Слід веде до моря – Володимир Малик

За рогом школи Степан Бенедиктович повернув у малопримітну незабруковану вуличку.

Друзі переглянулись і мовчки попрямували за ним. Сергій штовхнув Юрка під бік, шепнув:

— Веде додому! От щоб я впав на цьому місці! Ти ж гляди не розпатякай про копачів на острові. Скажемо — працює експедиція. Бо інакше нам буде заказана дорога до замчища, от побачиш!

Незабаром вони зупинились перед невеликою чепурною хатою під червоною черепицею. Степан Бенедиктович відчинив хвіртку і пропустив їх попереду.

— Приймай гостей, Докіє Іванівно! — гукнув він дружині, яка працювала в саду на грядках. — Чаю нам та ще й з варенням! А ми тим часом побесідуємо під яблунею.

Степан Бенедиктович запросив учнів у садок, де під розлогою яблунею стояв на товстій дубовій ніжці круглий дощаний стіл. Коли всі посідали, він звернувся до Юрка.

— А тепер розповідай усе як було, нічого не приховуючи!

Юрко почав розказувати.

Степан Бенедиктович не перебивав, не перепитував. Його темно-сірі задумливі очі уважно дивилися на хлопця, ніби вивіряли, чи правду він каже. Юрко відчував це, і йому хотілося кожним словом, кожним своїм рухом переконати класного керівника, що говорить від щирого серця. Та хіба він міг, бачачи повне довір'я до себе, обманювати?

— … Гроза вщухла, і ми, задубівши від холоду, вирішили пливти до берега. Коли підпливали до причалу, на пристані пробило дванадцять годин. А в годину ночі ми вже були з Сергієм дома. От і все.

Він замовк і полегшено зітхнув, його не дуже турбувало те, що він не сказав про копачів. Врешті, хіба це так важливо? У Степана Бенедиктовича досить турбот…

— Як пояснити, що твій ножик опинився у лабораторії саме тієї ночі, коли там зникла плівка? Ти нікому його не давав? — спитав Степан Бенедиктович.

— Ні, не давав…

— А може, хтось сам узяв? Або Юрко загубив? — втрутився Сергій і звернувся до товариша: — Де ти його тримав?

— Він завжди був у мене в кишені піджака. Останні дні в класі жарко, і, приходячи в школу, я вішаю піджак на вішалку.

— Ну, от і розгадка! — вигукнув Сергій. — Хтось поцупив ножа, а потім загубив. Може, й навмисне, щоб відвернути од себе підозру! Хотів би я тільки знати — хто це? Невже Хвостенко?

— Чому саме Хвостенко? — запитав Степан Бенедиктович.

Сергій насмішкувато глянув з-під чорної чуприни на Юрка, але промовчав, пам'ятаючи, як розгнівався на нього товариш за те, що він розповів про той випадок хлопцям. Юрко теж не поспішав відповідати.

Учитель перевів погляд на Марту.

Дівчина зашарілася. Вона вже напевне знала, через що хлопці побилися, і їй здавалось, що всі про це здогадуються. Та бачачи, що мовчанка неприємно затягується, раптом підвела очі на Юрка і сказала:

— Мені здається, треба розповісти Степанові Бенедиктовичу всю правду, Юрію. Нема чого приховувати.

— Ну й розповідай, — буркнув Юрко, опускаючи очі. — Тобі зручніше…

— Якщо ти вважаєш, що мені зручніше, то будь ласка. Вони побилися з Хвостенком, Степане Бенедиктовичу. Хвостенко насадив Юркові ліхтарів під очима, а Юрко кинув його з берега в море. Скупав…

— Через що ж це вони так?..

Марта раптом почервоніла і тихо відповіла:

— Через баскетбол не помирилися…

Сергій гмукнув собі під ніс і, мабуть, хотів щось додати, але зненацька відчув, як Юрко штурхонув його боляче черевиком по кісточках. Хлопець зойкнув від болю і підскочив на лавці.

— Що там, Сергію? — запитав учитель занепокоєно.

У Сергія на губах з'явилась кисла посмішка.

— Мабуть, оса… Ужалила, клята!

— Гм-гм… Оса боляче кусається, — підтримав його Степан Бенедиктович. — Особливо весняна зла. Укус її, однак, не такий дошкульний і небезпечний, як удар рубанця під око. Правда, Романюто?

Юрко зніяковів і потер рукою синець.

— Пробачте, Степане Бенедиктовичу… Я тоді вигадав, що рубав дрова. Я думав…

Ніби не помічаючи його зніяковілості, Степан Бенедиктович сказав:

— Гаразд. Я вірю, що ти, Романюто, зовсім непричетний до крадіжки в лабораторії. Та, одверто кажучи, і досі вірив. Крім того, всі сумніви розвіюються свідченнями Марти і Сергія. Проте питання залишається відкрите: хто ж побував у лабораторії? Як знайти кінофільм? Треба виявити справжнього злодія!

— Безперечно, треба! — загарячкував Сергій. — І ми його виявимо, будьте певні! Якщо вже ми візьмемось за це діло…

— От тоді я цілком спокійний, — в тон йому зауважив Степан Бенедиктович.

— Ви не вірите в наші здібності? — образився Сергій.

— Ну, що ти, Сергійку, я давно повірив у твої здібності, і ти це краще знаєш, ніж будь-хто інший. Але без мене нічого, будь ласка, не затівайте.

Тут розмова згасла, бо Докія Іванівна принесла обід, а потім чай з малиновим варенням.

По обіді Степан Бенедиктович запросив усіх до хати.

— Сідайте, де кому зручніше. А ти, соловію, на своє місце. Та відчини вікно, щоб не тісно було для твого голосу під цією низькою стелею.

Юрко, не розуміючи, що буде далі, сів біля письмового стола в лозове крісло. Марта примостилася на кушетці.

Степан Бенедиктович підняв кришку піаніно і вдарив по клавішах. Перед ним стояли розгорнуті ноти, але він дивився не в них, а в розчинене вікно, на верховіття дерев, позолочені сонячним промінням. Його сивувате волосся здригалося від різких рухів.

Музика заповнила всю хату і крізь вікно вилетіла на широкий простір.

Учитель хитнув головою — і Сергій, що стояв збоку, біля піаніно, заспівав.

Для Юрка це була величезна несподіванка. Він і не підозрював, що Сергій уміє так гарно співати. Його чистий голос то дзвенів, як струна, то гомонів, мов веселий весняний струмок, то завмирав, ніби шум вітру, що заплутався у кучерявій гущавині бору.

Так ось чому Степан Бенедиктович називає Сергія соловієм!

Раптом піаніно замовкло.

— Тут до-дієз! Не забувай! — суворо сказав учитель — зовсім не тим тоном, що в школі, коли журив Лісового за нерозв'язану задачу. Тепер у його голосі відчувалась і повага до співака, і холодна вимогливість.

Сергій не розгубився, не зніяковів, а незалежно кивнув головою: зрозумів, мовляв.

І знову залунала пісня. А за нею — ще і ще…

ГРА В ГИЛКИ

Сьогодні не варто було й думати про поїздку на острів. Додому хлопці повернулися вже пізно.

На порозі їх зустріла Сергієва мати. Стояла з рушником у руці і суворо дивилася на них.

— Де це ви знову блукали до самого вечора? Вже й домашні завдання ніколи готувати.

— А ми не блукали, — сміливо заперечив Сергій. — Затрималися у Степана Бенедиктовича. Було заняття з співів. І так… трохи побалакали…

Мати відчула, що син не доказує.

— Мабуть, накоїв чогось? Та ще й Юрка підбиваєш! Був хлопець як хлопець, а як подружив з тобою, так і виросли на вербі груші! Оце прибігала Хвостенчиха… «Де той хуліган? — кричала. — Мало не втопив мені хлопця! І костюм знівечив — тепер хоч викинь! Я цього так не прощу! Піду в школу скаржитися!» Ось до чого ти довів Юрка, Сергію! Це все через тебе, лобуряко!

— Тьотю Лесю, Сергій тут зовсім не винний. Він навіть не знав про нашу бійку, — сказав Юрко.

— Не знав! Та без нього ніде ніщо не скоюється! Чи в хорошому ділі побачиш його, а до поганого він сам залюбки пристане!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: