У голосі Марти Юркові вчулися глузи. Він спалахнув і грубувато відповів:
— Ну й що ж, хай висять. Не твоя турбота! Чи, може, тобі шкода Владика?
Марта вражено глянула на нього. З обличчя враз злетів усміх, мов його здуло крижаним вітром.
— Чому мені повинно бути жаль його?
— Аякже! То ж…
Йому хотілося сказати, що через неї Хвостенко затіяв бійку. Та, побачивши, як враз посерйознішало обличчя дівчинки, він прикусив язика.
Однак Марта не відстала від нього.
— Що — то ж?
Юрко почервонів. Брехати не хотілось. А сказати правду — що вона може подумати? Не міг же він переказати їй всю розмову з Хвостенком.
Не міг сказати, що Хвостенко стежив за ними, коли він допомагав їй нести сітку, а потім перестрів і намагався відлупцювати його.
Та Марта чекала відповіді, запитливо дивлячись на розгублене Юркове обличчя. Юрко розсердився.
— Ну, чого ти причепилася до мене з своїм Хвостенком? Що та що? Хвостенко та Хвостенко! Я знати його не хочу!
Марта знизала плечима, дивуючись, чого це він так враз спалахнув.
— Ну й чудний ти, Юрку. Я до тебе щиро, а ти кострубичишся. Не хочеш — не кажи. Про вашу бійку вся школа говорить…
— Невже?
— От тобі й невже. Один ти ходиш і нічого не знаєш! І всі на твоєму боці. Хвостенка ніхто у нас не любить.
— І ти теж? — вихопилось у Юрка.
— Владик пихатий, гоноровитий, мов справді якесь цабе! Занадто високої думки про себе.
В кінці алеї показався гурт хлопців. Марта обірвала мову, круто повернулась і пішла до школи.
Юрко радісно заморгав очима. От так штука! Невже Хвостенко даремно затівав бійку? Виявляється, так! От тобі й раз!
До нього підійшов Сергій з товаришами. Юрко зразу відчув, що хлопці хочуть щось сказати.
Почав Сергій:
— Юрку, здорово ти втер носа Хвостенкові. Збив пиху!
— Так йому й треба, Хвосту! — сказав маленький Славко Синиця і почервонів так, що його дрібненьке веснянкувате обличчя стало ніби мідне.
Всі знали, що найбільше від Хвостенка натерпівся Славко. Не було того дня, щоб над ним не познущався Хвостенко. То дасть щигля в лоба, то назве рябим, то зламає перо в ручці. Бідний хлопець спочатку скаржився учителям, але після того, як Хвостенко побив його і пригрозив одірвати голову, принишк і безмовно терпів усі насмішки й знущання.
— Тепер хай тільки займе кого! — сказав Сергій. — Зразу одержить одкоша!
Юрко зрозумів, що від сьогодні симпатії нових товаришів на його боці. Одного не міг узяти втямки, звідки в школі дізналися про бійку. Невже сам Хвостенко розповів? Чи, може, Онуфрій Іванович заходив до директора?
— А звідки про це всі знають? — спитав Сергія.
Сергій зніяковів. Пригладив рукою непокірного чуба і відповів недбало:
— Кинь думати про це! Хіба тобі не однаково, хто розповів? Важливо те, що Хвостенко опустив хвоста! Он гляньте, хлопці, на нього — ходить, мов скупаний!
Він навмисне сказав це голосно, щоб почув Хвостенко, який саме проходив мимо. І той справді почув, бо раптом зупинився, ніби хтось штовхнув його в груди, зблід, а потім хутко повернув убік і зник у натовпі.
Хлопці засміялись.
Юркові ж стало ніяково. Що подумав Хвостенко? Напевне, гадає, що це він, Юрко, хизуючись перед товаришами перемогою, розтеліпав про вчорашню сутичку. Як це недобре сталось. Врешті, до Хвостенка він не відчував якоїсь особливої неприязні…
Пролунав дзвоник.
Хвостенко вже був у класі і настороженим поглядом зустрічав кожного, хто з'являвся у дверях. Побачивши Юрка, втягнув голову в плечі і опустив очі, але Юрко встиг прочитати в них таку ненависть, що йому стало моторошно. Не можна сказати, що він злякався його. Ні, йому було неприємно, що товариш, з яким, може, ще доведеться сидіти в одному класі не один рік, став твоїм ворогом.
У клас увійшов Степан Бенедиктович, окинув очима принишклих учнів. Довше зупинився поглядом на Юркові.
Учитель був середнього зросту, міцний, сухорлявий. Рум'янець на смаглявому обличчі свідчив про добре здоров'я, а густо посріблене волосся — про те, що йому вже за п'ятдесят. Красиві чорні вусики завжди акуратно підстрижені. Як це не дивно, вони молодили вчителя, хоч дехто подейкував, що там не обходиться без чорної фарби. Та учні одностайно прощали Степанові Бенедиктовичу цю слабість, бо любили його.
— Хто це тебе так розмалював? — звернувся вчитель до Юрка.
Хлопець підвівся. Всі глянули на нього. Один Хвостенко нагнувся над партою, ніби чекав удару.
«Невже й Степан Бенедиктович уже знає? — подумав Юрко. — Ні, мабуть, не знає, бо дивиться серйозно, співчутливо… Коли б знав про бійку, то погляд у нього був би інший — насмішкуватий. Це безперечно.
А Хвостенко налякався. Видно, боїться, що всі сміятимуться з нього…» Тому вголос відповів:
— Рубав дрова — поліно вдарило.
Котрась із дівчат пирхнула. Сергій, що сидів попереду, усміхнувся і хотів щось сказати. Але Юрко непомітно штурхонув його кулаком між лопатки, і той, подавившись, зойкнув.
— Ум-гу, — ворухнув вусиком Степан Бенедиктович і перевів погляд на Сергія. — Лісовий, здається, сьогодні хоче відповідати. Що ж, прошу. Надамо йому таку можливість.
— Та я… Чого ж саме мене? — почав було Сергій.
Але учитель був невмолимий.
— Прошу, прошу!
Сергій неохоче підвівся, з докором глянув на Юрка і, мов на тортури, поволі подибав до дошки.
Записавши умову задачі, він довго дивився на неї, червонів, сопів, кілька разів оглянувся на товаришів, сподіваючись допомоги, безпорадно глянув на Юрка, якому було боляче дивитись на переживання свого друга, а потім, бачачи, що нічого в нього не вийде, відчайдушно махнув рукою і сказав:
— Степане Бенедиктовичу, ставте, мабуть, двійку!
— Ех, соловію, соловію, — докірливо похитав головою учитель, — ти мене ріжеш без ножа! На минулому тижні я ж тобі цілу годину пояснював цей матеріал, а сьогодні ти ніби вперше стикаєшся з ним. І що мені з тобою робити?
Сергій розвів руками: він теж не знав, що з ним має робити вчитель. На його розгубленому спітнілому обличчі було написане найщиріше бажання — якомога швидше сісти на своє місце, щоб не стовбичити перед усім класом.
Степан Бенедиктович зітхнув, ніби це він собі ставив двійку, і сказав:
— Сідай, Лісовий. Задачу розв'яже Романюта.
Юрко швидко розв'язав задачу і приклад.
— Виявляється, ти не тільки вмієш добре дрова рубати, Романюто? Алгебра теж для тебе не терра інкогніта! Це приємно! — похвалив його вчитель. — Ти живеш, здається, у Лісового?
— Так.
— Ти б допоміг йому трохи.
— Чого ж. Можна.
— А ти як, Сергію, не перечиш, щоб Юрій взяв над тобою шефство?
— Ні, — не дуже весело відповів той. Степан Бенедиктович поставив у щоденник Юркові п'ятірку, і хлопець сів на місце.
Але на останньому уроці сталася подія, яка надовго потьмарила його радість. Була географія.
Олена Калістратівна викликала до дошки Хвостенка. Не встиг той вийти з-за парти, як Сергій запустив у нього з намотаної на вказівний і середній пальці гумової рогатки «квача». «Квач» пролетів вище і влучив учительці у високу зачіску. Олена Калістратівна гидливо здригнулась і змела нажовану з паперу кульку журналом додолу. Хвостенко зупинився на півдорозі до дошки. Клас принишк.
— Хто?
Всі мовчали.
— Хто, питаю? — підвищила голос Олена Калістратівна.
Тиша. Блідо-жовте обличчя вчительки взялося червоними плямами. Рука нервово м'яла цупку промокачку в класному журналі.
— Романюта!
Юрко встав.
— Ти?
Юрко здивувався і тихо відповів:
— Ні.
— А хто?
— А чому ви мене питаєте? — в свою чергу спитав хлопець.
— Тому, що ти сидиш позаду і мусив бачити!
На якусь мить Юрко розгубився. Справді, він бачив, що стріляв Сергій. Але ж сам Сергій мовчав. Чи пристало ж йому, Юркові, виказувати товариша? До того ж йому раптово спало на думку, що Олена Калістратівна запитала його не тільки тому, що він сидить на останній парті. Адже останніх парт у класі аж три, і на кожній — по два учні. Чому ж не інших, а саме його вона запитала? Може, тому, що він новачок і не посміє сказати неправду?