Тут було сухо. Зате холодний вітер продував наскрізь їхнє благеньке вбрання. Вони почали мерзнути.
Юрко оглянувся навкруги: треба знайти надійніший, затишніший куточок. Хто знає, скільки доведеться їм сидіти тут? Може, цілу ніч?
— Сергію, складімо з цегли стінку, яка б захищала нас од вітру. Відгородимо оцей куточок!
Хлопці заходилися збирати цеглу. Марта допомагала їм. Юрко киркою відколупав од муру кілька цеглин. Сергій укладав їх навхрест, щоб не розвалилися під подувом вітру.
Зненацька від удару Юркової кирки стіна провалилася, і шматок цеглини з гуркотом полетів кудись у яму. Лише черев кілька секунд до слуху долинув глухий стук. Це здивувало Юрка: невже там так глибоко? Він кинув ще одну цеглину. І та з гуркотом, б'ючись об стінки, довго летіла, аж поки досягла дна.
— Сергію, тут якийсь хід! — Юрко заглянув униз. — Дуже глибокий!
Сергій витягнув з кишені електричний ліхтарик — посвітив.
— Справді якийсь хід! Дивись — тут і щаблі вмуровані збоку! — він простягнув руку, але від одного дотику щабель розсипався на порох. — Залізо перержавіло. Жаль… А то б ми спустились на дно…
— У нас є вірьовка…
— Ай справді! Давай її сюди!
Хлопці виламали більшу дірку, прив'язали один кінець вірьовки за гострий виступ стіни, а другий кинули в яму. Сергій прикріпив ліхтарик на грудях і поліз у отвір.
Перегодя знизу долинув його глухий голос. Юрко заглянув у яму. Глибоко на дні мерехтіло жовтаве світло.
— Ну, що там?
— Це вхід до печери, — сповістив Сергій. — Спускайся сюди, роздивимось, бо самому тут… бр-р-р… моторошно!
Юрко міцніше взявся за вірьовку, перекинув ногу через виступ, що відділяв майданчик від ями, але його раптом зупинила Марта.
— Не лізь, — тихо попросила вона. — Я боюсь лишатись одна.
Над островом шаленіла гроза. Дощ лив ливцем. Блискавки раз по раз осявали все навколо синюватим світлом. Море аж кипіло од вітру та дощових струменів.
Юрко завагався. Хотілося побувати в печері, але ж незручно залишати дівчину саму серед цієї розбурханої стихії.
— Сергію, вилазь! Я не буду спускатись! — гукнув униз. — Ми припливемо сюди іншим разом!
Марта дрібно здригалась від холоду.
— Одягни мою куртку, — сказав Юрко, — а то зовсім замерзнеш!
— Ні, ні, — запротестувала дівчина.
Та хлопець роздягнувся і накинув їй на плечі свій піджачок, хоч відчув, що сам почав тремтіти. Марта вдячно кивнула йому головою.
Сергій виліз весь у сажі і павутинні.
— А-апчхи-и! — чхнув він голосно. Юрко швидко затулив йому картузом обличчя.
— Тихше! Тебе почує Стась Дзвонар!
— Хай чує, — усміхнувся замурзаний Сергій. — Подумає, що то пророк Ілля на небі чхає!
— Ну, що ти бачив унизу?
— Це, здається, хід у печеру. Ті двоє не здогадуються про нього, і ми будемо там раніш, ніж вони.
— А що це нам дасть?
— Як —» що? Ми можемо знайти те, що вони шукають…
— Ми навіть не знаємо, що вони шукають, а ти вже — знайти. Печера ж велика, — всієї не перекопаєш!
— Завтра спустимось — побачимо…
Гроза тим часом посилювалась. Блискавки били в море, розтинали хмари. Троє друзів прищулились під вежею, що тремтіла і, здавалось, от-от впаде їм на голови. Над ними безперервно грюкотів грім. Потоки води, зеленуваті під час спалахів блискавиць, з шумом і шкварчанням лилися в море і на темний розпластаний острів.
Минуло кілька годин.
Тільки десь опівночі гроза поволі почала вщухати. На заході прояснилося небо. Зате стало холодніше.
Грім все глухіше і глухіше гримкотів на південному сході, аж поки, нарешті, зовсім затих.
Тільки багряні спалахи заграв ще довго закривавлювали темне громаддя хмар, що облягали небосхил.
Юрко підвівся.
— Може, попливемо додому?
— Попливемо, б-бо т-тут задубіти м-мож-на, — не попадаючи зуб на зуб, сказав Сергій.
Обережно, тримаючись одне ва одного, щоб не впасти в яке-небудь провалля, вони вийшли з замчища і попростували до затоки, де був захований човен.
В морі, побачивши сиротливі вогники У вікнах своєї хати, Сергій сказав:
— П-перепаде н-нам на г-горіхи д-дома. Через годину вони причалили до берега.
Мартин батько з веслами в руках стояв на горбку, — видно, збирався пливти на розшуки дочки. Побачивши мокрих, перемерзлих мандрівників, мовчки похитав головою і запросив хлопців до хати погрітися. Але ті відмовилися.
— Ні, ми вже погріємося дома, — відповів Юрко. — Там турбуються…
Іван Іванович переправив їх через протоку, і хлопці бігцем подалися до висілка.
В хаті світилося. Видно, ніхто не спав.
Хлопці довго не наважувалися заходити. Нарешті, Юрко прочинив двері і зайшов у кухню. За ним несміливо прослизнув і Сергій. В ту ж мить відчинилися двері з кімнати, і на порозі появилися батьки Сергія і Юркова мати. Вони мовчки і з острахом дивилися на мокрих, замурзаних хлопців, з яких патьоками збігала на підлогу вода.
Сергій до того ж був весь вимазаний у сажу. У нього блищали тільки очі й зуби.
Сергіїв батько, побачивши сина в такому вигляді, не зміг приховати усмішки, хоча намагався бути суворим, а мати кинулась до хлопця з сльозами на очах.
— Ой, горенько ти моє! Шалапуте нещасний! І де тебе носило?
Хлопці винувато блимали очима.
Юрко з жалем дивився на схвильовану матір. «Який я дурень! — думав він. — Он які темні смуги лягли у неї під очима! Тільки уявити, що вона, бідна, пережила за ЦІ години!»
А Сергій намагався вирватись із материних теплих обіймів, бо йому здавалось, що вони принижують його чоловічу гідність.
НІЖ
Коли Юрко йшов уранці до школи, то ніяк не сподівався, що це буде його найчорніший день.
Поїздка на острів якось затушувала неприємну сутичку з Оленою Калістратівною. Тепер усі думки хлопців крутилися навколо питання: хто ж такі насправді Глечик і Дзвонар?
— Звісно хто, — гарячкував Сергій. — Шпигуни!
— Не мели дурниць, — заперечував Юрко. — Хто шпигун — Онуфрій Іванович?
— А чому й ні?
— Ну, знаєш… Якось не віриться.
— Хто ж вони тоді такі?
Юрко здвигав плечима.
— Не знаю.
Однак хлопці не забували і про вчорашню сутичку з учителькою. Коли почалися уроки, їхні серця сповнилися тривогою і хвилюванням. Вони чекали, що їх от-от викличе на розмову директор. Сергій зовсім занепав духом. Він готувався всю вину за образу вчительки взяти на себе. І чим більше думав про це, тим глибше розумів, що покарання буде важке. «Дивись, ще з школи поженуть, — міркував він. — Було б добре, коли б тільки прочитали мораль або яку-небудь догану всукали! Та де там! Виженуть! Аж захурчиш! «
Проте ні на першій, ні на другій, ні на третій перерві директор їх не викликав. Вони не знали, що думати. На краще це чи на гірше? Може, розмова буде така довга, що її відклали на післяурочний час?
Та гроза надійшла не звідти, звідки чекали хлопці.
На початку останнього уроку в клас зайшов Степан Бенедиктович і, вибачившись перед учителем, уважно оглянув учнів. Помовчавши трохи, вийняв з бокової кишені піджака складаний ножик, підняв його над головою, щоб усі бачили, і запитав:
— Чий це ніж?
По класу прошелестіло: чий, чий? Хлопці полізли до кишень.
Та Юркові досить було одного погляду, щоб гукнути:
— То мій ніж!
А потім тихо додав:
— Якщо на ньому є видряпані ініціали: Ю. Р.
Степан Бенедиктович опустив руку.
— На ньому є ініціали Ю. Р. Це, безперечно, твій ніж, Романюто. Йди сюди — подивись!
Юрко підійшов — і підтвердив, що ніж справді його. Він був збентежений. Що це ще за халепа?
Він простягнув руку, щоб узяти ножа, але Степан Бенедиктович сказав:
— Ходімо зі мною! Треба поговорити…
В учительській, крім кількох учителів, був і директор. Чорні широкі брови туго зійшлися у нього над переніссям. Юрко відчув на собі його суворий погляд.
— Ну? — коротко запитав він класного керівника.
— Це ніж Юрія Романюти, як ми і думали, — відповів Степан Бенедиктович і поклав ножа на стіл.