– Спасибі вам… я вже дома пила чай. Я й тут посиджу. Мені з вами так приємно сидіть. Усі тут такі веселі. Мені тут так гарно, так гарно, – нявкала вчительша.
– Та хоч стаканчик випийте! От я вам сюди принесу стакан, – сказала Ватя.
– Няв-няв-няв! – тихо зашепотів Леонід Семенович над самим вухом в Антосі. Весела Антося зрозуміла й зареготалась.
– Чого ця вчительша так нявкає? – тихо спитав в Антосі Леонід Семенович.
– То вона тільки в гостях: няв-няв-няв! а в себе в хаті вона: гав-гав-гав! – тихо одказала Антося, котра добре знала вчительшині норови. – Ця вчительша як розгавкається в себе вдома, то і вчитель тікає з хати, і сторож з школи тікає на город; бо раз вона, розлютувавшись, так потягла сторожа залізною кочергою, що синяки було знать цілий місяць.
«Якась писарша, якась мужичка, справжня молодиця, тільки через те, що напнула на себе зелену сукню, пиндючиться, пнеться вгору. Вона забула, що мій батько був священик, а дід – Звенигородський протопоп. Чи ти ж мені рівня! А ще й несеться вгору. Задерла кирпу до стелі, гордовито поглядає на мене», – гавкала вчительша в своєму серці.
Усім було байдуже про неї. Молоді панни та паничі зостались в гостинній. Ватя поналивала стакани й поставила їх на столі в гостинній. На канапі, на кріслах засіла молода компанія. Старі обсіли стіл в столовій навкруги.
Компанія в столовій була весела. Усі розмовляли, гули, як бджоли в пасіці. Але голос о. Артемія перемагав усі голоси. Розговорився навіть мовчун о. Порфирій.
О. Порфирій вийшов з семінарії одним з перших студентів. Зайнявши парафію, він з завзяттям взявся й за просвіту в школі, і за підняття моральності в селі, щонеділі говорив проповіді, а найбільше проти п'янства, завів братство, товариство тверезості, навчав селян на обідах, вчив в розмовах, але побачив, що його просвітня проповідь не вчинила чуда: не переробила селян на янголів за якийсь десяток років, чого він сподівався, не маючи і втямку про те, що такий психічно-історичний моральний розвиток темних мас не робиться за якийсь десяток років, та ще й тоді, коли нема ні доброї національної школи, ні народних бібліотек, ні читалень, ні піддержання й ініціативи од громади й зверху… І о. Порфирій дійшов до песимізму, зневірився б своєму ділі і… на все махнув рукою, закопавшись в книжки.
– Ну й мужики тепер стали, Леонтію Петровичу! – обернувся о. Артемій до писаря. – Чом пак хоч ваша волость не припинить їх трохи?
– А як же ми їх будемо припинять? – спитав писар. – В нас є холодна, та й більше ніякого страху на їх не маємо в руках.
– То ви їх хоч принаймні замикайте частіше в холодну, абощо! – кричав о. Артемій. – Спустошили, геть дочиста спасли мою луку.
– Та й панську сіножать спасли, – обізвався управитель, – і ми нічого не вдіємо, бо була суха весна; і почали позов, та й те нічого не помогло. Хоч військо став на луках.
– Розносились з тією штундою, як старець з писаною торбою, – сказав о. Артемій, – аби що сказав мужикові, то він зараз тобі: коли так, то ми в штунду! А йде п'яний проз двір, голосно попів лає.
Батюшки почали розмовлять за двох вікарних архієреїв, котрі тієї зими їздили по селах, та ще й взимку.
Коли це несподівано в прихожій щось рипнуло дверима й зачовгало простими чобітьми: то приїхав о. Сава. Він неначе крадькома в'їхав у двір на своїх поганеньких кониках, неначе крадькома увійшов і в прихожу. На його навіть собаки не забрехали.
– Листвинський протопресвітер! Приїхав листвинський протопресвітер! – неначе на вухо один одному шепотіли батюшки. Розмова одразу впала. Усі в столовій замовкли. Про архієреїв ніхто вже й слова не писнув. О. Сава увійшов тихенько, неначе ступав навшпинячки, і привітався до хазяїна, поздоровив благочинну з іменинами, поздоровкався з гістьми й сів. Присадкуватий, дуже широкий в плечах, з здоровою головою, з широкою кучерявою бородою, в рушеннях зателепуватий, цей хамула, о. Сава, і справді одрізнявся од інших батюшок, і тонких, і високих. Його надзвичайно широкі груди неначе були призначені для протопресвітерських хрестів. Усі знали, що о. Сава має родичів і знайомих в консисторії й частенько їздить до Києва та заглядає в консисторію; усі знали, що він любе там багато дечого зайвого розказувать за сусід-батюшок, чого не годилось би розказувати, і часом виказує на декого.
«Ну, тепер хоч починай хреститься до образів і за князів, і за архієреїв, і за христолюбиве воїнство! – подумав о. Артемій. – Приніс нечистий оцього листвинського протопресвітера, що висвятився на попа з дяків. Треба кидаться в політику».
О. Артемій виписував «Московские ведомости», бо редакція посилала це добро сільським батюшкам сливе за безцінь, за половину ціни. Багато батюшок виписувало дешевенькі петербурзькі газети: «Свет» і «День», і хоч нічогісінько більше не читали, але трохи цікавились політикою.
– Чи чули новину? – почав о. Артемій. – Бісмарк полетів, полетить і Капріві!
– Куди ж він полетить? – спитав насмішкувато о. Порфирій. – Чи в вирій, чи хіба, на місяць?
– З місця полетить! Це по газетах видно, – сказав о. Артемій.
– Щасливої йому дороги! А вам, о. Саво, не шкода того Бісмарка та Капріві? – спитав в о. Сави о. Порфирій.
О. Сава передивлявся тільки єдиний журнал «Єпархиальные ведомости» та й то не все читав, а тільки той одділ, де писалось про награди. Він не читав навіть «Света», вперше почув про якогось Бісмарка й тільки махнув рукою та й промовив: «На здоров'я! нехай летить, аби ми на стільцях сиділи».
– Невже вам його не шкода? – спитав насмішкувато о. Артемій в о. Сави.
– А чого мені його шкода? Хіба він мені сват чи брат? Як полетів з місця, то другий на його місці сяде. «Ворона з місця, сокіл на місце», – сказав о. Сава.
О. Артемій розвівся про прусську політику, говорив гаряче, з запалом, виніс останній номер газети, голосно прочитав ті виписки з німецьких газет, в котрих німці ганили Росію.
– Боже мій! Що це буде? Що це буде? – гукнув о. Артемій і при тому схопився з місця, вхопивсь обома руками за голову й з пафосом бігав по столовій та репетував: – Це все не доведе до добра! Що ми в світі божому будемо робити, як буде война? О. Саво, що ми тоді будемо робить?
– Нічого. А що ж ми будемо робить? – обізвався о. Сава.
– Як то нічого? А як сюди прийдуть пруссаки та застукають в ваші двері? Що ви тоді робитимете? Га?
– Хто його знає, що я тоді робитиму. Мабуть, візьму табатирку, встромлю в неї пучку та понюхаю табаки, як оце тепер, – сказав о. Сава, котрому і в сні не снились ніякі пруссаки.
О. Сава й справді витяг з кишені табатирку, всунув в неї пучку й понюхав табаки.
– Ото добрі ліки од пруссаків! кращі, ніж рушниці та гармати, – обізвався о. Артемій з сміхом.
«Чого він бігає та галасує? – думав о. Порфирій. – Неначе ті Бісмарки та Капріви вже штрикають його ззаду списами та підсмалюють вогнем. Чудний чоловік!»
– А як застукають пруссаки в мої двері, то я двері запру, – сказав о. Сава.
– А як вони виставлять ваші двері? -спитав о. Артемій.
– То о. Сава сховається на піч, – промовив о. Порфирій.
– А як вони застукають вас і на печі? – спитав в Сави о. Артемій.
– То я тоді скажу їм: ідіть собі к бісовому батькові туди, звідкіль прийшли! – одгрібався о. Сава.
Усі зареготались з такої політики о. Сави проти пруссаків. Зареготавсь навіть завжди поважний писар.
Леонід Семенович, почувши з гостинної, що о. Артемій чогось галасує, тихенько підступив до дверей і заглянув в столову. Ватя обернулась до його й промовила:
– То, певно, тато розмовляє про політику та пруссаків.
Вона засміялась; засміялась і Антося. З тієї політики о. Артемія таки добре сміялись сусіди, бо самі ні за яку політику й думки й гадки не мали.
Тим часом Ватя поставила стакани чаю в гостинній на столі й попросила паничів та паннів до чаю. Вчительша сиділа нарізко од усіх, в куточку, мов сирота, і ні до кого не говорила. Ватя попросила й її до стола. Вчительша сіла на канапі поруч з Ватею. Паничі та панни обсіли й обстали стіл навкруги. Вчительша в чорному убранні, з своїм невеселим, навіть сумним лицем, серед молоденьких паннів здавалась ніби якоюсь директрисою інституту, а ще більше скинулась на ігуменію панянського монастиря. В гостинній між паннами та паничами розпочалась така голосна розмова, як і в столовій між старими. Здавалось, два голосні хори тягли якісь дрібненькі співи в дуже швидкомуallegro,розсипчастому та вередливо поплутаному. Весела Антося та Леонід Семенович давали тому концертові тон. Їх найбільше було чуть між іншими дзвінкими голосами.