Він відпустив Сергіїв чуб, підняв угору старого кишенькового годинника, що висів на блискучому ланцюжку, і потряс ним над головою.
Сергій почервонів і не знав, що казати.
— Дядьку Іване, їй-богу, я і в вічі не бачив!.. Провалитися мені на цьому місці!
Юрко і Марта реготали. А Сергій стояв, мов облитий водою. Нарешті, Марта, витерши з очей сльози, сказала:
— Тату, не жартуй! Заховай свого годинника! Адже ти спритно засунув його до Сергійкової кишені…
— А жабу? — Іван Іванович розреготався так, що понад водою далеко-далеко покотився його веселий сміх.
— І жабу теж… Не сам же Сергій посадив її туди… Ти ось краще послухай, що ми надумали…
— Ну що ж, кажіть!
— Надумали таке, що потрібен твій дозвіл… Тож спочатку скажи, що дозволиш!
— Ще б чого!
— Ні, скажи, татусю! Скажи! — в голосі Марти вчувалася вимогливість вередливої дитини. Видно, вона знала, що батько не відмовить їй, але їй хотілося перед хлопцями похизуватися своєю владою над батьком, цією сильною, веселою і доброю людиною.
— Та вже де тебе дінеш, — дозволю… Тільки скажи швидше, що ж ви надумали, пуцьвірінки! Бо згораю з нетерплячки!
Марта посерйознішала, подивилася уважно на хлопців, потім на батька.
— Дозволь нам на човні зробити подорож на острови.
Іван Іванович перестав усміхатися.
— Куди?.. Та чи ви знаєте, скільки це кілометрів? Та ще й морем!
— Тим краще! Поживемо кілька днів робінзонами…
— Робінзонами!.. Зустріне міліція — зразу відправить додому!
— Та ми тільки по затоці… Ну, таточку, дозволь!
— Гм, ну, й підвела ти мене під монастир, дочко. Коли б знав… Та нічого не зробиш: дав слово — дотримуй!.. Човна беріть… Але ж човен — це тільки півділа.
— А що ж іще треба? — спитав Юрко, полегшено зітхнувши.
— Якщо вже так, то треба добре підготуватися! Зважте, що це не просто прогулянка. Це робиться не на ходу. Ходімо ближче до хати — складемо список усього необхідного…
Вони піднялися на горб, до хати, пройшли в садок і сіли до столу під деревами. Марта винесла зошит і ручку, розкреслила першу сторінку, а на палітурці написала: «Вахтовий журнал».
— На правах старшого, — почав Іван Іванович, — передусім назначу капітана. Ним буде Юрко! Тож усі повинні безвідмовно виконувати його накази і розпорядження! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — з готовністю відповів Сергій.
— А тепер подумаємо, що вам треба взяти з собою, — сказав Іван Іванович.
— Передусім — гроші! — випалив Сергій.
— Звичайно, гроші теж потрібна річ… Гадаю, що десять карбованців на брата досить…
Після гарячої дискусії вирішили брати тільки найпотрібніше, те, без чого справді «ніяк не обійтися.
Тільки тепер, прочитавши список найпотрібніших речей, майбутні мандрівники зрозуміли, що навіть така невелика подорож вимагає ретельної підготовки.
Вирішили вирушити в путь через два дні ранком.
Тут же розподілили обов'язки: Іван Іванович мав пофарбувати човен, Юрко — дістати намет, а також купити хліб, сухарі, сіль, консерви, сірники. Сергій — олію, сало, акваланг, рибальські снасті. Марта — все для кухні. Кожен мав узяти з дому ковдру і лижний костюм.
Юні мандрівники ще довго обговорювали деталі майбутньої подорожі. Їх брала нетерплячка: коли б швидше минали ці дві доби, відведені на підготовку. Швидше б у путь, у манливі, незвідані далі!..
СЛОВО — НЕ ГОРОБЕЦЬ
Ідучи додому, Сергій напружено думав, як йому бути — попроситися у батьків чи поїхати у подорож потай, написавши записку.
Попроситься — чого доброго не відпустять.
Втекти, поїхати потай — теж не найкращий вихід із становища. І нечесно, і нагорить потім, коли повернешся. І мати плакатиме…
Не знайшовши відповіді на своє запитання і розміркувавши, що, мовляв, поживемо, потім видно буде, він раптом згадав про Галинку, і йому захотілося побачити її. Тому звернув ліворуч і швидко почимчикував Садовою на протилежний кінець міста.
Галинка виписалася із лікарні кілька днів тому. Її коліно вже перестало боліти, і лікарі зняли гіпс, наказавши ходити якомога більше, але обережно. Вона й ходила цілий день у садку, тренувала ногу. Тільки вряди-годи, коли дуже стомлювалась, лягала в гамак, підвішений між яблунею і грушею.
Сергій відчинив хвіртку, пройшов двором, завернув за ріг хати — і враз зупинився. Галинка була не одна. Біля неї на розкладному стільчику сидів Хвостенко і, держачи перед собою блокнотика, щось неголосно читав. Галинка сміялась. Іноді реготав і Хвостенко.
«І принесло ж його! Коли б знав, що ту Хвостенко, не прийшов би! — подумав Сергій, вагаючись. — Іти чи непомітно зникнути?»
Та його вже побачила Галинка. Її голубі очі блиснули радістю, вона привітно замахала рукою.
— Заходь, Сергійку! Заходь!
Сергій подав Галинці руку, а Хвостенкові кивнув головою.
— Здрастуй!
Той пробурмотів щось, бо йому, видно, так само була неприємна зустріч з Сергієм, як Сергієві з ним.
— Сергійку, послухай, які смішні вірші пише Владик, — сказала Галинка і повернулася до Хвостенка: — Владику, прочитай що-небудь!
Хвостенко почервонів і заховав блокнотика в кишеню.
— А-а, які там вірші! Так собі — забавка…
— Не кажи! Справжні вірші, цікаві… Гуморески… Прочитай, Владику! — наполягала Галинка.
Хвостенко похитав головою, хоча по ньому було видно, що похвала йому сподобалась.
Зачеплений за живе тим, що Галинка надміру уважно, як йому здалося, поставилася до писанини Хвостенка, Сергій сказав:
— Галинко, не проси його! Ти ж бачиш, як він задер носа? Ніби справжній поет! Хоче, щоб його викликали на «біс».
— На який там «біс»! Просто не хочу перед кожним читати! Ще чого не вистачало!..
— То й не треба. Не цікавлюсь,
— Ти нічим не цікавишся. А поезія для тебе — терра інкогніта!
— Що-о?
— Терра інкогніта. Тобто — невідома земля! Ці слова полюбляє Степан Бенедиктович, але ж ти його не слухаєш! — і Хвостенко якось зверхньо глянув на Сергія.
І поза, і тон Хвостенка розізлили Сергія.
— Поезія, може, й невідома для мене земля. А от справжні невідомі землі ми самі їдемо відкривати для себе.
Він зразу ж прикусив язика. «Ну, навіщо ляпнув таке при Хвостенкові? От базікало нещасне! — вилаяв себе подумки. — Тепер Хвіст рознесе цю звістку по всьому місту».
— Ти вирушаєш у мандри, Сергійку? — скрикнула Галинка. — Ой, як цікаво!
— Вирушаю, — неохоче відповів Сергій, не наважившись збрехати Галинці.
— Коли?
Сергій зам'явся, бачачи, як наставив вуха Хвостенко. Але Галинчині очі з такою ясністю дивилися на нього, що у хлопця не вистачило духу сказати неправду.
— Післязавтра.
— Далеко?
— Та… по затоці.
— На човні?
— На човні.
Сергій розумів, що вибовкав усе, і почував себе так, ніби спіймався на гарячому. Хвостенко, примруживши очі, хитро поглядав на нього і посміхався іронічно.
— З ким же ти їдеш? — допитувалась далі дівчинка. — З Мартою і Юрком?
— Атож.
— Я так і знала. Заздрю вам, — з жалем сказала Галинка. — На той рік, коли стану здорова, я теж поїду… Ви візьмете мене з собою? Згода?
— Звичайно, згода, — охоче відповів Сергій. — Ми тоді придумаємо щось таке… Ти тільки видужуй швидше! А тепер — до побачення! Зайду по приїзді — розповім…
— Коли ж це буде?
— Днів через п'ять. А може, через десять…
— Заходь неодмінно! — вона потиснула Сергійкову загорілу руку. — Ждатиму…
Сергій кивнув головою Хвостенку, крутнувся на одній нозі і швидко пішов із саду.
Він злився на себе. «Дурне базікало! Навіщо розпатякав про мандрівку! Хто тебе тягнув за язика? Адже слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш! А тут…»
Розумів, що ні Юрко, ні Марта не похвалять, коли дізнаються про його патякання. І найгірше те, що вже нічого не зміниш: вилетіло і стало здобутком Хвостенка, якого Сергій не любить за гоноровитість, зазнайство і намагання завжди і всюди всунути свого носа.