Слід веде до моря – Володимир Малик

на Хвостенка.

— Як ти з ним тут?

— Ми вже, здається, помирились… Він мені все розповів. Навіть про мій ніж… І про фільм…

— Он як! — Сергій тихо свиснув. — Отже, то таки він?

Юрко сумно кивнув головою.

— Сьогодні тут був Степан Бенедиктович, і Владик нам розповів. Виявляється, фільм не пропав: він його заховав там же, в лабораторії. За шафою.

— Хотів, щоб тобі перепало?

— Атож.

— Ну й свиня!

Хвостенко ворухнувся, розплющив очі. Від втрати крові він зблід, посірів. Якимсь чудним затуманеним поглядом ковзнув по обличчях товаришів.

— Це ви!

Сергій хотів щось відповісти, але тут рвучко відчинилися двері — і на порозі палати з'явилась чергова сестра, що приймала передачу. Побачивши у вікні відвідувачів, зупинилась вражена.

— Таки пробралися?

Сергій покірно опустив чубату голову, чекаючи від сестри прочухана і втішаючи себе, що цей прочухан не перший у його житті і, мабуть, не останній.

Та сестра досить миролюбно сказала:

— Ну, добре, давайте вже букет хлопцям і тікайте звідси, бо зараз — лікарський обхід…

Сергій почервонів. А Марта глянула на нього здивовано.

— А де ж букет? Ти його, часом, не загубив?

— Та, мабуть, загубив, — збрехав Сергій і почервонів ще дужче. — Завтра я принесу більший. З білого бузку…

І він подумав, що завтра вранці, до схід сонця, обов'язково обламає у Хвостенчихи білий бузок і зробить два великі букети. Запашні. З росою.

Частина друга

СКАРБ

НОВОСІЛЛЯ

Майже місяць Юрко пролежав у лікарні. Хвостенко давно виписався, і він залишився сам. Минули екзамени. Його від них звільнили і перевели до восьмого класу за річними оцінками. Минули й два тижні практики, тобто роботи учнів у школі, в майстерні чи на колгоспних полях. Марта й Сергій приходили до нього щовечора, розповідали, що працюють у приміському радгоспі — полють кукурудзу. Були вони веселі, загорілі. Тепер Марта ще більше скидалася на циганочку: коротко підстрижене кучеряве волосся безладно спадало на засмаглого до чорноти лоба, а зуби біліли, мов сніг. Здавалося, вона ніби підросла і подорослішала. Юркові аж незручно сидіти поряд з нею: такий він блідий і змарнілий…

Кожного разу, коли була гарна погода і Галинку вивозили на качалці в сад, вони йшли до неї. Дівчинка була дуже рада їм, а особливо Сергієві, котрий не забував приносити їй подарунки — польові квіти, соковиті червоні полуниці або цікаву книжку. В такі хвилини в саду лунав дзвінкий сміх, і голосніше за всіх сміялася Галинка, що, видно, знудьгувалася за теплою дружбою і ласкою товаришів.

Та незабаром Галинку забрали додому, і Юрко час гайнував тим, що читав, грав у шахи, дивився телевізор…

Одного разу його відвідав капітан Федорченко. Вгостив цукерками, розпитав про здоров'я. Та Юрка цікавило інше.

— Знайшли? — спитав він.

— Що знайшли? — не зрозумів капітан.

— Стаха Дзвонаря.

— Ні, як у воду впав.

— А скарб?

— І скарб не знайшли… Бачиш, Юрку, скарб знайти важче, ніж Дзвонаря. Я буду відвертий з тобою, бо знаю, що ти держатимеш язик за зубами… Дзвонаря ми, коли б захотіли, швидко б заарештували. Та вся справа в тому, що він напевне не захоче розповісти, де подів скарб. Адже ж не носить його з собою. Скаже, що не знає, — і що ти з нього візьмеш? Тож треба виждати, поки він сам прийде за ним… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Але ти не хвилюйся — знайдемо!.. І скарб і Дзвонаря! І не думай про це — поправляйся! Ти у нас — молодець!..

Нарешті, настав день, якого так ждав Юрко. До палати вбігли збуджені Марта й Сергій. В руках — квіти, очі блищать.

— Юрку, збирайся! — вигукнув Сергій. — Додому!

— Та ну! Не може бути! — Юрко не повірив своєму щастю.

У дверях показалася усміхнена мати.

— Так, синку, — підтвердила вона. — Виписали тебе… Здоровий! Досить лежати… Бо я вже за тобою так скучила, герою мій дорогий!

Збори були недовгі. Юрко без жалю скинув з себе смугастий лікарняний одяг — одягнув своє звичне вбрання. І враз — ніби відчув себе дужчим, здоровшим. І оте остогидле слово «хворий», яким його звали цілий місяць, відстало від нього, як тільки переступив поріг палати.

— Ура! Додому!

На вулиці на них чекало таксі.

Коли всі розмістилися в машині — мати попереду, біля шофера, а Сергій і Марта обабіч Юрка, — «Волга» плавно рушила з місця. У центрі міста, замість того, щоб повернути на острів, до Сергія, вона помчала по шосе прямо до нового мікрорайону, що виріс на лузі, поблизу Дніпровського моря.

— Куди ми? — спитав Юрко.

— Ах, ти нічого… — почав був Сергій, але одержав штурхана від Марти і враз замовк, ніби вдавився кислицею.

— Що — нічого? — перепитав Юрко.

Та Сергій мовчав, мов німий. Мати усміхалася, але теж мовчала. Не промовила жодного слова і Марта, хоча по всьому було видно, що їй не легко було зберігати таємницю.

Тим часом машина спустилася з гори і пірнула в широку вулицю, вздовж якої вишикувалися нові красиві будинки. Вдалині виднілося море.

— Куди ж ми їдемо? — ще більше здивувався Юрко. — Хіба не додому?

— Зараз побачиш, Юрчику, — відповіла мати. — Май трошки терпіння!

«Волга» проминула майже все містечко і зупинилася перед п'ятиповерховим будинком, що стояв над самим берегом Дніпровського моря.

Юрко пам'ятав, що іще торік тут був пустир, порослий бур'янами та дрібним верболозом. А тепер…

Мати заплатила шоферові, і вони попростували до того нового будинку. Нещодавно, видно, пройшов дощ, бо доріжки блищали, як вимиті, а в газонах, де ще не встигла прорости жодна травинка, парував навезений зі степу масний чорнозем…

Вони повернули в один з під'їздів.

На третьому поверсі мати зупинилася, дістала із сумочки ключ і відімкнула двері.

— Заходь, Юрчику, — щасливо усміхнулась.

Юрко зайшов перший, нічого вже не питаючи і відчуваючи в грудях якусь тривожну радість.

Квартира була нова, пахла фарбою. На кухні, крім газової плити, — ніяких меблів. У великій кімнаті — кілька чемоданів та вузлів, портфель, начинений книжками, а в спальні, на застеленій газетами підлозі, лежала акуратно складена постіль.

— Мамо, невже… — Юрко запитливо глянув на матір.

— Так, Юрчику, це наша квартира, — сказала щаслива мати. — З цього дня це твоя нова хата!

— Наша!.. Ти одержала квартиру?

— Так, одержала… Тепер уже не будемо наймати кутки.

Юрко підстрибнув, плеснув у долоні, а потім гаряче поцілував матір, Сергія і Марту. Зопалу цмокнувши дівчину в щоку, він враз почервонів, крутнувся на одній нозі і помчав розглядати кухню та кімнати.

— Чудово! Чудово! — вигукував голосно. — І ви мені до цього часу не обмовилися жодним словом. Ну й ви ж!

— Не хотіли тебе хвилювати, — пояснила Марта. — А то б ти не всидів у лікарні…

Юрко радів, як маленька дитина. Особливо йому сподобалося те, що вікно спальні виходило на Дніпро, на неозору голубу гладінь моря і на величну греблю електростанції.

— Яка розкіш! Га? — показав він друзям чудову панораму, що відкрилася перед ними. — Мені й не снилось таке… Тут не гірше, ніж у тебе, Сергійку, на острові Довгому!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: