Відплачуючись за Лободу, запорожці відразу ж схопили Наливайка й видали полякам, після того прикотили їм гармати й принесли клейноди.
Ніч минала неспокійно, і в козацькому таборі всі, змучені, нетерпляче сподівалися світла, щоб вийти на волю. А в польському війську глузували з козаків, що вони віддали свої гармати, й лагодилися вранці залити запорозькою кров'ю Солоницю. Вдосвіта, коли козаки розкували свої вози й почали рушати в степ, то поляки знову оточили їх, і Жолкевський проголосив, що нібито пани мають ще переглянути всіх козаків, щоб забрати своїх підданців. Обурені такою зрадою, запорожці відмовилися видавати шляхті своїх товаришів і хотіли, було, йти на південь, та за наказом Жолкевського шляхта кинулася на козаків кінно й пішо й давай їх колоти й рубати.
У козаків не було жодних засобів до оборони. Вони голіруч намагалися пробитися крізь польські лави, й 1500 козаків із Кремпським на чолі таки вирвалися з оточення й подалися на Запорожжя; решта ж, біля 4500 чоловік, полягли на Солониці трупом. Не маючи милосердя навіть до жінок і дітей, поляки рубали їх, доки не потомили собі рук. Переказують, що в козацькому таборі на Солониці було майже 12 000 неозброєного люду, і з того загинуло під польськими шаблями більше половини. Все поле зійшло кров'ю, й околиці Лубен засіяли трупи.
Український історик і поет Пантелеймон Куліш наголошує, що Жолкевський лише через те переміг запорожців та Наливайка, що всі реєстрові козаки перебували на його боці. В поемі “Солониця” він пише:
Бенкетує шляхта,
Іграючи в карти,
А козаки-лейстровики
Додержують варти.
Поскидала шляхта
Панцирі й шишаки,
Бо козаки-лейстровики
Вірні, як собаки.
Справивши свій кривавий бенкет, Жолкевський не пішов за козаками-запорожцями на Січ, а попрямував у Київ; Наливайка ж за якийсь час привезли до Варшави й почали там допитувати його про заміри. Народні оповідання передавали, що розлютовані польські пани пекли Наливайка в мідному казані-биці, а інші переказували, неначе його посадили на розпечену мідну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залізну корону… Мабуть, того насправді не було, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук і лише тоді, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутності шляхетства четвертували, а шматки тіла розвішали на палях по вулицях. і майданах столиці Речі Посполитої.
НОВІ УТИСКИ ПОЛЯКІВ
Скаравши Северина Наливайка на смерть, польський сейм проголосив козаків ворогами Польщі й позбавив їх прав, наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм. У запорожців було забрано місто Трахтемирів; козацькі грунти попривласнювали собі сусідні пани, а кварцяному війську наказали, обороняючи польські маєтки, вбивати запорожців без будь-якого суду.
Недоля, що спіткала козацтво на Солониці, тяжко відбилася на всьому житті України. Унія й католицтво почали пускати своє коріння глибше й глибше, ніж досі. Православні метрополії, погромлені, занепали зовсім, а в їхні церкви стали призначатися попи за гроші й тільки ті, що не дбали про духовні потреби народу, а лише про власну кишеню. Селянство було поневолене до того, що пани звали його бидлом, тобто тварюкою, а міщанство, позбавлене багатьох прав, украй збідніло. Українська шляхта в Галичині й на Поділлі вся без винятку переходила до католицтва, й така зрада вірі батьків, з боку колишніх князівських та боярських руських родин, мала місце й на Волині, Київщині й навіть на Лівобережжі України. Ті ж верстви української шляхти, які трималися ще давнини й покладали надію на те, що їм у змаганні з польщизною допоможе козацтво, після Солониці занепали духом, передбачаючи наближення повної руїни української культури й православної віри.
Після тяжкої поразки під Солоницею козаки два роки бунтували, ворогували між собою й навіть билися. Поміркована частина намагалася покірливістю повернути собі ласку польського народу, щоб знову придбати втрачені права; запорожці ж ні в чому не хотіли відступати від своїх давніх прав та звичаїв і називали городових козаків зрадниками. Зі своїм гетьманом Полоусом січовики навіть ходили війною на реєстровців та вчинили над ними криваву розправу.
САМІЙЛО КІШКА (ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
О цій тяжкій годині мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, організатор перших запорозьких походів на море. Доки на Україні минали славні часи Богданка й Підкови й лиховісні роки Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений у полон, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, й не бачив нічого, окрім води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендра, тільки тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпро й Січ-мати, але важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.
Проте хоч яка нестерпна була турецька неволя і хоч як вона довго тривала, але не вбила вона в серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту, і він врятувався з каторги сам, та ще й своїх товаришів визволив і привів на Україну. Як думав народ про життя Самійла під турком і про те, як він звідти вряту-нався, нехай розкаже читачеві народна дума:
Ой, із города, із Трапезунта, виступала галера,
Трьома цвітами процвітала, мальована.
Ой, первим цвітом процвітана —
Златосиніми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами риштована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в тій галері Алкан-баша,
Трапезонтськеє княжа, гуляє,
Ізбраного люду собі має:
Сімсот турків, яничар чотириста
Та бідного невольника півчвартаста
Без старшини військової.
Перший старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя військовий;
Третій — Мусій Грач, військовий трубач;
Четвертий — лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять чотири, як став на волі,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного.
В тій галері од пристані далеко відпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кафи-города приставали,
Там собі великий та довгий опочинок мали
То представиться Алкану-башаті,
Трапезунському княжаті, молодому паняті.
Сон дивен, барзо дивен напрочудо.
То Алкан-баша, трапезунтськеє княжа,
На турків-яничар, на бідних невольників покликав:
“Турки, — каже, — турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Котрий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькі дарувати,
А котрий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визволені писати,
Щоб не міг ніхто ніде зачіпати.
Сеє турки зачували, нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре зіі.іли,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський.
“Як же, — каже, — Алкане-башо, твій сон одгадати,
Що ти хочеш нам повідати?”
— “Такий мені, небожа, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера, цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожар іспускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі в пень порубані;
А видиться: мої бідні невольники,
Которії були у неволі, то всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав…”
Та скоро теє лях-потурнак зачував,
К йому словами промовляв:
“Алкане-башо, трапезунтський княжате,
молодий паняте!
Сей тебе сон не буде нітрохи зачіпати,
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду саджати,
По два, по три старії кайдани і новії справляти,
На руки, на ноги надівати,
Червоної таволги по два зубці брати,
По шиях затинати,
Кров християнську на землю проливати!”
Скоро-то теє зачували,
Од пристані галеру далеко відпускали,
До города до Козлова,
До дівки-санджаківки на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували, —
Дівка-санджаківка навстрічу виходжає,
Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає.
Алкана-башу за білу руку брала,
У світлиці-кам'яниці зазивала,
За білу скамню саджала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку саджала.
То Алкан-баша,
Трапезунтське княжа,
Не барзо дорогії напитки уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:
Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати,
Упоруч себе саджати.
То скоро ся тії два турчини до галери прибували,
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
“Ой ляше-потурначе, брате старесенький!
Коли і ти був у неволі, як ми тепера:
Добро нам учини,
Хоч нас, старшину, відомкни,
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали”.
Каже лях-потурнак:
“Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини:
Віру християнську під нозі підтопчи,
Хрест на собі поламни.
Аще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати.
То скоро Кішка Самійло теє зачував,
Словами промовляв:
“Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,
Недовірку християнський!
Бодай же ти того діла не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати.
Ваша віра погана,
Земля проклята”.
Скоро лях-потурнак теє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає.
“Ой, — каже, — Кішко Самійле, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе наче всіх невольників доглядати,
Старії й нові кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати”.
То тії два турчини теє зачували,
До Алкана-баші прибували:
“Алкане-башо, Трапезунтське княжа,
Безпечно гуляй!
Доброго і вірного клюшника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає”.
То Алкан-баша,
Трапезунське княжа,
Великую радість мало,
Пополам дорогії напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою-санджаківкою уживало.
Став лях-потурнак дорогії напитки підпивати,
Стали умисли козацькі голову клюшника розбивати:
“Господи! Єсть у мене що іспити і сходити.
Тільки ні з ким об вірі християнській поговорити…”
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе саджає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Кішка Самійло по два, по три кубки в руки брав,
То в рукава, то в пазуху, крізь хустку третю, додолу пускав.
Лях-потурнак по єдиному випивав,
То так напився, що з ніг звалився.
То Кішка Самійло та й угадав:
Ляха-потурнака до ліжка вмісто дитини спати клав;
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,
На п'яти чоловік по ключу давав:
“Козаки-панове! Добре дбайте:
Один другого одмикайте,
Кайдани із рук, із ніг не скидайте,
Полуночної години дожидайте”.
Тоді козаки один одного одмикали,
Кайдани із рук, із ніг не скидали,
Полуночної години дожидали.
А Самійло Кішка чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,
Полуночної години дожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-баша з військом до галери прибувати,
То до галери прибував, словами промовляв:
“Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте,
Мойого вірного клюшника не збудіте;
Самі ж добре поміж рядами проходжайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепера він підгуляв,
Щоб кому пільги не дав”.
То турки-яничари свічі у руки брали,
Поміж рядів походжали,
Всякого чоловіка осмотряли…
Бог поміч: за замок руками не торкали!
“Алкане-башо, безпечно почивай;
Доброго і вірного клюшника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав,
По три, по два старії кайдани посправляв.
А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв”.
Тоді турки-яничари у галеру входжали,
Безпечно спати лягали,
А котрії хмільні бували, на сон знемагали,
Коло пристані Козловської спати полягали.
Тоді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам між козаків устав,
Кайдани із рук, із ніг у Чорне море пороняв;
У галеру входжає, козаків пробуджає,
Шаблі булатні на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
“Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте;
Ні которого турчина в галері не збудіте!..”
То козаки добре зачували:
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море метали,
Ясини не вчинили,
Ні одного турчина в галері не збудили.
Тоді Кішка Самійло до козаків промовляє:
“Ви, козаки-молодці, добре, браття, дбайте:
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничарів у пень рубайте,
Которих живцем у Чорнеє море метайте!”
Тоді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів у пень рубали,
Которих живцем у Чорне море метали.
А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав,
До козаків промовляв:
“Панове-молодці! Добре дбайте:
Всіх у Чорнеє море метайте,
Тільки ляха-потурнака не рубайте, —
Міждо військом для порядку за яризу
військового зоставляйте”.
Тоді козаки добре дбали:
Всіх турків у Чорнеє море пометали.
Тільки ляха-потурнака не зрубали, —
Міждо військом для порядку за яризу
військового зоставляли.
Тоді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,
Не сива зозуля закувала,
Як дівка-санджаківка коло пристані походжала
Та білі руки ламала, словами промовляла.
“Алкане-башо, трапезунське княжате!
Нащо ти на мене такеє великеє пересердів маєш,
Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?
Коли б була од матері
Сорому і наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ніч перебувала!”
Скоро ся тоє промовляли,
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку
У полуденну годиноньку,
Лях-потурнак од сна пробуждав,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина
в галері немає.
Тоді лях-потурнак із ліжка вставав,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає.
“Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,
Батьку козацький! Не будь же ти на мене,
Як я був наостанці мого віку до тебе!
Бог тобі допоміг неприятеля побідити,
Та не вмітимеш у землю християнську входити!
Добре вчини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди:
Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-башу з дівкою-санджаківкою
По зальотах поздоровляти;
То як будеш одвіт давати?..”
Як лях-потурнак научав,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:
Половину козаків до опанчин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-башу з дівкою-санджаківкою
По зальотах поздоровляти.
То лях-потурнак чогось догадав:
Сам на чердак виступав.
Турецьким біленьким завивалом махав;
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге — по-турецьки,
Каже: “Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,
Од галери одверніте:
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе.
Казав: як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості й повік забувати”.
Тоді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тоді козаки собі добре дбали:
Сім штук гармат собі риштували,
Ясу воздавали, На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
“Хвалим тя, господи, і благодарим!
Були п'ятдесят чотири роки у неволі,
А тепер чи не дасть нам бог хоть час по волі!”
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Та на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
“Козаки, панове-молодці!
Що сяя галера: чи блудить,
Чи світом нудить!
Чи много люду козацького має,
Чи за великою здобиччю ганяє?
То ви добре дбайте:
По дві штук гармат набивайте,
Тую галеру з грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте”.
Тоді козаки теє зачували,
До його промовляли:
“Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страмишся:
Єсть сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много козацького люду має,
Ні за великою здобиччю ганяє;
Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає…”
То Семен Скалозуб теє зачуває,
До козаків промовляє:
“А ви таки віри не доймайте,
Хоч по дві .гармати набивайте,
Тую галеру із грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте.
Як турки-яничари, то у пень рубайте,
А як бідний невольник, то помочі дайте!”
Тоді козаки, як діти, негаразд починали:
По дві штуки гармат набивали,
Тую галеру із грізної гармати привітали,
Три дошки у судні вибивали,
Води Дніпрової пускали…
Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії, давнії корогви із кишені виймав;
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
“Козаки, панове-молодці!
Ця галера не блудить,
Ні світом нудить,
НІ много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє:
Се єсть давній бідний невольник,
Кішка Самійло із неволі утікає.
Були п'ятдесят чотири годи у неволі,
Тепер чи не дасть нам бог хоч час по волі!”
Тоді козаки у каюки скакали,
Тую галеру за мальовані облавки брали.
Та на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба
Паювали,
Тую галеру та на пристань стягали.
Тоді златосинії киндяки — на козаки,
Златоглаві — на отамани,
Турецькую білу габу — на козаки на біляки;
А галеру на пожар спускали.
А срібло-злото на три часті пайовали:
Першу часть брали, на церкви накладали
На святого Межигірського Спаса,
На Трахтемирівський монастир,
На святую Січовую Покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи й лягаючи,
Милосердного бога благали;
А другую часть поміж собою пайовали;
А третю часть брали,
Очертами сідали,
Пили та гуляли,
Із семип'ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла поздоровляли:
“Здоров, — кажуть, — здоров, Кішко Самійле,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш із нами, козаками, по волі!”