Слід веде до моря – Володимир Малик

Було тепло і тихо. Вода сонно плескалась у розмитому корені дерева, миготіла під яскравим весняним сонцем блискучими зайчиками. З тополі летів жовтавий пушок цвіту, падав на воду і гойдався на хвилях.

Минуло понад півгодини, а Хвостенка все не було.

Нарешті, він вибіг з кущів, спітнілий і сконфужений. Поспішно підійшов до Юрка.

— Не пощастило, — сказав він. — Наш човен забрав один знайомий. А іншого я ніде не міг дістати. Що ж нам робити?

Юркові стало смішно. Хоча Хвостенко був вищий за нього, однак він його чомусь не боявсь.

— Чи, може, передумав? — запитав Хвостенко, не дочекавшись відповіді.

— Ні, не передумав, — відповів Юрко. — Адже я тебе не чіпав! Ти сам нав'язався до мене!

— Не переходь мені дорогу! Не плутайся під ногами!

— Не погрожуй! Не боюсь!

— Побачимо! — скрикнув Хвостенко і, раптово, без попередження, кинувшись уперед, ударив Юрка кулаком в обличчя.

Юрко не чекав нападу і заточився. Кров спалахнула в ньому. Він схопив супротивника за руки, намагаючись використати один з прийомів самбо, вивчених у спортивній школі. Але Хвостенко спритно вивернувся.

Вони стали один проти одного, як молоді півники, важко дихаючи і не помічаючи, що з-поза прибережних кущів поволі виплив на плесо човен.

Хвостенко знову кинувся в напад. І знову кулаком цілився в обличчя. Але цього разу Юрко уважно слідкував за ним і встиг пригнутися. Не зустрівши ніякої опори, Хвостенко з розгону налетів на нього. В ту ж мить Юрко схопив його за руки і, падаючи на спину, перекинув через голову.

Ойкнувши, Хвостенко незграбно шубовснув у воду.

Юрко схопився на ноги і раптом побачив Онуфрія Івановича, який, стоячи у човні, веслував до берега. Онуфрій Іванович пізнав хлопця теж і був, видно, немало здивований цією зустріччю.

— Юрко? Ти як був розбишакою, так і залишився!.. Кого це ти так?

Юрко не встиг відповісти. З води виринув Хвостенко, пирхнув, як морж, і вхопився за чорне коріння тополі.

— Хлопче, ти зробив чудове сальто-мортале! — зареготав Онуфрій Іванович. Та нараз замовк, уважно глянув на Юрка і прискіпався до нього. — За віщо ви побилися? Ти ж міг утопити його! — Не почувши відповіді, звернувся знову до Хвостенка. — Ти вмієш плавати?

Хвостенко мовчки виліз на берег, помахав Юркові кулаком, завзято подерся на горбок.

Онуфрій Іванович тим часом причалив до берега, накинув ланцюг на гак, вбитий у тополю, взяв на плече вудочки і став перед Юрком.

«Хм, дивина, — подумав хлопець, — дядько Онуфрій став рибалкою. І що це йому забагнулося? Раніш у дворі, здається, і вудочки не було…»

— За віщо ви побилися? — знову пристав до хлопця Онуфрій Іванович.

— Ні за віщо!

— Як ти старшому відповідаєш?

— Це не ваша справа!

— Он як! Гаразд! Я розповім твоїй матері і директорові школи, який ти…

— Я теж розповім…

Юрко раптом осікся, побачивши, як враз змінилося обличчя Онуфрія Івановича. Старий ніби злякався чогось. Товста рука схопила хлопця за плече.

— Що ж ти розповіси, жовторотий? Ну?

— Нічого, — Юрко вирвався з цупких рук і побіг на гору.

Він не оглядався і не бачив, як Онуфрій Іванович примружив маленькі коричневі очиці і довго дивився йому вслід пронизливим поглядом.

І ЗНОВУ УРОК ГЕОГРАФІЇ

Другого дня, на великій перерві, всі в класі дізналися про бійку Юрка з Владиком Хвостенком і про його перемогу.

Юрко не підозрював про це. Сергія десь не було, і він тримався осторонь товаришів, з якими ще не встиг ближче познайомитися.

На безлюдній бузковій алеї, що вела від головного шкільного корпусу до майстерень, його перестріла Марта і якось по-особливому оглянула з ніг до голови.

— Вітаю!

— З чим?

— З перемогою над Хвостенком!

Юрко витріщив очі. Чого-чого, а цього він не сподівався. Виходить, їхня з Хвостенком таємниця розкрита?

— А ти звідки знаєш?

Марта хитрувато всміхнулась і відповіла ухильно:

— Та видно ж! Он під очима які ліхтарі висять… Хоч би був припудрив!

У голосі Марти Юркові вчулися глузи. Він спалахнув і грубувато відповів:

— Ну й що ж, хай висять. Не твоя турбота! Чи, може, тобі шкода Владика?

Марта вражено глянула на нього. З обличчя враз злетів усміх, мов його здуло крижаним вітром.

— Чому мені повинно бути жаль його?

— Аякже! То ж…

Йому хотілося сказати, що через неї Хвостенко затіяв бійку. Та, побачивши, як враз посерйознішало обличчя дівчинки, він прикусив язика.

Однак Марта не відстала від нього.

— Що — то ж?

Юрко почервонів. Брехати не хотілось. А сказати правду — що вона може подумати? Не міг же він переказати їй всю розмову з Хвостенком.

Не міг сказати, що Хвостенко стежив за ними, коли він допомагав їй нести сітку, а потім перестрів і намагався відлупцювати його.

Та Марта чекала відповіді, запитливо дивлячись на розгублене Юркове обличчя. Юрко розсердився.

— Ну, чого ти причепилася до мене з своїм Хвостенком? Що та що? Хвостенко та Хвостенко! Я знати його не хочу!

Марта знизала плечима, дивуючись, чого це він так враз спалахнув.

— Ну й чудний ти, Юрку. Я до тебе щиро, а ти кострубичишся. Не хочеш — не кажи. Про вашу бійку вся школа говорить…

— Невже?

— От тобі й невже. Один ти ходиш і нічого не знаєш! І всі на твоєму боці. Хвостенка ніхто у нас не любить.

— І ти теж? — вихопилось у Юрка.

— Владик пихатий, гоноровитий, мов справді якесь цабе! Занадто високої думки про себе.

В кінці алеї показався гурт хлопців. Марта обірвала мову, круто повернулась і пішла до школи.

Юрко радісно заморгав очима. От так штука! Невже Хвостенко даремно затівав бійку? Виявляється, так! От тобі й раз!

До нього підійшов Сергій з товаришами. Юрко зразу відчув, що хлопці хочуть щось сказати.

Почав Сергій:

— Юрку, здорово ти втер носа Хвостенкові. Збив пиху!

— Так йому й треба, Хвосту! — сказав маленький Славко Синиця і почервонів так, що його дрібненьке веснянкувате обличчя стало ніби мідне.

Всі знали, що найбільше від Хвостенка натерпівся Славко. Не було того дня, щоб над ним не познущався Хвостенко. То дасть щигля в лоба, то назве рябим, то зламає перо в ручці. Бідний хлопець спочатку скаржився учителям, але після того, як Хвостенко побив його і пригрозив одірвати голову, принишк і безмовно терпів усі насмішки й знущання.

— Тепер хай тільки займе кого! — сказав Сергій. — Зразу одержить одкоша!

Юрко зрозумів, що від сьогодні симпатії нових товаришів на його боці. Одного не міг узяти втямки, звідки в школі дізналися про бійку. Невже сам Хвостенко розповів? Чи, може, Онуфрій Іванович заходив до директора?

— А звідки про це всі знають? — спитав Сергія.

Сергій зніяковів. Пригладив рукою непокірного чуба і відповів недбало:

— Кинь думати про це! Хіба тобі не однаково, хто розповів? Важливо те, що Хвостенко опустив хвоста! Он гляньте, хлопці, на нього — ходить, мов скупаний!

Він навмисне сказав це голосно, щоб почув Хвостенко, який саме проходив мимо. І той справді почув, бо раптом зупинився, ніби хтось штовхнув його в груди, зблід, а потім хутко повернув убік і зник у натовпі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: