Іван Нечуй-Левицький - Микола Джеря

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_mikola_dzherya.djvu)Ivan_nechuy_levickiy_mikola_dzherya.djvu4935 Кб1847
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_mikola_dzherya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_mikola_dzherya.docx192 Кб2256
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_mikola_dzherya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_mikola_dzherya.fb2270 Кб2171

У повісті "Микола Джеря" автор описує важке життя селян-кріпаків у царській Росії, їх хаотичну боротьбу проти гноблення. У ній автор вдало поєднує колоритні народні персонажі з яскравими характерами та гармонійні описи природи. Повість належить до класичних творів української літератури 19 століття.

Iван Нечуй-Левицький

Микола Джеря

    Присвячується М.В.Ли­сен­ко­вi

    Широкою до­ли­ною мiж дво­ма ряд­ка­ми роз­ло­жис­тих гiр ти­хо те­че по Ва­силькiв­щи­нi не­ве­лич­ка рiч­ка Рас­та­ви­ця. Се­ред до­лин зе­ле­нi­ють роз­кiш­нi гус­тi та ви­со­кi вер­би, там нi­би по­то­ну­ло в вер­бах се­ло Вер­бiв­ка. Мiж вер­ба­ми ду­же ви­раз­но й яс­но бли­щить про­ти сон­ця бi­ла церк­ва з трьома ба­ня­ми, а ко­ло неї не­ве­лич­ка дзвi­ни­ця не­на­че зап­лу­та­лась в зе­ле­но­му гiл­лi ста­рих груш. По­де­ку­ди з-по­мiж верб та сад­кiв ви­ри­на­ють бi­лi ха­ти та чор­нi­ють пок­рiв­лi ви­со­ких клунь.

    По обид­ва бе­ре­ги Рас­та­ви­цi че­рез усю Вер­бiв­ку сте­ляться су­куп­нi го­ро­ди та ле­ва­ди, не од­го­род­же­нi ти­на­ми. Один го­род од­дi­ляється од дру­го­го тiльки ряд­ком верб або ме­жа­ми. По­над са­мим бе­ре­гом в'ється в тра­вi стеж­ка че­рез усе се­ло. Пi­деш тiєю стеж­кою, гля­неш кру­гом се­бе, i скрiзь ба­чиш зе­ле­не-зе­ле­не мо­ре верб, сад­кiв, ко­но­пель, со­няш­ни­кiв, ку­ку­руд­зи та гус­тої осо­ки.

    От сте­ляться роз­ло­жис­тi, як ска­терть, зе­ле­нi ле­ва­ди. Гус­та, як ру­но, тра­ва й дрiб­ненька, то­нi­сiнька осо­ка до­хо­дить до са­мої во­ди. По­де­ку­ди по жов­то-зе­ле­нiй ска­тер­тi роз­ки­да­нi тем­но-зе­ле­нi ку­щi вер­бо­ло­зу, то круг­ленькi, на­че м'ячи­ки, то гост­ро­вер­хi, не­на­че то­польки. Мiж м'яки­ми зе­ле­ни­ми, нi­би ок­са­ми­то­ви­ми, бе­ре­га­ми в'ється га­дю­кою Рас­та­ви­ця, не­на­че пе­ред­раж­нює здо­ро­вi рiч­ки, як ча­сом ма­ленькi дi­ти пе­ред­раж­ню­ють стар­ших. А там да­лi во­на по­ви­лась мiж ви­со­ки­ми вер­ба­ми та ло­за­ми, що обс­ту­пи­ли її стi­ною з обох бо­кiв. От вер­би одс­ту­пи­лись од бе­ре­га i роз­си­па­лись ку­па­ми на зе­ле­нiй тра­вi. Скрiзь по обид­ва бо­ки Рас­та­ви­цi на по­ка­тi сте­ляться чу­до­вi го­ро­ди, жов­тi­ють ти­ся­чi со­няш­ни­кiв, що нi­би пос­пи­на­лись та заг­ля­да­ють по­верх ба­дил­ля ку­ку­руд­зи на рiч­ку; там да­лi на­бiг­ли над рiч­ку ви­со­кi ко­ноп­лi i за­ли­ли бе­рег своїм гост­рим важ­ким ду­хом. В од­но­му мiс­цi роз­рос­лись чи­ма­лi виш­ни­ки, а да­лi од бе­ре­га, ко­ло са­мих хат, рос­туть ди­кi гру­шi та яб­лу­нi, роз­ки­дав­ши своє ши­ро­ке гiл­ля по­над со­няш­ни­ка­ми; а он­деч­ки се­ред од­но­го го­ро­да вгнiз­ди­лась през­до­ро­ва, ста­ра, ши­ро­ка та гiл­ляс­та ди­ка гру­ша, розк­ла­ла своє гiл­ля тро­хи не при зем­лi на бу­ря­ки та кар­топ­лю. Со­няш­ни­ки зап­лу­та­лись своїми жов­ти­ми го­ло­ва­ми в гiл­лi.

