Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

– Ні, не на цьому: потім він ще загнув би в батька – в матір чесній громаді, та аж на цьому був би вже кінець, – сказав Леонід Семенович.

– Ой, мабуть не на цьому! – обізвався писар.

– Ще була б після того бомага, та ще й крутенька,- обізвався з кутка о. Порфирій.

– Та бомага, що зветься чубонаминайка, – додав Леонід Семенович, – але од мене такої бомаги в волосну управу не буде. Це певно.

– І од мене такої бомаги не буде, хоч і я трохи не провалилась на містку, – сміливо додала писарша.

Матушки зирнули одна на одну: чи ти ба! яка, мов, вона смілива!

Одначе ця проста й весела розмова розворушила гостей.

Веселий о. Артемій своїм камертоном завдав тон, а Панасенко підхопив у той тон, і писар вже вхопив у той тон, а писарша несподівано вхопила дискантом, та ще й затягла горою. Гості стали сміливіші, розворушились, почали під той шум та гомін розмову. Отець Артемій дав веселу направу в гостинній. Панночки навіть насмілились вийти з-за п'яніна й пішли ходить по залі, побравшись попід руки. Паничі пристали до їх збоку. Не всидів на стільці й Леонід Семенович. В гостинну увійшла Ватя. Вона була на той час дуже ефектна в темній сукні, обсипаній дрібненькими малиновими крапельками та квіточками; кофта була обшита малиновим оксамитом, при котрому дуже виграв її матовий вид та темні здорові й виразні очі. Малинові оксамитові облямівки та уставки простягались аж до плечей і дуже підходили під колір її повних виразних уст. Її повненька постать, стягнута сукнею, була показна серед інших панночок, дрібненьких та низеньких на зріст.

Леонід Семенович знехотя задививсь на Ватю. Він дуже любив паннів і одразу вмів вловить в кожній панні ті прикмети краси, якими хоч потрошку обділила її мати-натура: чи була б то краса очей, чи краса гарних уст, чи краса усієї постаті. Найменший слід дівочої краси не міг потаїться перед його гострими очима. Він задивився на чорні, виразні Ватині очі. Їх матовий блиск одразу зачепив його нерви.

Леонід Семенович раптом підвівся з стільця й подав його Ваті.

– Спасибі вам, Леоніде Семеновичу, – сказала Ватя, – рада б сісти, та ніколи. Час запросить гостей до чаю.

– Гості й самі знайдуть шлях до чаю, а ви, Валентино Артемівно, побавтесь з нашими сусідками. Бачите, як вони нудяться: ходять та й ходять, неначе місця собі не знайдуть з нудьги.

Ваті цей тон здався не дуже делікатним. Вона осміхнулась, бо не знала, що Антося, Леся й Ліпа були ще передніше Леонідові знайомі. Проворна не в міру і навіть криклива, Антося обізвалась до Леоніда:

– Не думайте, що нас нудьга бере! Нам зовсім-таки весело.

– І без мене вам весело? – спитав Леонід Семенович.

– І без вас весело, а з вами ще веселіше, – обізвалась голосно смілива Антося.

Ватя й інші панни зареготались. Антося зросла на селі і вчилась в містечку. Вона дуже була схожа на сільських дівчат і в манерах, і в розмові, і в жартах, бо була в близьких стосунках найбільше з дівчатами і ніби пропахалась їх духом.

– Може. це ви тільки говорите мені комплімент? Як я на вас наводжу нудьгу, то я й ладен втекти через оці двері в садок та й сховаться в кущах, – обізвався Леонід Семенович і показав рукою на скляні двері, через котрі було видко садок та квітник коло ґанку.

– Про мене й тікайте! – крикнула Антося.

– О, не тікайте! Ви весела людина, а наші гості без вас і справді будуть в нас нудить світом, – сказала Ватя.

– Як будете тікать, то ми попросимо о. Артемія замкнути двері та й сховать ключ в кишеню або де й далі, – жартувала весела Антося.

– Аж у камоду, – тихо обізвалась Ватя. Ватя неначе заметилась веселістю од Антосі та Леоніда Семеновича. Вона й собі стала якось проворніша й веселіша і вийшла з своєї звичайної апатії та длявості.

– А тим часом, поки ви зберетесь замикати двері та ховать ключ, просіть, тату, гостей до чаю. Чай вже готовий, – сказала Ватя, обертаючись до свого панотця.

Не встиг панотець встать з стільця, як у дверях гостинної з'явилась висока, гарна та рівна постать горобцівського вчителя школи, а за ним слідком увійшла його жінка, кандибаста, тонка, висока й смуглява, як циганка. Вони привітались з хазяїном та з деякими гістьми. Вчительша обернулась до стола і вгляділа коло стола на стільці ніби ясно-зелену писаршу. Вона так і одскочила од стола й подалась назад. Писарша була весела й розбалакалась з сусідкою, але як угляділа коло себе вчительшу, то одразу ніби заніміла. І писарша, і вчительша зирнули одна на другу й понадимались. Вчительша втекла аж на другий кінець гостинної й сіла на стільці за п'яніном між молоденькими паннами. Ватя примітила цей маневр вчительші й осміхнулась. Примітили це деякі гості і собі осміхнулись.

«Якби я знала, що застану тут оту іродову писаршу, то ніхто не заманив би мене сюди й калачем, – думала вчительша, скоса поглядаючи на писаршу. – Ще й у зелену вовняну нову сукню вбралась і червоне намисто почепила! Мабуть, знала, ота зелена потороча, що тут стріне мого чоловіка… Це вона хоче його знов причарувать. Це вона для його так прибралась! Я постерегла, що було так».

Писарша, зирнувши скоса на вчительшу, пригадала собі свій, зумисне перекинутий вчительшею борщ в печі та вирвані з огудиною свої огірки… Уся її жовч розворушилась одразу, неначе закипіла, приставлена в горщечку до жару. Писарша почервоніла, надулась, набундючилась, як індик, та аж сопла од злості.

Писарша та вчительша полаялись на смерть ще тоді, як писар тільки що оженився й став за писаря в волості. Школа й волость зміщувались в одному здоровому мурованому домі: по один бік в домі од улиці була управа, по другий бік – школа й житло для вчителя. Писар тоді жив при волості в одній кімнатці, але для його не було опрічньої своєї пекарні. Громада постановила, щоб писарша варила собі страву в одній печі з вчительшею, поки буде збудована друга пекарня. Спочатку вчительша й писарша жили між собою в приятельстві, варили обід в одній печі. Але як два попи в одній церкві та два коти в мішку ніколи не помиряться, так не помирились і дві хазяйки коло однієї печі. Негарна та немолода вчительша на лихо почала примічать, що її чоловік, Гнат Самборський, почав без сорому залицяться до писарші… Писарша і вчительша зараз-таки полаялись… Одного дня вчительша од злості зумисне перекинула в печі писаршин борщ. Писарша, не гаячись, зараз вибігла з пекарні, вирвала усю оргінію, котру вчительша посадила в квітнику перед своїми вікнами, повиривала геть чисто всю й повикидала в двір свиням. Вчительша вибігла і, вглядівши таку шкоду, прожогом побігла на писареву половину городу, вирвала з огудинням усі писаршині огірки, забрала в оберемок і викидала в двір на самісіньку оргінію. Їх чоловіки повибігали з хати й ледве за руки вдержали своїх розлютованих жінок од дальшого безглуздого спустошення городу та квітника.

Од того часу жінки вже не могли помириться, хоч писар вже поставив собі гарний дім і перейшов в його на життя. Писарша не могла забути за свої огірки, вчительша не могла забуть про свою оргінію, і… не забули до самої смерті… Покористувались тільки з тієї лайки та бійки свині. Писарша зосталась без борщу й без огірків, вчительша без оргінії; а свині пообідали всмак оргінією, ще й огірками закусили і навіть спасибі їм не сказали за смачний обід.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: