Через узьку пересип скрiзь були прокопанi єрики, цебто канави, кудою цiле лiто йшла дрiбна кефаль з моря в озеро жирувать на плавнях, а восени верталась знов у море. Коло єрикiв зеленiв очерет та оситняг, i, наче кров, червонiв ситий соковитий солонець. Отаман вибрав мiсце коло одного єрика, де пiсок зарiс зеленою листатою чаполоттю та червоним солонцем, i звелiв ставить там курiнь.
Рибалки набрали сухого очерету, збудували дуже довгий отаманський курiнь, загородили загороду для кухаря, на кухарський курiнь, закопали в пiсок палi, примостили зверху балку й повiшали казани. Потiм вони забили двi палi з бантиною для кодол, а декотрi рибалки поставили для себе маленькi очеретянi ятки, в котрих можна було тiльки сидiти або лежать; потiм викопали кабицю, чи пiч, для казана з смолою, котрою мазали мережi; поставили мечет, цебто пiч для хлiба. Це все становище з куренями, очеретяними ятками. з мечетом, з кабицею, з кодiльнею, з кухарським куренем загалом звалося куренем. Часом один хозяїн мав два або й три таких куренi i настановляв на кожний курiнь опрiчного отамана.
Хазяїн позабивав рядками пiдтечi для мережi та неводiв. Коса вкривалась ятками, нiби хатами. Собаку пустили на волю, а пiвня прив'язали в опрiчному маленькому куренi. На мертвiй тихiй пересипi завештались рибалки; заблищав огонь пiд казанами, засинiв густий дам з мечета та з кабицi. Заворушилось людське життя на мертвому березi.
Надвечори отаман загадав готувать здорову мережу. Забродчики пiдходили до його рядком, i вiн складав їм на спину й плечi полотнища мережi. Один одходив, приходив другий, i незабаром потяглось рядком до моря десять чоловiка, несучи довгу мережу на плечах. В березi отаман здiймав мережу з кожного рибалки i складав її на човен.
Сонце сiло. Надворi почало смеркать. Море почорнiло, тiльки бiлiла пересип, неначе довгий клапоть бiлого полотна. Мартини часто й густо припадали зверху до води; крячки стрiлами падали на воду i хапали рибу: то був знак, що риби напливло до берега доволi.
Настала нiч. Надворi стало тихо, як у хатi, тiльки море лащилось до берега легесенькою хвилею i ледве шелестiло на пiску. Отаман став на деменi в човнi, коло його нiг лежала кодола, скручена кружалом, неначе гадюка, з залiзною кiшкою на кiнцi, котра була прив'язана до одного кiнця мережi. На березi зостався крилаш, чи помагач отаманiв, i бiльша половина рибалок. З отаманом сiв в човнi кодiльничий та кiлька рибалок.
Отаман одiпхнув човна в море й повернув демено. Крилаш держав на березi один кiнець кодоли, прив'язаної до мережi. З човна почали викидать мережу, заходячи далеко в море пiвкругом. Важка мережа тонула в водi, тiльки зверху вискакували бульки та блищав довгий рядок здорових дерев'яних галаганiв, неначе разок намиста.
Важкий човен помаленьку й мляво сунувся по водi. Бабайки тихо ворушились в кочетах. Рибалки мовчки курили люльки. На березi блищав огонь в люльках у рибалок, неначе жар у печi; на морi ясно палахкотiла отаманська люлька, неначе сунулась над водою червона зiрка Волосожар.
Отаман обплив далеко пiвкругом i пристав до берега. Кодiльничий вхопив решту кружала кодоли i з усiєї сили швиргонув її з човна на берег. Кодола свиснула i розкрутилась мов чорна гадина. Кiнець упав на пiсок i зачепився залiзною кiшкою. Вся кодола голосно ляснула по водi й потонула.
Тим часом сходив повний мiсяць, неначе виринав з чорної хвилi. Маленька червона стежка заблищала десь далеко на морi пiд самим мiсяцем, неначе за сотню верстов. Мiсяць тихо крадькома викотивсь увесь на небо, неначе через велику силу вилiз з води. Море заблищало, i вже виразно було видно пiд мiсяцем блискучу воду й довгу червону смугу на водi.
Отаман причалив човна до берега, скочив на берег, замочивши ноги, вхопив за кодолу й гукнув голосно:
"Тягнiть разом!"
В кожного забродчика була дерев'яна ляма. Вона обiймала широкою плисковатою дерев'яною дугою стан, а її кiнцi були стягнутi спереду ремiнцями; ремiнцi застiбались дерев'яною цуркою; до ремiнцiв коло пояса були прив'язанi ремiннi паски з дерев'яними довбишками на кiнцi. Цi ремiннi паски з довбишками на кiнцi звуться живцями. Забродчики закидали на товсту кодолу свої живцi; живцi обвивались кругом кодоли, як гадюки, i нiби всисались в неї, мов п'явки, а довбишки не давали їм розкручуватись.
Половина забродчикiв впилася живцями в кодолу з одного боку мережi, а друга половина – в другу кодолу по другий бiк. Рибалки тягли кодоли, ступаючи на кiлька ступенiв задом уперед i з усiєї сили обпираючись станом об дерев'янi лями. Як тiльки мережа наближалась до берега, тi, що стояли на кiнцi кодоли, розкручували перебучавiлi од води живцi, перебiгали ближче до берега i знов впивались п'явками в мокру кодолу, що набрякла в водi й стала товща.
Мiсяць пiднявся вгору i сипнув промiнням на море. Усе море скрiзь чорнiло, нiби пооране поле, i тiльки блищало широким кружалом ясне плесо проти самого мiсяця. На морi картина була сумна, нiби пекельна, зате ж бiла пересип, бiлий берег так блищав проти мiсяця, неначе од його лився бiлий свiт на саме море.
За кодолами з моря виникли й посунулись на берег довгi клячi i потягли за собою чорну обсмолену мережу. З води полiзли нiби два чорнi тини з мережi. На товстих шнурках телiпались чорнi раки, неначе здоровi чорнi павуки; подекуди блищав бiлий дрiбний баламут, чи скумбрiя, зачепившись за шнурки жабрами, нiби хто обтикав мережу срiбними ножами. Далеко на берег полiзла мережа двома кiнцями, а за нею з'явилась, вилiзши з води, широка матня, нiби якийсь морський звiр висунув з-пiд води голову i тулуб. Поперед матнi котились цiлi покоси морської трави камки. Трава позбивалась докупи, нiби клубки чорних стрiчок. Вдень був низовий вiтер i нагнав з моря багато камки; горiшнiй вiтер завсiди зносить камку в море.
– Берiть пiдсаки! Виливайте рибу! – гукнув отаман i за тими словами вскочив у воду та й придавив ногами низ мережi, щоб риба не пустилась на хитрощi та не вискакувала попiд мережею.
Забродчики покидали кодоли, позабирали пiдсаки й кинулись до матнi. Вся матня була нiби жива. Вона ворушилась, пiдскакувала, брьохалась та пiднiмалась, нiби людськi груди од дихання й зiтхання, то знов тонула в воду. Рибалки почали забирать рибу пiдсаками i кидали далеко на пiсок. Дрiбний бiлий баламут трiпався й побивався цiлими копицями, неначе з-пiд землi вискакував цiлий фонтан перлин, неначе бризкала з-пiд землi кришталева вода й одбивала в собi промiння мiсяця. Кругла камбала побивалась, нiби на пiску пiдскакували срiбнi здоровi тарiлки. На пiсок полетiв здоровий осетр i почав гнуть спину пiдковою, копирсаючи й розкидаючи хвостом навкруги пiсок. Разом з пiском летiли на всi боки баламути. Потiм посипались з матнi на берег здоровi лакерди, плисковатi палажки, заблищали морськi пiвнi з червоними перами, залиснiли червоно-золотi москалики. Мiж рибою бiлiло, як холодець, серце, тобто медуза. Ввесь берег нiби ворушився проти мiсяця. Здавалося, що самий пiсок ожив i пiдскакував, бризкав з-пiд землi фонтанами.
Матню витягли на самий берег: там дуже борсався дельфiн, чи морська свиня. Вона була така здорова, що забродчики не могли її витягти живою i почали лупить по головi довбишками. Дельфiн зомлiв, i його викинули на берег, мов чорну копицю. Морський кiт гострим хвостом порiзав одну пiдсаку й обшмульгав одному рибальцi ногу.
– Добра тоня! Нема де правди дiть! – крикнули рибалки. – Пане отамане, справляй могорич!
Перша тоня була вся отаманська. Та тоня, що її тягли недалечко од куреня, цебто од дому, звалась домахою. Це було таке її назвище.
Кухар набрав риби в ночви i понiс до кухарського куреня готувать вечерю. Рибу позбирали в здоровi шаплики й цебрики, i всi рибалки пiшли на пересип до куреня пити могорич та вечерять.
Високо летiло полум'я пiд казанами, аж лизало язиком бантину. Сухий очерет трiщав i бризкав iскрами; дим валував клубками вгору. Риба кипiла в казанi, а кругом казана на дзигликах сидiли рибалки й сушили на собi коло вогню мокрi сорочки. З сорочок йшла пара. Тим часом отаман частував рибалок горiлкою. Чарка переходила з рук у руки. Кухар мiшав огонь довгим покрасичем. Огонь палав. Як вечеря була готова, кухар швидко поставив перед забродчиками стябла з свiжою рибою й налив у миску "сторчака", цебто юшки.