– Потривайте ж, хлопцi, – сказав швидкий Корчака, – хоч за лиманом край трохи вольнiший, але й туди вдень не можна їхать, бо й там є становi. Треба дiждатись ночi. Лягаймо спати, бо цiєї ночi буде нам багато роботи. Та готуйте грошi, коли хочете приписаться до будлi-якого села.
Нашi бурлаки знайшли глибоку балку, пополуднували i полягали спати. Ввечерi, як почало смеркать, Корчака побудив бурлак, i вони всi пiшли до перевозу, де стояли човни.
На Бассарабiї не було такої панщини, як на Українi. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Бессарабськi пани з великою охотою приймали на свої землi українських утiкачiв, бо в їх було землi багацько, а людей мало. Сюди втiкали за часiв панщини українцi з Подiлля, з Київщини, з Херсонщини i навiть з-за Днiпра, з Полтавщини. Вони оселялись в Акерманщинi, в Бендерщинi, i навiть мiж молдаванами скрiзь по Бассарабiї. В Акерманщинi всi новi села дiлились на посади; в кожному посадi був пристав, цебто полiцiя, й староста з писарем, замiсть волосного голови. Народ приписувавсь в мiщани, бо в Акерманщинi панщанних селян не було. Пристави, як i всяка полiцiя, таки добре обдирали українських бурлак, котрi хотiли оселитись в акерманських посадах.
Корчака переговорив з перевожчиком, сторгувавсь за перевоз i за справу, щоб перевожчик пiшов до пристава i вмовивсь з ним, скiльки вiн вiзьме за те, що припише до посаду бурлак. Бурлаки сiли в човни i перепливли через лиман. Вони пристали проти села Кривди.
Бурлаки зостались коло човна, а перевожчик побiг на гору в Кривду, де жив посадський пристав, вмовився з приставом, вернувсь i сказав, щоб бурлаки готували по п'ятнадцять карбованцiв за припис до кривдянського посаду. Перевожчик повiв бурлак до пристава. Пристав не спитав їх, звiдкiль вони i хто вони, i позаписував їх мiщанами в посад Кривду. Декотрi бурлаки не мали так багато грошей; вони обiцяли принести грошi в полiцiю, як тiльки встигнуть заробити.
В тому посадi i в церковних метриках, i в посадських, i полiцейських книгах були позаписуванi якiсь невмирущi люди: вони нiколи не вмирали, бо на їх мiсце зараз записували нових українських утiкачiв i давали їм прiзвища записаних в книгах небiжчикiв. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже бiльше як сто год; Гнат Швидкий з жiнкою Оришкою жили сто двадцять год, а Iван Посмiтюх вже прожив пiвтораста год, та ще з п'ятьма синами i трьома братами. Пристав записав Миколу батьком – Iваном Посмiтюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмiтюха, був на лiта старший од Миколи, а тепер доводився йому сином. Подававши ймення усiм новонародженим, пристав забрав грошi з бурлак i видав їм пашпорти.
– Та й дорого ж бере цей бассарабський пiп за хрестини, – промовив Микола, виходячи з бурлаками та з перевожчиком надвiр.
– Цей ще не дорогий! Бували й дорожчi, – сказав перевожчик.
– Та як звуть вас, мої дiтоньки? – жартував Микола. – Коли б не позабуватись та часом не вбрехаться.
Вся новохрещена бурлацька сiм'я Посмiтюх пригадувала й силкувалась запам'ятать гаразд свої новi ймення.
– Тепер iдiть до попа на похрестини, нехай вiн подивиться на своїх нових парафiян, – сказав перевожчик i повiв їх до попа.
– Чи й цей пiп заправить за похрестини по стiльки карбованцiв, скiльки узяв той? – спитав Микола. – Як тiльки й цей заправить таку дорогу плату, то хоч давай драла назад в Вербiвку робить панщину.
– Воля, бач, дорога рiч; за неї варт дорого заплатить, – сказав перевожчик i привiв їх до попа.
Пiп прийняв з великою охотою в свою парафiю нових людей, позаписував їх Посмiтюхами i не взяв за те нi шага. Його парафiя розростувалась українськими втiкачами.
– Тепер поздоровляю вас з новим щастям, новим здоров'ям, панове Посмiтюхи; а ти, тату, поведи мене в шинок i справ хрестини, – сказав перевожчик.
Вони пiшли в шинок, випили двi кварти горiлки, а другого дня той самий перевожчик повiв їх до лиману, де коло чагарiв одна рибальська ватага ловила рибу.
Над самим лиманом, на зеленiй травi, мiж двома високими стiнами молодого очерету, висiли чорнi неводи на пiдтечах, повбиваних в землю. Довгi без кiнця мережi моталися на легкому вiтрi, неначе жмути чорних шнуркiв, вимочених в смолi. Од кiлка до кiлка висiли разками здоровi поплавки, що звуться галаганами, поробленi з легкого сухого дерева. Здалеки здавалось, нiби то стояли рiдкi тини з тоненького хмизу або тонiсiнькi штахети, обтиканi зверху якимись цяцьками. Серед того павутиння неводiв чорнiв кухарський курiнь: вiн був круглий, з низькими очеретяними стiнками i дверцями, тiльки без покрiвлi. Серед його стояли двi чорнi задимленi сохи з розсiшками з бантиною зверху. На цiй перекладинi висiли казани; пiд казанами горiв огонь, i густий дим клубами валував вгору. В диму чорнiли сохи, нiби шибениця. В тому кухарському куренi стояли столи, де кухар розкладав сиру рибу. В казанах варилась риба. В куренi тхнуло риб'ячою сирiстю од луски.
Коло кухарського куреня стояв здоровий курiнь з очерету для цiлої ватаги. Там стояли шаплики, барильця, дiжки з пшоном, горохом, кукурудзою та квасолею, лежали харч та одежа. Там ночував отаман i вся забродська ватага.
Кухар порався коло казанiв. Забродчики лагодили неводи. Коло куреня стояв отаман, Iван Ковбаненко; вiн був сам i хазяїном, i отаманом ватаги. Отаман був чоловiк невисокий, але дуже широкий в плечах, з великою головою, з здоровими чорними вусами, з запаленим лицем i чорними блискучими очима. На йому була проста одежа: широкi крамнi синi штани, бiла сорочка й чорна смушева шапка. Тiльки червоно-гарячий гарний одеський пояс одрiзняв його од простих рибалок, а гордий, смiливий вид i темнi розумнi очi виявляли щось хазяйське, отаманське. Вiн курив люльку, пускаючи дим одним кiнцем рота.
– Ми шукаємо роботи i хочемо пристать до вашої ватаги, – промовив Микола до отамана, поздоровкавшись.
Отаман тiльки помаленьку кивнув головою, не виймаючи люльки з рота, кинув гордим оком по всiх бурлаках, скоса глянув на дрiбненького Корчаку з прудкими злодiйськими очима i промовив:
– Приставайте, коли хочете. Половина наловленої риби буде моя, а половина ваша. Неводи мої, а харч будемо платить по половинi, а коли схочете випить, то горiлка буде ваша. Чи пристаєте на те? – спитав отаман, окинувши оком молодих, здорових бурлак.
– Чом же й не пристать! Не ми заводили цi звичаї, не нам їх i виводить, – промовив швидкий Корчака.
Отаман не спитав їх, звiдкiль вони i що вони за люди. Декотрi його забродчики мали пашпорти, а декотрi нiколи зроду їх не мали, тiльки бачили в других.
– Сiдайте, хлопцi, просто неба на землi, – сказав отаман, – зараз будете обiдать, а по обiдi й до роботи.
Бурлаки склали свої клунки в куренi, понабивали люльки, посiдали на травi й почали курить.
– А що, хлопцi! Коли хочете заробить обiд, то сiдайте чистить рибу, бо цiєї, що в казанах, на всiх не настачить, – промовив кухар.
Отаман пiдняв циновку з одного шаплика, де було повно рiчаної i морської риби, подавав вербiвцям ножi, i вони почали зшкрiбать луску з риби. Бурлаки ледве совали руками. Кухар i отаман мовчки осмiхались; осмiхались i проворнi забродчики, дивлячись на хамулуватих неповертайлiв-хлiборобiв.
Кухар вкинув в окрiп рибу й пiдкинув у вогонь очерету. Огонь запалав i затрiщав. Риба швидко закипiла. Тим часом вiн повитягав з казана здоровим, як тарiлка, ополоником зварену рибу i склав її в стябло, чи здоровий коряк, в котрому навiть держално було видовбане. Стябло було здорове, як ночви. Кухар зробив з юшки густий розсiл, облив ним рибу i зцiдив розсiл через видовбане держално. Отаман i всi рибалки сiли на маленьких дзигликах кругом низенького стола, що був тiльки по колiна. Кухар поставив на стiл стябло з рибою, а потiм насипав у миску юшки й накраяв хлiба. Голоднi бурлаки уплiтали свiжу щуку, осетрину й бiлугу на всi заставки. Од того часу, як вони втекли з Вербiвки, вони й разу не обiдали так тривко й смачно. Вони нiби набирались нової сили.
– Тепер, хлопцi, справивши вхiдчини, ставайте до роботи, -промовив отаман, готуючи човна.
Всi рибалки почали знiмать здоровий невiд i складали на човен.