердiться, батюшко! Їй-богу, не можу заплатить так багато. Нехай вже буде нi по-моєму, нi по-вашому: нехай буде чотири карбованцi.
– Нема що й говорить. Бери могорич та йди собi додому.
Джеря взяв могорич i хлiб та й пiшов з хати. Вiн постояв у сiнях, поговорив нишком з старостою та й знов вернувся в хату.
– Ну, що скажеш, Петре? -обiзвався батюшка з другої кiмнати.
– I помилуйте, i пожалуйте! Треба грошей i на весiлля, i на подушне. Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотири карбованцi. Це вже й бог так велiв.
Батюшка подумав, подумав i згодився.