    Серед се­ла Рас­та­ви­ця вхо­дить в ши­ро­кий ста­вок. Кру­гом став­ка знов осо­ко­ри та вер­би: то сто­ять рiв­ною стi­ною, то зби­лись нi­би в през­до­ро­вий круг­лий стовп, то пiш­ли бе­ре­гом, на­че ви­рi­за­ною звер­ху в зуб­чи­ки обор­кою. На ста­ву нi­би пла­ває ма­ленький ост­рi­вець з ви­со­ки­ми ста­ри­ми то­по­ля­ми та осо­ко­ра­ми. На греб­лi знов у два ряд­ки ви­див­ля­ються в во­дi ду­же ста­рi, товс­тi, дуп­ли­нас­тi вер­би, вкри­ва­ючи гiл­лям здо­ро­вий панський пи­тель. Ниж­че од став­ка Рас­та­ви­ця знов по­ви­ла­ся мiж зе­ле­ни­ми ле­ва­да­ми та вер­ба­ми, а да­лi схо­ва­лась в ду­бо­вий лiс та й утек­ла в Рось.

    Усi ву­ли­цi в Вер­бiв­цi нi­би зу­мис­не об­сад­же­нi ви­со­ки­ми вер­ба­ми: то по­рос­ли вер­бо­вi кiл­ки ти­нiв. Усе се­ло на­че в роз­кiш­них але­ях. Як заллє Вер­бiв­ку лiтнє пал­ке сон­це, як за­сип­ле її звер­ху зо­ло­том та срiб­лом со­няч­не ма­ре­во, то вся ку­че­ря­ва до­ли­на здається за­ли­тою буй­ни­ми зе­ле­ни­ми морськи­ми хви­ля­ми, що десь на­бiг­ли з мо­ря, й за­ли­ли, й за­то­пи­ли до­ли­ну, й скам'янi­ли, пiд­няв­шись ви­со­ко вго­ру. Ди­виш­ся й не на­ди­виш­ся, ди­шеш й не на­ди­шеш­ся тим чис­тим га­ря­чим та па­ху­чим по­вiт­рям.

    В кiн­цi се­ла, ко­ло са­мої Рас­та­ви­цi, сто­яла ха­та ста­ро­го Пет­ра Дже­рi. Не­ве­лич­ка ха­та на­си­лу свi­ти­лась бi­ли­ми стi­на­ми че­рез гус­тий ря­док верб. Ко­ло ха­ти рiс не­ве­ли­кий ста­рий са­до­чок. Вер­бо­вий час­то­кiл до са­мо­го бе­ре­га прий­няв­ся й пус­тив од се­бе ши­ро­ке гiл­ля; вер­бо­вi кiл­ки, ко­лись гус­то пов­ти­ка­нi в зем­лю, ста­ли ви­со­ки­ми вер­ба­ми. На­вiть вер­бо­ва ко­ша­ра й вер­бо­вий хлiв вже прий­ня­лись на вог­кiй зем­лi й бу­ли на­по­го­то­вi роз­рос­тись гiл­ля­ка­ми.

    Була не­дi­ля. Сон­це ско­ти­лось на за­хiд. По­чи­на­ло ве­чо­рiть. За Дже­ри­ною ха­тою, пiд ста­рою гру­шею, на зе­ле­нiй тра­вi спав мо­ло­дий па­ру­бок, пiдк­лав­ши пiд го­ло­ву бi­лу сви­ту. Чор­на сму­ше­ва шап­ка ско­ти­лась з го­ло­ви на тра­ву. Па­ру­бок пiдк­лав од­ну ру­ку пiд го­ло­ву, а дру­гу од­ки­нув на тра­ву. Чор­не во­лос­ся на го­ло­вi, чор­нi рiв­нi бро­ви ду­же ви­раз­но бли­ща­ли на бi­лiй сви­тi. За­па­ле­не ли­це бу­ло гар­не, але ду­же мо­ло­де. Чер­во­ний по­яс об­ви­вавсь, на­че га­дю­ка, кру­гом тон­ко­го ста­ну. То був Дже­рин син Ми­ко­ла. Га­ря­че сон­це заг­ля­ну­ло пiд гру­шу, об­си­па­ло вог­нем бi­лу со­роч­ку, чор­ня­ве ли­це. Ми­ко­ла по­чу­тив, як сон­це при­пек­ло в що­ку, пе­ре­ки­нув­ся на бiк, луп­нув очи­ма i знов їх зап­лю­щив.

    Чує вiн крiзь лег­кий сон, що якась дiв­чи­на спi­ває тон­ким го­ло­сом пiс­ню. Та пiс­ня зда­лась йо­му крiзь сон якимсь ди­вом. Йо­му зда­ло­ся, що вiн не спить i ди­виться вго­ру на гiл­ля. Зе­ле­ний лист на гру­шi став скля­ний. Вiн ба­чить че­рез лис­тя синє не­бо, ба­чить, як про­мiн­ня сон­ця наск­рiзь про­ни­зує кож­ний лис­ток, як ти­хий вi­тер має лис­том. Лист чер­кається об лист i ти­хо дзве­нить. Вiн чує, нi­би той го­лос, та пiс­ня ллється на йо­го звер­ху, з то­го лис­тя; йо­му здається, що спi­ває кож­ний лис­ток, ви­мов­ляє на­вiть сло­ва, i тi сло­ва, той го­лос ти­хе­сенько сип­ляться йо­му на ли­це, на ру­ки й на гру­ди, на са­ме сер­це. Вiн роз­див­ляється на той див­ний лист i при­мi­чає на са­мi­сiнько­му вер­шеч­ку гру­шi якусь див­ну пти­цю з зо­ло­тим та срiб­ним пiр'ям. Пти­ця роз­пус­ти­ла ши­ро­кi кри­ла, роз­пус­ти­ла роз­кiш­ний, як у па­ви­ча, хвiст та все спi­ва­ла, та все спус­ка­лась ниж­че по гiл­лi. З зо­ло­тих крил по­си­па­лись ог­ня­нi iск­ри, впа­ди на ярий криш­та­ле­вий лист, i лист ще кра­ще задз­ве­нiв i зас­пi­вав вку­пi з пти­цею. Пти­ця спус­ка­лась усе ниж­че та ниж­че. Ми­ко­лi за­ма­ну­лось її впiй­мать… Вiн прос­тяг ру­ки, а iск­ря­на пти­ця знов пурх­ну­ла вго­ру на са­мий вер­ше­чок, тiльки iск­ри по­си­па­лись на тра­ву, на йо­го ру­ки, на що­ки i за­пек­ли.

    Микола про­ки­нувсь - i все ди­во хто йо­го зна де й дi­лось. Пе­ред ним бли­ща­ла зе­ле­на ле­ва­да, млi­ла про­ти сон­ця чис­та во­да в Рас­та­ви­цi, а по дру­гий бiк рiч­ки в бе­ре­зi сто­яла якась круг­ло­ви­да дiв­чи­на, бра­ла во­ду й спi­ва­ла пiс­нi.

    Микола вгле­дiв її тон­кий стан, со­роч­ку з товс­то­го по­лот­на, чер­во­не на­мис­то на шиї; вгле­дiв її ли­це з чор­ни­ми бро­ва­ми. Дiв­чи­на ви­тяг­ла вiд­ро во­ди ко­ро­мис­лом, вхо­пи­ла дру­гим кiн­цем ко­ро­мис­ла дру­ге вiд­ро, жва­во й про­вор­но ки­ну­ла ко­ро­мис­ло на пле­че й пiш­ла на зго­рис­тий бе­рег мiж рiд­ки­ми виш­ня­ми.

    Ще раз обер­ну­лась во­на, зир­ну­ла на рiч­ку, на йо­го, i вiн ще раз по­ба­чив її круг­ле ли­це, тон­кий рiв­ний нiс, чор­нi бро­ви та чор­нi товс­тi двi ко­си на го­ло­вi. Во­на все спi­ва­ла та спi­ва­ла, до­ки не схо­ва­лась на ле­ва­дi в вер­бах.

    Микола пiз­нав дiв­чи­ну й не впiз­нав: во­на бу­ла не вер­бiвська. Вiн гля­нув на той ка­мiнь, де во­на сто­яла, i знов не­на­че по­ба­чив той гнуч­кий стан, те гар­не, хоч i за­па­ле­не на сон­цi, ли­це.

    "Що це за дiв­чи­на? Де во­на взя­ла­ся в на­шо­му се­лi?" - ду­мав мо­ло­дий Дже­ря, на­дi­ва­ючи шап­ку i пе­ре­ки­да­ючи сви­ту че­рез пле­че. Вiн пi­шов до ха­ти, а та пiс­ня, а тi чор­нi бро­ви не схо­ди­ли в йо­го з дум­ки.

    Молодий Дже­ря пе­рей­шов не­ве­лич­кий са­док i по­за ха­тою по­вер­нув на двiр. На призьбi си­дi­ла йо­го ма­ти, Ма­ру­ся Дже­ри­ха, вже не­мо­ло­да мо­ло­ди­ця, блi­да, з тем­ни­ми очи­ма, з су­хор­ля­вим ли­цем. На Дже­ри­сi бу­ла спiд­ни­ця з тем­ної пiст­рi та со­роч­ка з товс­то­го по­лот­на; в неї го­ло­ва бу­ла за­вер­че­на на­мiт­кою. На­мiт­ка свi­ти­лась, i че­рез неї бу­ло вид­но ви­со­кий очi­пок з чер­во­ни­ми ла­па­ти­ми квiт­ка­ми на жов­то­га­ря­чо­му по­лi. Жов­тi ста­рi чо­бо­ти бу­ли по­чер­не­нi по са­мi кiс­точ­ки i тiльки ха­ля­ви ще жов­тi­ли. Чор­нi бро­ви зда­ле­ки ду­же ви­раз­но чор­нi­ли пiд бi­лим пруж­ком на­мiт­ки. По­руч з Дже­ри­хою си­дi­ли чо­ти­ри мо­ло­ди­цi, по­зав'язу­ва­нi здо­ро­ви­ми хуст­ка­ми на ви­со­ких очiп­ках.

    Старий Дже­ря в од­нiй со­роч­цi сто­яв ко­ло во­рiт, спер­шись на тин, i роз­мов­ляв з якимсь чо­ло­вi­ком. Мо­ло­ди­цi роз­мов­ля­ли та цо­ко­тi­ли, як пти­цi на де­ре­вi. Дже­ри­ха роз­ка­зу­ва­ла де­ся­тий раз, як її син тiєї не­дi­лi пер­ший раз чи­тав апос­то­ла в церк­вi, як роз­гор­тав книж­ку, i як вий­шов се­ред церк­ви, i як став, i як пе­рес­ту­пав з од­нiєї но­ги на дру­гу, як за­со­ро­мив­ся i по­чер­во­нiв. Во­на, оче­ви­дяч­ки, бу­ла та­ка ра­да, що в неї не­ве­лич­кi тем­нi й яс­нi очi так i кру­ти­лись на всi бо­ки.

Сторінка 1 з 30 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 > У кінець >>

Пошук на сайті: