Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

– Не можна менi до тебе на вулицю виходить, – казала Нимидора Миколi в недiлю ввечерi.

– Буду слать до тебе старостiв, коли так; одначе батько й мати хочуть цiєї осенi мене оженити.

Нимидора почервонiла й трохи не зомлiла. Вона почала готувать рушники й одклада зайвi грошi на скриню.

Настала осiнь. Пан оповiстив, щоб весiлля справляли на селi заразом в одну недiлю, а хто опiзниться, то буде справлять другий раз, через мiсяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цiєї осенi й слать старостiв до багатирки Варки.

– Не хочу я сватать Варки, – сказав Микола, – бо маю собi дiвчину на примiтi.

– Кого ж ти, сину, маєш на примiтi? – спитала мати.

– Нимидору, Кавунову наймичку.

– Яку це Нимидору? Вона не вербiвська? – сказав батько.

– Вона, тату, з присiлка, сирота, i вже давно служить у Кавунiв.

– Як же ми будемо брать в свою хату невiстку, коли ми про неї нiчого й не чули? – аж крикнула Джериха, бiдкаючись. – Може, вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?

Син почервонiв i розсердився.

– Ви, мамо, може, й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дiвчини нема на всьому селi.

– Ой господи милосердний! – крикнула Джериха й руки опустила, згадавши, що багатирка Варка не буде її невiсткою. – Так, сину, не можна свататься. Як же таки можна, не спитавшись броду, та в воду!

– Про мене, мамо, спитайте броду, – не будете жалкувать на Нимидору: вона дiвчина здорова, робоча, бо цiлий вiк була в наймах, а в наймах не можна сидiть, згорнувши руки. її дядько живе в присiлку Скрипчинцях.

Батько слухав мовчки й згодом промовив:

– Коли ти хочеш її сватать, то ми переднiше про неї розпитаємо в добрих людей та порадимось, а там, про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця.

Сталось так, як бажав син: перед покровою вiн заслав до Нимидори старостiв. Одного дня старости обмiняли хлiб, а другого дня Нимидора й рушники подавала.

Перед покровою Джеря з сином пiшов до скрипчинського пана просити, щоб вiн згодився пустить Нимидору з Скрипчинцiв. В Скрипчинцях був свiй пан, та ще й небагатий; вiн мав тiльки один присiлок i з великою неохотою пускав дiвчат замiж у чужi села. Джеря просив, благав, але все те нiчого не помогло. Пан сказав, що пустить Нимидору тiльки тодi, як з Вербiвки яка-небудь дiвка вийде замiж у Скрипчинцi. Микола вийшов од пана нi живий нi мертвий; вiн пiшов додому, не промовивши нi одного слова, ходив цiлий день, опустивши голову. Якби мiг, вiн, здається, задушив би пана своїми руками.

Вже прийшла осiнь. На селi почались весiлля. В церквi вiнчалось разом десять пар молодих. Нимидора стояла в церквi, а в неї сльози текли по лицi та крапали на намисто.

На Миколине щастя, один скрипчинський парубок посватав вербiвську дiвчину. Скрипчинський пан згодився одпустить Нимидору. Вся сiм'я в Джеринiй хатi наче ожила. Джериха готувалась до весiлля. Нимидора наче знов на свiт народилась.

Старий Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горiлки, взяв хлiб пiд пахву й пiшов з одним старостою до батюшки годить вiнчання.

Батюшка у Вербiвцi був молодий i вже нагнав плату за треби вдвоє.

Джеря прийшов, поцiлував батюшку в руку, поклав на стiл хлiб, поставив пляшку горiлки й почав питать в батюшки, скiльки вiн схоче за вiнчання.

– Як даси п'ять карбованцiв, то повiнчаю сина, – сказав батюшка.

– Батюшко! I помилуйте, й пожалуйте! Я чоловiк убогий. Де менi в свiтi взяти п'ять карбованцiв? Нехай буде три карбованцi.

– Не можна, тепер i для нас час трудний. Все подорожчало, – сказав батюшка.

– Змилосердiться, батюшко! Їй-богу, не можу заплатить так багато. Нехай вже буде нi по-моєму, нi по-вашому: нехай буде чотири карбованцi.

– Нема що й говорить. Бери могорич та йди собi додому.

Джеря взяв могорич i хлiб та й пiшов з хати. Вiн постояв у сiнях, поговорив нишком з старостою та й знов вернувся в хату.

– Ну, що скажеш, Петре? -обiзвався батюшка з другої кiмнати.

– I помилуйте, i пожалуйте! Треба грошей i на весiлля, i на подушне. Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотири карбованцi. Це вже й бог так велiв.

Батюшка подумав, подумав i згодився.

– Давай могорич, – сказав вiн, – давай i грошi. Джеря закотив полу свити, засунув руку в кишеню, витяг звiдтiль бiлу хусточку з червоними пружками, вив'язав з узла карбованцi i поклав на стiл. Потiм вiн налив чарку горiлки й почастував.батюшку. Батюшка випив сам i налив по чарцi Джерi i старостi. Вони випили, довго приказуючи до чарки, попрощались i пiшли додому.

Нимидора подякувала Петровi Кавуновi й пiшла в присiлок до дядька, бо в дядька мали справлять весiлля.

Старий Джеря й собi готувався до весiлля. Вiн купив десять вiдер горiлки: вiсiм вiдер взяв у жида за готовi грошi, а двi вiдрi узяв наборг. Микола просив батька одiслать кiлька вiдер до Нимидориного дядька; вiн добре знав, що у Нимидори нема грошей i що її дядько не покладе й шага на весiлля.

В недiлю пiсля вiнчання йшла з церкви Нимидора в квiтках, в стрiчках, з вишиваним рушником у руцi, весела й щаслива. Кругом неї вились дружки i спiвали весiльних пiсень. Просто з церкви вона пiшла з дружками до батюшки, до пана, а потiм до Джерi. Як угледiла її Джериха, як побачила її рум'яне лице, високий зрiст, то забула навiть на той час про багатирку Варку. Пiсля обiду в Нимидориного дядька на застеленому столi стояло соснове гiльце, обквiтчане колосками вiвса, калиною та барвiнком. На столi лежав здоровий коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозлiткою; кругом короваю лежали шишки. На посадi сидiла Нимидора, спустивши очi додолу, а кругом стола сидiли дружки й спiвали весiльних пiсень. В хатi було повнiсiнько людей. Дiти стояли на лавах, на полу, навiть на припiчку. Дружки спiвали, а Нимидора плакала. Вона згадала свою небiжку-матiр: "Якби була жива моя мати, в мене коровай був би бiлiший, i рушники були б не такi простi, й одежа на менi була б не така дешева. Не так виряджала б мене з дому мати, як виряджає дядина".

Перед вечором прийшов молодий з боярами, свашками та свiтилками. Нимидорi стало веселiше, але її думка все лiтала коло материної могили. Ввечерi дружки почали розплiтать Нимидорi косу й заспiвали сирiтських пiсень: як дочка нiби розмовляє з небiжкою-матiр'ю, просить матiр встати з домовини та подивиться на свою дитину, а мати одказує, що земля надавила їй груди, що вона вже не встане з домовини, а тiльки набiжить над селом бiлою хмаркою, впаде дрiбним дощем, гляне з високого неба на свою дорогу дочку. Нимидора почала прощатись з дядьком та з дядиною, згадала свою матiр, згадала своє сирiтство, свiй важкий молодий вiк у наймах, i так заплакала, що за слiзьми й свiту не бачила.

Ввечерi смерком одвезли молоду в Вербiвку. Як переїжджала молода через вербiвську греблю, хлопцi наставили кулiв, наклали соломи й запалили. На других кутках, де справляли чимало весiллiв, так само йшла перезва, i скрiзь по селi палало полум'я. Усе село нiби палало в час перезви, бо все село гуляло на весiллi. В близьких селах думали, що в Вербiвцi пожежа.

Другого дня, в понедiлок, не було й панщини. Все село гуляло на весiллях. На Нимидору надiли Миколину шапку, шапку оповили довгою червоною двойчастою стрiчкою, повели молодих до священика скривать. За молодими йшли музики, за музиками товпились натовпом чоловiки та молодицi. Ввесь батющин двiр був сповнений народом, бо в той час заразом привели скривать усiх молодих з села. В кожному кутку двора грали музики, танцювали молодицi, доки не вивели з покоїв молодих. Потiм приданки заспiвали, музики заграли. Народ рушив з двору. Пiднявся такий галас, що вже не можна було розiбрать, де спiвають, а де грають. Тiльки решета гули та бряжчали серед галасу й гаму, та вискакували з шуму дуже тонкi жiночi голоси. За двором народ розсипався на всi кутки понад Раставицею, i музики й спiви молодиць почали одрiзнятись однi од других. I ще довго потiм було чуть музики та спiви мiж вербами та помiж хатами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: