Слід веде до моря – Володимир Малик

— Можливо, можливо, — погодився Іван Іванович. — А от, може, ти скажеш, навіщо в картуз напхав стружок? Невже гратимешся ними на уроці алгебри, якої ти сьогодні не вивчив?

З цими словами він зняв у хлопця з голови картуз і, на превеликий подив його власника і на втіху дітлахам, почав поволі витягати з нього різнобарвні стружки.

— От так історія! — вигукнув збитий з пантелику Сергій.

Витягши останню стружку, Іван Іванович повернув картуз хлопцеві, що, присоромлений, мовчав.

— А тепер — гайда в школу! Та швидше, а то запізнитесь!

Юрка в школі ждала несподіванка.

Коли він попрохав послати його у сьомий «Б», директор звернувся до худорлявого, з сивуватими скронями учителя.

– Степане Бенедиктовичу, візьмете Д9 себе новенького? З математики у нього в табелі п'ятірки.

— А чому ти хочеш обов'язково у сьомий «Б»? — запитав Степан Бенедиктович.

Голос у нього був лагідний, тихий і приємний.

— Там мій товариш Сергій Лісовий, — відповів Юрко.

— Хороший товариш! — різко втрутилась немолода учителька з блискучими очима і жовтим обличчям. — Хуліган вищої марки!.

Юрко знітився і почервонів. Йому здалося, що всі подивились на нього осудливо, як на злочинця.

Та за нього заступився Степан І Бенедиктович.

— Гаразд, Романюто. Я візьму тебе в свій клас.

— Дякую, — тихо відповів Юрко… — Можна йти?

Пролунав дзвоник. Степан Бенедиктович притримав Юрка за рукав.

— Чекай. Зараз підемо вдвох: познайомлю тебе з класом.

Урок уже розпочався, коли вони зайшли в клас. За столом сиділа вчителька з блискучими очима. Черговий розвішував на дошці карти.

Побачивши класного керівника, всі встали. З цікавістю дивилися на новачка.

— Це ваш новий товариш Юрій Романюта, — сказав Степан Бенедиктович. — Він учився в четвертій школі, а тепер перейшов до нас. Ми з Сергієм Лісовим його трохи знаємо і можемо посвідчити, що це хороший хлопець.

Юрко розшукав очима Сергія. Той сидів на передостанній парті, щасливо усміхаючись. Видно було, що слова класного керівника сподобались йому, хоч Юркові вчулася в них тонка іронія.

— А сяде Романюта біля Марти Кравченко. На останній парті, — закінчив Степан Бенедиктович.

Юрко глянув на останню парту і раптом здибався поглядом з широко розплющеними від подиву чорними очима.

Як! Це вона — поромниця? Ота циганочка, що вчора так насміхалася з нього? От так дивина! І треба ж такому статися! Опинитися з нею в одному класі та ще й сидіти за одною партою!..

В першу мить Юрко хотів заявити класному керівникові, що не сяде туди. Адже в класі є ще вільні місця. От хоч би й на передній парті. Чому б не там?.. Але в горлі пересохло, а ноги, мов дерев'яні, самі понесли до вказаного місця.

Почував себе зле. І надав же йому чорт проситися в цей сьомий «Б»! Пішов би в сьомий «А» — не мав би такої халепи! А все через Сергія! Ну й знайшов друга! От підвів під дурного хату! Аякже — умовив: такий у них, бач, хороший класний керівник, такі хороші учні! От і напросився! Тепер сиди з тою… циганкою… Кліпай очима…

Поки йшов до останньої парти, тридцять пар очей невідривно стежили за ним. І хоч ніхто, крім Марти, мабуть, не здогадувався про його переживання, йому здавалося, що всі вже знають про їхню вчорашню зустріч на поромі й насміхаються з нього.

Степан Бенедиктович вийшов.

Юрко сів на краю парти. На Марту не дивився. Зате відчував на собі її погляд. Від цього кров ще дужче припливала до Щік, і це його злило. «Ну, й нехай дивиться! А ти не звертай уваги! — переконував сам себе. — Вона має баньки і вільна дивитися на кого хоче — хто їй заборонить? А для тебе вона — нуль без палички».

Згодом він краєм ока побачив, що дівчина відвернулась од нього і слухає вчительку.

Юркова рука машинально витягла з кишені олівець, розгорнула зошит — і на палітурці накидала дівчаче обличчя.

Малюнок був, безперечно, вдалий, Юрко розвеселився і вирішив домалювати ще висолопленого язика.

Але раптом отримав під бік міцного стусана. З несподіванки здригнувся і підвів очі.

Марта зосереджено дивилась на карту, що висіла на дошці. В класі панувала тиша.

Вчителька незадоволено подивилася на Юрка.

— Романюто, ти, здається, мене не слухаєш?

Юрко підвівся зніяковілий.

— Пробачте, будь ласка, я справді не чув ваших останніх слів, — щиро признався він. — Але цю тему я знаю. Ми в четвертій школі на урок чи на два йшли попереду.

— Це нічого не значить. Ти все одно повинен слухати!

По класу пролетів легенький шум. Усі поглянули на незвичайного дивака, який на першому в новій школі уроці дістав зауваження й одразу ж, без суперечок, визнав свою провину і попрохав пробачення. Такого ще не бувало!

Юрко не міг зрозуміти — підтримують його товариші чи осуджують.

Вчителька глянула на клас і махнула Юркові рукою, Щоб сідав. Юрко сів.

Ще як стояв, то помітив, що Марта побачила малюнок і, присунувши зошит до себе, почала з цікавістю розглядати його.

Юрко простягнув руку, щоб забрати зошит, але дівчина притримала, взяла олівець і щось написала під малюнком. Потім сама поклала зошит під парту.

Після дзвінка, коли клас сповнився тупотом і реготом, а Марта вибігла з-за парти.

Юрко розгорнув зошит і прочитав: «Пробач».

Юрко збентежено усміхнувся. Може, вона, ця Марта, не така вже й погана, як він думав? Та одразу ж згадалося вчорашнє. Ні, ні, він ніколи не пробачить їй того! Хай собі тепер лащиться і ходить навіть на задніх лапках — він не забуде свого приниження!

Минуло ще два уроки.

На великій перерві Юрко стояв з Сергієм біля баскетбольного майданчика. Йому дуже хотілося і собі поганятися за м'ячем, але гра вже розпочалася, і нікого більше не брали.

Раптом над головою прошумів м'яч і вдарився об тополю. Він був ще високо, але Юрко в чудовому стрибку перехопив його, добре завченим прийомом ударив об землю і кинув.

М'яч легко пішов у корзину. Галас на майданчику завмер. Хтось свиснув.

— Оце так! — вигукнув Сергій, захоплено дивлячись на товариша. — Б'юсь об заклад, що Владик Хвостенко з такої відстані навіть з десяти раз не влучить у корзину!

— Заткнись, Лісовий! — озвався з майданчика вродливий хлопець з блискучим чорним чубчиком.

Хвостенко презирливо глянув на Сергія і, поки подавали м'яч, пройшовся мимо гурту дівчат, серед яких стояла і Марта Кравченко.

Юрко відійшов назад, не бажаючи вступати в суперечку. Але його хтось міцно взяв за лікоть. То був молодий учитель фізвиховання.

— Е, друже, не ховайся! — сказав він. — Ти, мабуть, новачок у нашій школі? Авжеж? Зате видно, що неабиякий баскетболіст! Адже грав у баскетбол?

— Грав.

— А не міг би ти ще раз кинути? Юрко здвигнув плечима.

— Хай спробує! Хай ще раз кине! — пролунали голоси.

Хтось подав Юркові м'яч. Усі розступилися. На майданчику залишився один Хвостенко. Закусивши губу, він пильно дивився на новачка. «Заздрить, — подумав Юрко. — Ну, й хай заздрить, якщо дурень!»

Дівчатка перестали щебетати. Юрко помітив, що Марта уважно слідкує за ним. В її очах причаїлася тривога. Невже вона переживає за нього?!

Він прицілився. Кинув і — знову влучив.

Навколо залунали схвальні вигуки й оплески. Тут з гурту виринула кудлата голова Сергія.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: