Слід веде до моря – Володимир Малик

— Ех, була б рушниця — встрелив би я вам пару качок, — замріяно протягнув Сергій.

— А ти краще попробуй закинути вудочки в зарічку, може, хоч тут пощастить, — сказала Марта. — Поки ми з Юрком розведемо вогнище, ти і впіймаєш якусь рибину.

Всі були голодні, але намагалися не говорити про їжу.

Закинувши дві вудочки, Сергій пильно дивився на поплавки, а тим часом казав:

— Не може бути, щоб ми чого-небудь не впіймали. Якщо не впіймаємо рибину, вполюємо пташину — дику курочку або гуску…

Раптом він завмер: один поплавок гойднувся, двічі клюнув і рвучко пішов під воду.

Сергій підсік майже непомітним порухом руки і почав обережно піднімати вудлище. Волосінь натяглася, забриніла.

— Тихше, Сергійку! Переламаєш! — скрикнула Марта.

Сергій весь перетворився на увагу. Обережно почав тягнути вудлище до себе. Волосінь аж гула.

— Щось добряче взялося на гачок, — прошепотів Юрко. — Хоч би не зірвалося!

Вода завирувала, заклекотіла. Сергій помаленьку підтягував рибу до берега.

— Сом! — вигукнув він. — Провалитись мені на цьому місці, якщо це не сом! Та ж який! Мабуть, з півпуда!.. Юрко, держи вудку! Міцніше! Щоб не потягнув тебе в воду! А я хутко…

Він миттю скинув з себе сорочку, зв'язав рукави і стрибнув з такою імпровізованою підсакою у воду.

— Тримай міцніше. Не давай йому ходу! А я підхоплю!

Зайшовши з глибини, він почав обережно підводити під рибину сорочку.

— Є! — вигукнув радісно. — Ціла акула!

З шумом розбризкуючи воду, він витягнув поперед себе мокру сорочку, в якій скажено тріпалась велика рибина.

— Ось! Піймав-таки! — проголосив Сергій і урочисто витрусив свій улов на траву.

Це справді був сом. Сірий, слизький, головатий, він поважно роззявляв широкого рота, ніби хотів щось сказати щасливому рибалці.

Юрко і Марта захоплено дивились на здобич. Звісно, не акула, як здалося Сергієві, але все ж таки гора м'яса! Та якого! Жирного, ніжного, без кісток…

Сергій стрибав, танцював навколо сома, пускався навприсядки.

Юрко ледве втримався, щоб і собі не приєднатися до нього, але, глянувши на Марту, вчасно спохватився.

— Тепер ми врятовані! — вигукнув він. — Сергію, ти найбільший на світі рибалка! Ось хто ти!.. Продовжуй рибалити, — може, іще впіймаєш, а ми з Мартою заходимось біля юшки…

Після бурхливих радощів друзі враз відчули ще більший голод. Тому кожен зайнявся своїм: Сергій знову закинув вудочки, Марта почала розчиняти сома, а Юрко, назбиравши сухого хмизу, розіклав багаття і повісив над ним казанок з водою.

Тим часом сонце сідало за небокрай. На землю падали сині сутінки. З моря повіяло передвечірньою прохолодою.

Та ніч, що насувалася, тепер була не страшна. В казанку булькотіла смачна юшка, якої вистачило б не на трьох, а на п'ятьох їдців, а стоги запашного лугового сіна так і запрошували до нічлігу.

Не дарма кажуть: кому почне фортунити, тому фортунить до кінця.

Поки зварилася юшка, Сергій натягав цілу каструлю риби. На гачок ішли тепер окуні, плітки, верховоди.

— А ви кепкували з Сергія! — приказував він. — Рано кепкували! Сергій — це вам не яке-небудь ледащо чи абищо!

Юшкою із сома повечеряли вже смерком. Потім зарилися в сіно і стомлені, але щасливі, проспали до пізнього ранку.

Перший прокинувся Юрко. Сонце підбилося вже височенько і заливало все довкола щедрим теплим промінням. Як тут хороше! З моря віяло легкою ранковою прохолодою, на чистому плесі скидалася риба, а в густих заростях осоки та ситнягу гомоніло різнобарвне птаство.

— Гей, годі спати! Вставайте! — гукнув хлопець. — Марто, Сергію, чуєте? Пора в путь!

Він з розгону шубовснув у море, а потім, Набравши повну пригорщу води, бризнув на товаришів. Ті з вереском схопилися і кинулися до нього. За хвилину в спокійній затоці зчинилася справжня буря: відпочилі за ніч мандрівники з задоволенням борюкалися, оббризкували один одного, пірнали, плавали наввипередки, зовсім забувши про пережиті незгоди.

Після купання поснідали смачною холодною юшкою, якої залишилося півказанка, зібрали речі, наладнали човен і попливли далі. Тепер уже трималися недалеко від берега, — вирішили вдруге не випробовувати долю.

Стояла тиха безвітряна погода, тому довелося йти на веслах. Марта кермувала, Юрко й Сергій по черзі гребли. Човен повільно різав блискуче плесо затоки. Вдалині мріли колгоспні поля і луки, здіймалися стрункі ажурні вежі електроліній. А над усім голубіло привітне літнє небо.

Опівдні причалили до якогось села, де купили в магазині хліба, олії, кілька пакетів сухого супу, а також уточнили свої, як висловився Сергій, «координати». Виявилося, що вони знаходяться недалеко від порту Нового…

Ця звістка обрадувала Юрка. Вирушаючи в подорож, він сподівався завернути туди і ще раз провідати батька.

До порту Нового припливли о шостій вечора. Для нічлігу Юрко обрав піщану косу неподалік батькової баржі і скерував туди свого човна.

Вибравши рівну місцину, гуртом поставили намет. А потім Сергій, узявши вудочки і спінінг, пішов ловити рибу, Марта — збирати сухі водорості для нічлігу, а Юрко став запасатися паливом для багаття і встановлювати над ним на тринозі казанок.

Юрка це влаштовувало: він міг спокійно стежити за баржею.

Рівно о сьомій годині батько прийшов. Юрко впізнав його здалеку і рушив назустріч.

— Здрастуй, тату! — привітався тихо.

— Юрчику, ти тут? — зрадів батько. — От не чекав! Ходімо до мене на баржу!

— Сам не можу. Зі мною товариші — Сергій і Марта, — Юрко показав на вітрильник і намет. — Ми разом припливли сюди…

— А-а…

— І у мене ще буде прохання до тебе…

— Яке?

— Не признавайся їм, що ти мій батько.

Старший Романюта почервонів.

— Тобі соромно за мене?

— Ні, не соромно. Але поки що… Ну, розумієш…

— Розумію… Добре…

СПІЛЬНИЙ ОБІД

Вечоріло. Заходило сонце і забарвлювало в ніжно-рожевий колір далеку неозору гладінь моря.

У казанку почала закипати вода, і Марта засипала її сухим гороховим супом.

Юрко машинально підкидав у вогонь тріски, сухий хмиз і думав про Хвостенка: добрався він додому чи ні?

Раптом побачив, як від баржі поволі наближався батько, і внутрішньо весь напружився: як йому триматися з ним?

— Здорові, сусіди! — привітався старший Романюта, ставлячи на пісок кошик, прикритий газетою. — Приймете до компанії?

— Доброго здоров'я! А чого ж — сідайте! — за всіх відповів Сергій. — Це ваша баржа?

— Моя. Власне, нічия… Стара посудина, але на ній добра надбудова, тож я і переселився сюди на літо. Гарно тут — Дніпро, свіже повітря, привілля, риба ловиться!.. Одна біда — скучно самому… Побачив вас і подумав: а давай я пристану до цієї молодої компанії! У мене якраз улов добрий — окунці, лящики, чехоня. Смачної юшки зваримо гуртом. Чи як? — і він відкрив свій кошик, у якому лежала почищена риба.

— З великим задоволенням, — сказала Марта. — Може, і я навчуся біля вас юшку з риби варити…

Юрко полегшено зітхнув. Батько жодним словечком не обмовився про те, хто він, і зразу ж заходився з Мартою куховарити.

Причому все в його руках виходило до ладу: веселіше запалахкотів вогонь, миттю заклекотіла юшка, смачно запахло лавровим листом і духмяним перцем, а ще більше — ситим розвареним лящем. Коли юшка зварилась, батько запросив їх до себе на баржу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: