Сергій хотів щось сказати, але його випередив Степан Бенедиктович.
— Владиславе, про кіно я поясню сам. З лабораторії зникла плівка фільму «Доля людини». Напевне, хтось украв. На місці крадіжки ми знайшли ніж Юрка Романюти. Але Романюта не винен. Справжній злодій, мабуть, хотів звернути вину на нього, та йому не пощастило зробити це. Навпаки, залишилися інші сліди, за якими ми не сьогодні-завтра виявимо справжнього злодія…
Хвостенко нічого не відповів, та видно було, що слова класного керівника вразили його. Він мовчки знизав плечима і сів.
— Е, ти не сідай, Владику, — сказав Коля Криворучко, класний староста, — а попроси вибачення у Романюти. Ти ж учора звів на нього наклеп!
— Всі говорили, то й я сказав, — не підводячи очей, огризнувся Хвостенко.
— Навіщо йому вибачатись? — промовив Сергій, все ще стоячи. — Він учора своє одержав! Марта, як справжній товариш, дала йому одкоша за Юрка! І зараз — гляньте! — пече раків!
Хвостенко спаленів, згадавши про ляпас.
— Ото дружба! І я розумію! — додав Сергій. — Сам пропадай, а друга виручай!
Він пригадав, що чув ці слова від Юрка, але коли в класі раптом пролунали оплески, то сприйняв їх цілком на свою адресу.
Коли оплески вщухли, Сергій сів. Він був по натурі трохи артист і відчув, що закінчити виступ треба зараз, під одностайне схвалення товаришів.
Тут підхопився Юрко.
— Якщо вже говорити про дружбу і товаришування, то я хотів би сказати, що другом може бути людина відверта, щира. Ось Сергій Лісовий. Я його знаю небагато часу, але вже встиг подружити з ним, бо у нього немає від мене таємниць. Ми допомагаємо один одному у всьому. Мені хочеться бути з ним весь час. Цього б я не сказав про Владислава Хвостенка, хоча з ним, як і з Сергієм, ми сидимо в одному класі і повинні зватися товаришами…
— Та що ви всі накинулись на Хвостенка? — скипів Владик. — Ви дружите — і дружіть! А я як-небудь без вашої дружби обійдусь! Невелика честь! Подумаєш! І слухати ваших великорозумних мудрувань не хочу! До побачення!
Він схопив портфель і прожогом кинувся до дверей.
— Владику, куди ж ти? Чекай! — намагалась спинити його Ніна Максимівна.
Але Степан Бенедиктович сказав:
— Нехай іде! Не треба просити! Коли-небудь він зрозуміє, що обкрадає сам себе…
У ПАСТЦІ
Дорогою Юрко, Сергій і Марта домовились зустрітися о четвертій дня. Але Сергія дома чекала малоприємна несподіванка. Після обіду мати сказала:
— Вчора знову бився з Хвостенковим парубійком? Бракувало ще, щоб батько платив за подертий костюм Хвостенчисі! І що нам з тобою робити? З дому ні ногою! Зачекаєш батька. Казав — буде говорити з тобою!
Сергій похмуро глянув на Юрка.
— Оце тобі маєш! Поїхали! Що ж нам робити, Юрку? Відкладати поїздку ніяк не можна. Доведеться тобі з Мартою, без мене. Ех! І чому я такий нещасливий вродився?
— Ну, чого ти хвилюєшся? Батько, може, скоро прийде, поговорить з тобою і відпустить. То й поїдемо разом…
Але батько не прийшов ні о пів на четверту, ні о четвертій. Хлопці почекали ще півгодини, потім Сергій сказав:
— От що, ти йди! Марта досі жде нас… А я вже побуду дома. Нічого не вдієш!
Юркові не хотілось пливти на острів самому, без Сергія, але він розумів, що треба. Взявши мотузяну драбину, одягнувши спортивний костюм, він помахав рукою товаришеві і швидко пішов понад берегом.
Марта вже чекала в човні. На ній було тоненьке ситцеве платтячко з короткими рукавцями і голуба косинка.
Юрко спохмурнів. «І куди вона зібралась? Знає ж, що доведеться спускатися у підземелля! А вирядилась, як на пляж! Дівчисько та й годі!» Щоправда, це платтячко личило їй, і хлопець навіть замилувався, дивлячись збоку на дівчинку, але вголос грубувато сказав:
— Піди додому і візьми щось тепле! Під землею, в печері, холодно… А ми ж не знаємо, скільки доведеться там пробути… Застудишся…
Марта слухняно пішла до хати. Незабаром вийшла в теплій кофтинці і черевиках.
— А Сергія й досі нема?
Юрко пояснив, чому не прийшов товариш.
Йому, врешті, приємно і якось бентежно бути наодинці з Мартою. Йому подобається дивитися на її чорне густе-прегусте волосся, що непокірно прискає кучериками в усі боки, ловити сміхотливі іскорки в циганських очах, милуватися ніжним рум'янцем на тугих щоках. А як мило й лукаво усміхається вона, дивлячись на його рудий, з мідним відтінком чуб, що здавна, скільки він себе пам'ятає, завдавав йому стільки прикрощів!
Чомусь з нею не так легко й вільно, як, наприклад, з Сергієм, чомусь у її присутності він ніяковіє, думки його плутаються, і він не знає, про що говорити.
Проте йому хочеться бути з нею. І це почуття ставало все сильнішим і сильнішим.
Що це за почуття, він і сам не міг пояснити. Розумів тільки, що в його життя входить щось нове, гарне, ніжне, і ім'я йому — Марта. Що день, то частіше він думав про неї. Уявляв її обличчя, чув її голос. Перед ним, мов у імлі, поставала тонка дівчача постать у білій матросці з синім комірцем.
Але хіба можна сказати їй про це? Ніколи! Вона не повинна навіть здогадуватись! Від одної лиш думки, що вона дізнається і буде сміятися з нього, дерев'янів язик і голос звучав холодно, суворо.
— Чого ти так дивишся на мене? — спитала Марта. Юрко почервонів і відвів очі.
— Сідай, попливемо! — відповів грубувато. — Багато знатимеш — швидко постарієш!
Марта здивовано глянула на нього і мовчки сіла на корму.
Чому він такий схвильований? Може, посварилися з Сергієм? Ці хлопці якісь несамовиті! То вони жити один без одного не можуть, то ні з того ні з сього розмалюють один одному кулаками обличчя і ходять, як півні. А головне, мовчазні і потайливі. Ось хоч би й Юрко. Скільки разів — і на уроках, і на перервах, і поза школою — ловила на собі його пильний зацікавлений погляд. Ніби хоче щось сказати. А почне говорити — давиться словами, мов недостиглими лісовими грушами-дичками. Ні, вона не розуміє цих хлопців! Дівчата простіші! Вони завжди поділяться всім, що у них на серці…
Дув супротивний вітер, і Юркові довелося добре нагріти чуба на веслах. Марта допомагала йому своїм стерновим веслом.
І ось уже острів. За два дні на ньому ще вище піднялася молода трава. Ядуча жалка кропива настовбурчувала свої чіпкі голочки, і Марта з острахом обминала їх, чухаючи обжалені литки.
Вони потайки пробрались до знайомої вежі, видерлися нагору.
Юрко виглянув з-за рогу. Внизу, у глибокій довгастій ямі, працювало двоє: Стась Дзвонар і Глечик. Видно, робота у них посувалась швидко, хоча було важко. Доводилося високо вергати землю.
Міцно прив'язавши драбину за гострий край стіни, Юрко кинув її в темний отвір ями і перший спустився вниз. За ним — Марта.
У підземеллі було темно, вогко і холодно. Тхнуло цвіллю і давньою прогірклою сажею.
Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, Юрко поволі пішов у глиб печери. Марта не відставала від нього.
Було моторошно; серця лунко калатали в грудях. Низько понависали над головами похмурі потріскані кам'яні склепіння, які, здавалося, от-от заваляться і розчавлять їх тут, як комах. Суворо темніли бічні ходи і закапелки, лякаючи невідомістю.
Проходячи повз один такий хід, вони виразно почули гупання лопати. Юрко зупинився. Посвітив ліхтариком. Хід завалений глиною впереміш з цеглою і камінням. Десь там, за глиняним завалом, копали Дзвонар і Глечик, не підозрюючи, що є інший хід у печеру.
Переконавшись, що копачі ще досить далеко, рушили далі. Печера поволі звужувалась, а згодом круто повела вниз. Стіни стали мокрі. Під ногами почало чвакати.
— Ми підходимо до моря, — пошепки сказав Юрко. — Та ось і воно!
Печера вела вниз, і на долівці проступала вода. Йти далі було небезпечно. Юрко зупинився.
— Ми так нічого не знайдемо. Дзвонар і дядько Глечик, напевне, знають якийсь тайник… Гайда назад!
Тепер вони заглядали в кожен закапелок. Проходили боковими ходами, але всюди бачили лише похмурі цегляні стіни і втоптану глиняну долівку. Чим ближче підходили до вежі, тим ясніше чули гупання лопат. Потрібно було поспішати.