Слід веде до моря – Володимир Малик

Після обіду Юрко знову довго сидів біля вікна над розгорнутою книжкою, але читати не міг.

Думки все тісніше і тісніше обступали його, мов чорні хмари.

Що робити? З ким порадитись? Із Сергієм або з Мартою? Це єдині близькі друзі… Та що вони можуть порадити? І як він їм відкриється, як розповість про такі важкі й малозрозумілі стосунки між батьками?.. Ні, вони нічого не повинні знати! Їм — жодного слова про це!

Тоді — кому ж? Хто підкаже, як бути?

Він перебирав у пам'яті знайомих, але ні на кому не міг зупинитися, — ні тьотя Леся, мати Сергія, ні Мартин батько не підходили для цього, бо від них і Марта і Сергій могли коли-небудь дізнатися про цю історію…

Стій! А що коли піти до Степана Бенедиктовича?

Перед очима сплив образ старого сивого вчителя. Ось кому все можна сказати, від кого можна почути розумну пораду!.. Безперечно, тільки до нього! І як він раніше не подумав?

Зірвався з місця і кинувся до дверей,

— Ти куди? — спитала з кухні мати.

Але Юрко вже не чув її слів. Як вихор, вилетів з квартири і швидко помчав по сходах униз…

ДВІ ЗУСТРІЧІ

І треба ж таке: на майдані Жовтневому, коли з-за універмагу повертав праворуч, ніс до носа зіткнувся з Сергієм. Іншим разом зрадів би, а тепер — досадно руйнуються всі плани. Від нього так легко не відкараскаєшся!

— Юрко? Ти до мене? Салют! — Сергій тріпнув розпатланим чубом і простягнув свою засмаглу п'ятірню і таємниче сповістив: — Є геніальна ідея!

Юрко іронічно усміхнувся.

— Ну, вже й геніальна!

Сергій ображено шморгнув носом.

— Та ти спершу вислухай, а потім критикуватимеш!

Вони відійшли вбік і стали під газетним кіоском.

— Ну, слухаю… Кажи!

Сергій по-змовницькому нахилився до Юркового вуха.

— А чому б нам не гайнути в плавання?.. Узяли б Марту, її човен — і в путь!.. Як ти на це дивишся? Га?

— Чекай! Чекай! У яке плавання? Куди?

— Ну, як — куди? По морю, звичайно…

— І в той же день тебе заверне з моря міліція, щоб ти знав! — остудив його запал Юрко.

— Не заверне! Я все обдумав! Ми ж не попливемо на фарватер, де ходять кораблі, а зробимо мандрівку по затоці, порибалимо біля безлюдних островів… Юшку зваримо… Ти уявляєш?

Юрко уявив намальоване Сергієм морське привілля, сонячні піщані береги островів, намет під верболозом, казанок над багаттям… А що? Справді, Сергій непогано придумав!

— А якщо Марта не захоче?

— Ну, сказав! Я Марту знаю!..

— А якщо батько не дасть човна? Сергій засопів носом.

— Дасть! Будь певен!.. Якщо Марта захоче, то дасть! Або сам попливе з нами!

— Гм, ти все передбачив… Ну, що ж — ідея приваблива! — погодився Юрко. — Вважай, що я твій компаньйон!

— Тоді ходімо до Марти на переговори!

— Так відразу?

— А чого ж відкладати?

— Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу.

Сергій трохи подумав. Потім погодився.

— Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї — поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода?

— Ну, тоді домовились… Бувай! — Сергій тріпнув чубом і зник за рогом.

Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі.

Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм.

— Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я?

— Дякую, добре, — Юрко зніяковів.

Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку — повів у сад до столу.

— Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить?

— Ні.

— Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш?

— Тільки збираємося з Сергієм, — відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: — Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти…

Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав.

— Кажи — чого? Я слухаю.

Юрко почервонів, не знаючи, як почати.

— Порадитись прийшов.

— Ну, ну, розповідай, Юрію! — підбадьорив учитель.

— Але це секрет.

— Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, — таємницю буде збережено.

Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу. Тихо сказав:

— Бачите, знайшовся мій батько. Не було, не було, а це раптом…

— Ну, й що? — так же тихо спитав класний керівник, нічим не виявляючи своїх почуттів.

— Я його ні разу в житті не бачив, не уявляю, який він… Хотів би зустрітися, поговорити, та мати і слухати про нього не хоче. — І Юрко розповів про батьків лист і про свою розмову з матір'ю.

Степан Бенедиктович слухав уважно, не перебиваючи, і тільки вряди-годи поглядав пильно на хлопця з-під густих острішкуватих брів.

Закінчуючи свою розповідь, Юрко знічено опустив плечі.

— Не знаю, що мені робити. І матір жалко, і батька хочеться побачити…

Степан Бенедиктович помовчав. Глибока зморшка пересікла його крутий лоб.

— А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком?

— Про це не було мови.

— Де батько живе?

— У порту Новому. Вулиця Полтавська…

— Ти знаєш, де це?

— Ні.

— До порту Нового по морю кілометрів десять-дванадцять… Можна катером… Ось так — через затоку, — вчитель махнув рукою на північний захід. — А якщо автобусом, по асфальту, то і всі двадцять п'ять…

— То ви мені радите поїхати до нього?

Степан Бенедиктович поклав руку на Юркове плече, цим самим даючи зрозуміти, що він з довір'ям ставиться до свого вихованця.

— А чому б і ні?.. Адже ти хочеш цього! Ти повинен знати, що життя — штука досить складна. Іноді не підозріваєш, яким боком воно повернеться до тебе. Ось саме зараз такі складнощі в житті твоїх батьків. І коли б їм допомогти, то вони, може, знайшли б спільну мову…

— А як їм допомогти?

— Простягнути батькові руку! Судячи з того, що ти розповів, він хоче з тобою зустрітися. Отже, поїдь до нього! Така моя порада.

— А мама?

— Бачиш, мама не має права заборонити тобі зустрітися з батьком. Та й не малюк ти уже!..

Юрко зрадів. Спокійні, розсудливі слова класного керівника розсіяли сумніви і вагання. Безперечно, треба їхати до батька! Знайти його! Поговорити!

Він підвівся.

— Дякую, Степане Бенедиктовичу. Я зрозумів вас… До побачення!

— До побачення, Юрію! Бажаю успіху!..

ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ

Другого дня була неділя. Мати не поспішала вставати, а Юркові не лежалося. Як тільки над морем піднявся край неба, схопився з ліжка.

— Ти чого так рано, Юрчику?

Юрко почервонів, бо змушений був сказати матері неправду. Ще звечора він обміркував план поїздки до Нового порту, дізнався, що найзручніше їхати автобусом, котрий вирушає о сьомій ранку.

— Ти не турбуйся — спи. Ми з Сергієм домовились порибалити, — відповів якомога спокійніше.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: