Микола Джеря – Iван Нечуй-Левицький

Сумно було в лазаретi. Надворi поночiло. Петро вмер на чужинi мiж чужими людьми. Бурлаки сидiли й стояли кругом його, мов кам'янi. Кожний думав про себе, про свою долю.

"Що ж далi буде з нами?" – думав кожний бурлака. "Що ж буде далi зо мною? – думав Микола. – Невже ж колись i Нимидора почує про мою смерть на чужинi?"

Микола почутив, що на його головi волосся пiднiмається вгору. I нiколи йому так не хотiлось вернуться у свою хату, до своєї Нимидори; йому забажалось хоч побачитися та поговорити на одну хвилину, – та пан був живий. Втiкачi недавно принесли звiстку, що у Вербiвцi все було так, як i переднiше, що пан розпитує скрiзь по сахарнях та шукає Джерi, щоб на йому зiгнать свою злiсть.

Пiсля Кавунової смертi в посесора зостались його грошi за цiлий мiсяць. Як настав облiч, вербiвцi почали нагадувать за тi грошi. Микола просив Бродовського оддать тi грошi йому до рук; вiн думав передать їх в церкву на помин душi небiжчика.

– Авжеж! Так оце й дам бурлацi в руки чужi грошi! – сказав Бродовський. – Знаю я, в яку церкву ти однесеш грошi: ти їх проп'єш у шинку, бо ти ж на-пропали гуляєш.

– Не проп'ю, а оддам у церкву, – сказав твердим голосом Микола.

– Я й сам оддам на церкву, – сказав хазяїн.

– Чи бог же прийме з ваших рук тi грошi за душу небiжчика?

– Що ти менi допiкаєш отими дурощами! Я тебе поведу в полiцiю до станового.

– Може, оддасте в москалi? – вже грубо промовив Микола.

Бродовський зверетенився й почервонiв.

– Чого ти чiпляєшся? Я й твоїх грошей не оддам, ще й напишу пановi, що ти служиш в моїй сахарнi.

При цих словах в Миколи очi заблищали. Вiн ледве вдержався, щоб не луснуть Бродовського, i тiльки приступив до посесора ближче на ступiнь.

– Гвалт! То ти мене смiєш лаять? Ти думаєш, я не знаю, звiдкiля ти? – крикнув Бродовський.

– А хiба не варт лаять? Хiба ми не знаємо, як ви не додаєте грошей, годуєте нас собачим м'ясом або здохлятиною та пацюками? Знаємо, як ви приймаєте буряки од мужикiв. Панськi буряки важите, а мужичих i не важите, а приймаєте навмання, як собi хочете, а потiм платите, скiльки схочете. Знаємо вас!

I Микола неначе загарчав, ледве здержуючи голос i лайку в горлi.

Бродовський, одначе, стерпiв бурлацьку щирiсть i навiть лайку; вiн боявся порозганять бурлак з заводiв. З робiтниками було тодi дуже трудно. З мiстечка люди йшли на роботу з великою неохотою, i тiльки важка нужда гнала бiдних на роботу до Бродовського.

Надворi стало теплiше. Бурлаки почали змовляться, щоб утiкать од Бродовського, i радились, куди тiкати. Пiшов гомiн по казармах. Однi хотiли йти на заводи, другi раяли йти на заробiтки на степи або на Бассарабiю.

– Вже менi осточортiло тинятись по сахарнях, – промовив Микола. – Ходiм, бра, ще на степи. Адже ж i нашi вербiвцi не раз ходили на заробiтки на степи i в Одес. Декотрi поприносили додому чимало грошей.

– Коли на степи, то й на степи, – загомонiли вербiвцi.

Їм хотiлось вибратись на поле, на степ. Всi вони позвикали робить влiтку на полi, на вольному повiтрi; всi любили хлiборобство. До Вербiвцiв пристало ще кiлька бурлак, i, як тiльки надворi потеплiшало, бурлаки накупили харчi, забрали клунки на плечi й помандрували на широкi херсонськi степи.

– От тобi й Абрам Мойсейович! Зоставайся з своїм скарбом! – промовив Микола до бурлак, виходячи на сходi сонця з сахарнi.

Бурлаки вийшли на гору, глянули з гори на сахарнi, i їм стало веселiше на душi. Пiсля смердючої казарми, пiсля смороду од гнилого малясу, од горiлих кiсток, од диму й чаду на сахарнях свiт божий наче смiявся до їх зеленою весняною травою, синiм небом та чистим польовим повiтрям. Бурлаки йшли та йшли, минали здоровi села, хутори, минали багато сахарень, минали лiси й яри. В селах часом їх пускали люди на нiч, але частiше їм доводилось ночувать надворi пiд корчмами або в корчмах. Вже вони минули Чигиринщину. Лiсiв стало менше, тiльки по долинах траплялися невеликi байраки. Гори й долини зрiвнювались. Села траплялись все рiдше, а далi перед ними розiслався широкий степ, широкий на всi боки, скiльки можна було скинуть оком. Вони йшли день, йшли два, i не бачили нi одного села, нi.одного хутора по дорозi. Молода трава ясно блищала на весняному сонцi. Мiж травою купами жовтiли круглi квiтки кульбаби, синiв раннiй степовий сон. Птицi крутились в небi й щебетали в широкому просторi. На бурлак повiяла широким крилом золота воля, воля од усякого лиха, од усякого безталання, од страху перед паном, перед панщиною та некрутчиною.

– Господи, як тут просторно, як тут широко! – промовив Микола. – От би де сховатись у будлi-якому яру або в балцi од усiх наших ворогiв.

– Тут уже нас не впiймає Бжозовський i не присилує робить панщину, – обiзвались бурлаки.

Бурлаки звернули в яр на одпочинок. В тому яру вилась невеличка течiя i ховалась далеко-далеко, мiж спадистими горбами. Понад потоком зеленiли густi очерети, скiльки можна було осягти оком. Подекуди мiж очеретом та оситнягом блищали невеличкi плеса, чистi й яснi, як дзеркало, а кругом їх стояв рiвною стiною густий оситняг. Надворi вечорiло. На заходi небо почервонiло й запалало вогнем, розкиданi легенькi хмарки, нiби гурток лебедiв, i степ, i очерет облились рожевим свiтом.

Бурлаки посiдали над водою, намочили житнi сухарi й почали вечерять. Вони були потомленi, аж тлiннi. Нiхто з їх i слова не промовляв. Велика тиша, рожевий свiт по зеленому степу засмутив i без того смутнi їх душi.

Сонце сiло. Почало смеркать. Микола назгрiбав торiшнього сухого очерету, сухої осоки й розпалив багаття. Бурлаки полягали навкруги на свитках i дрiмали. На далекому плесi кахкала дика качка, зашелестiла в оситнягу, збила крилами воду й перенеслась над огнем, неначе грудка чорної рiллi. Крик завмер, i ввесь степ знов нiби завмер у снi.

Бурлаки почули легкий шелест в оситнягу недалеко од багаття: щось iшло i прямувало до їх. Хода була людська. Трава шелестiла пiд ногами, людина ввiйшла в ясний кружок, розкинутий червонуватим огнем. Заблищала червонуватим свiтом чиясь голова, а далi заманячило лице з чорними вусами. Просто до вогню iшов якийсь чоловiк в чорнiй старiй свитi, в дранiй шапцi, з торбиною на плечах.

– Добривечiр вам, люди добрi! – промовив чоловiк. – Чи приймете до себе на нiч?

– Доброго здоров'я! – тихо й знехотя обiзвались бурлаки, повернувши до того чоловiка голови. – Сiдай, чоловiче, коло багаття та грiйся, коли хочеш. Ми й самi думаємо ночувать отутечки просто неба на землi.

Чоловiк сiв на порожньому мiсцi коло вогню й поклав торбину коло себе. Огонь блиснув на його лице i проти вогню заблищали його чорнi швидкi очi й забiгали разом по всiх бурлаках, неначе вiн дививсь заразом кожному в очi. Кирпатий, круглий, як картопля, нiс, коротке лице, чорнi брови й блискучi, круглi, як терен, очi, гостре маленьке пiдборiддя, – все в йому виявляло чоловiка швидкого, проворного, навiть хижого. Його голова, прикрита чорною драною шапкою, нагадувала нiчну хижу птицю з коротким дзьобом, з круглими очима. Бурлаки мовчали й курили люльки, поглядуючи скоса на якогось зайду.

– Звiдкiля вас бог несе? – спитав чоловiк, витягаючи з гамана люльку й набиваючи її тютюном.

– Здалека, чоловiче, – промовив Микола.

– А куди вас бог несе? – знов спитав чоловiк, запаливши люльку i потягнувши з неї дим так здорово, що тютюн затрiщав i запалахкотiв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: