– Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?
– Га? Що? Де? Пожежа! – крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.
– Чи ти знаєш, що сталося? – крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.
– Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.
– Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!
– Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! – плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.
– Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка. – Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.
– Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Прокопович.
– От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.
– Про мене, нехай плаче, нехай скаче! – сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.
– Та вставай-бо та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.
– Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито, знов сівши на лаві. – Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.
– Вставай! Он архієрей приїхав! – гукнула Прокоповичка.
– Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, – сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.
Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.
Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.
– Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.
– А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.
– Лучче сядь та плач! – крикнула Прокоповичка.
– Я, мамо, не з таківських, що плачуть, – сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.
– Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.
– То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?
– Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!
– Аби не дірявий горщик, то й носитиму, – сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.
– Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? – крикнула Прокоповичка.
– Атож! А хіба що?
– А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?
– Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, – сказала Онися, заглядаючи у вікно.
Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.
– То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не підеш! – крикнула мати
– Ба піду й за чехоню! – тихо сказала Онися, здержуючи гнів.
– Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!
– Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?
– То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!
– То й пішки піду, – це мені не заважить.
– Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!
– Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.
– Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.
– І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.
Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.
Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.
– Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі, – сказала Прокоповичка вже спокійніше.
– За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь, – сказала Онися.
Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.
– Хто то приїхав? – спитала мати з кімнати.
– Вгадайте! – обізвалась, не обертаючись, Онися.
– Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! – сказала з злістю Прокоповичка. – Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.
Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились, і на порозі став Моссаковський в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих викладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.
Прокоповичка кинула на Моссаковського через поріг злими очима, причинила двері й стала за дверима.
Моссаковський вглядів Онисю серед світлиці, й на його матовому делікатному лиці розлився легкий рум'янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловіка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як її руки й ноги неначе охололи.
– Добридень вам! З неділею будьте здорові! – тихо сказав Моссаковський і поцілував Онисю в руку.
Онися нахилилась і поцілувала його в щоку. Вона почутила, що кров разом кинулась їй в лице, а руки й ноги були холодні, неначе вона держала їх в холодній воді.
– Доброго здоров'я! Спасибі вам! – тихо обізвалась Онися.
Моссаковський поклав паляницю на столі, став і руки склав на поясі. Онися попросила його сісти.
Моссаковський мовчав, і Онися мовчала. Обоє навіть не сміли подивитись одно одному в вічі. Мати стояла за дверима й слухала.
– Правдива чехоня! Не вміє навіть з дівкою побалакати й пожартувати. Мій отець Степан не так поводився зо мною, як був моїм женихом!
Довго молоді сиділи й мовчали. Онися знала, що Моссаковський ладен мовчати й до вечора та дивитись на неї. Вона почувала свою незвичайність і просто заговорила про те, що в їх обох було на душі.
– Ви, Харитоне Петровичу, може, думаєте, що я не піду за вас заміж після того, як ви втратили вільшаницьку парафію? Не думайте так…
– Ні, я… нічого не думаю… – насилу обізвався Моссаковський і сказав правду: він тоді нічого не думав, тільки був ладен дивитись на Онисю хоч і до вечора.
– Я піду за вас заміж, хоч би ви й зостались дяком в Карапишах, – сміливо сказала Онися.
– Спасибі вам, Онисіє Степанівно! Які ви добрі! – обізвався Моссаковський.
Мати за дверима так крутнула головою, що намітка на її плечах настовбурчилась вище од голови.
В Моссаковського лице ніби засяло, очі заблищали. Він був ладен кинутись Онисі в ноги, але… й очима не поворушив.
– Я піду за вас заміж, хоч би мій панотець і паніматка не пристали на те, – знов сказала Онися й при тих словах скочила з місця й пересіла на стілець, котрий стояв коло Моссаковського; Моссаковський не видержав, вхопив її руку й поцілував. Онися чмокнула його в щоку.
Мати, почувши цмокання, сіпнула дверима й вскочила в хату. Молоді сиділи, спустивши очі додолу. В Прокоповички очі горіли, як жар. Вона аж зблідла на виду.
– Оце гарно! Їй-богу, гарно! Я не хочу, щоб ти, панно, до весілля цмокалась з паничами.
– Їй-богу, я ні в чому не винен, – тихо промовив Моссаковський, схопившись з стільця й цілуючи Прокоповичку в руку.
Прокоповичка не знала, що робити, крутнулась по світлиці сюди-туди, аж намітка на їй затряслася, вискочила в садок і побігла в пасіку.
– Ваша паніматка на мене чогось сердяться, – сказав Моссаковський, – вони не оддадуть вас за мене.
– Як не оддадуть, то я сама піду, – сказала Онися, дивлячись сердито на двері в кімнату.