Слід веде до моря – Володимир Малик

Зазирнув яму — й обімлів. Там, у найтемнішому кутку, — світло від електричної лампочки на стовпі не досягало туди, — хтось рився.

— Хто там? — скрикнув злякано.

Темна постать на мить завмерла.

— Дядьку Онуфрію, це я, Стась Дзвонар. Не бійтесь…

Од серця відлягло: знайомий. Але запитав суворо:

— Що ти тут робиш?

— Як бачите, копаю, — засміявся Дзвонар.

Онуфрій Іванович знав, що той працює в експедиції копачем. Але ж то вдень! А чого він прийшов сюди вночі? Ні, тут щось не те! До того ж, усім відомо, що Дзвонар — злодій, не розминається з чужим, а потім крадене перепродує на базарі. Любить випити, а, випивши, бешкетує. Не раз сидів у тюрмі за хуліганство.

— Бачу, що копаєш, — відрубав Онуфрій Іванович. — Мені ще світить! Але хіба не знаєш, що вночі заборонено тут вештатись, а тим паче копати? Ану вилазь ік бісовому батькові! Бо стрілятиму!

І він приклав до плеча костура.

Та одразу ж і пожалкував.

Дзвонар раптом пошпурив убік лопату, видерся по драбині нагору і метнувся до Онуфрія Івановича.

— Кинь пукалку, діду! І не жартуй! — Та, побачивши, що то палиця, розреготався злісно. — Ах ти, старе опудало, Ще й лякаєш?

Він схопив Глечика за комір сорочки так, що тому перехопило подих. З тріском відлетіли ґудзики. Онуфрій Іванович хотів крикнути, але не зміг з переляку. Тільки забелькотав:

— Стасику! Стасю! Що ти хочеш зі мною робити? Я ж нічого. Я ж тільки пожартував! Іди собі з миром додому! Я нікому не скажу!

Дзвонар випустив його з рук, трохи подумав, а потім промовив досить люб'язно:

— Ось що, Онуфрію Івановичу, якщо не будеш дурнем, матимеш гроші! Багато грошей! Я не хотів би ні з ким ділитися, але коли уже так сталося, то я пропоную тобі мирову!..

— А що таке? — пожвавішав Онуфрій Іванович.

— У ямі є золото, — зашепотів Дзвонар. — Наприкінці робочого дня професор поставив мене в той куток, щоб я прокопав новий рів. Копнув я тричі лопатою — чую: заскреготало лезо! Оглянувся — ніхто не дивиться! Я нагнувся, прогріб землю, дивлюся — блищить! Мов сонце! Аж у серці запекло!.. Я затоптав те місце і почав порпатися в другому кінці. Аж до самого вечора. Тепер ти розумієш, чому я зараз тут? Який кому буде збиток, якщо ми тихенько викопаємо скарб і заберемо собі? Воно ж нічиє…

— Так-то воно так, — протягнув Онуфрій Іванович. — Нічиє. Та як упечуть у тюрягу, то дізнаєшся, чиє воно…

— Якщо по-розумному зробити, не упечуть!

Онуфрій Іванович дипломатично промовчав.

— Ми яму засиплемо, затопчемо. А завтра там працюватиме хто? Я ж таки. Ко-вирну кілька разів лопатою — і ніяких тобі слідів. Прийду раніш. Хай потім мене полають. А золото вже буде у нас! Його там, мабуть, чимало… Тільки — анічичирк!

У Онуфрія Івановича засмоктало під серцем.

І хочеться, і боязно. А якщо викриють? Що тоді? Цьому чортові Дзвонареві не вперше сидіти в тюрмі. Звик. Та й здоровий, молодий — витримає. А йому як там буде? Бр-р-р…

— Нічого не вийде! Я не дозволю! — підвищив голос.

Дзвонар одразу змінився, заклав руку в кишеню.

— Ну й чорт з тобою! Не хочеш — не треба! Заберу все сам! А щоб не було свідка, доведеться тебе, діду…

Він вийняв ніж.

Онуфрій Іванович зойкнув і благально простягнув до нього руки. З переляку ледве ворушив язиком.

— Чекай, Стасюню! Чекай! Дай передихнути! Чого ж ти зразу так… серйозно?.. Я ж нічого не кажу. Я згоден… згоден… Хіба ти не бачиш? Ну, давай домовимося… мирно…

Дзвонар погрався ножем, а потім заховав його в кишеню.

Вони працювали годину, а може, й дві. Власне, працював сам Дзвонар. Онуфрій Іванович сторожував.

Та ось, нарешті, Дзвонар виліз із ями. В руках тримав мішок. Не змовляючись, мовчки підійшли до ліхтаря, і там Онуфрій Іванович мало не збожеволів. У мішку справді було чимало золота: персні, келихи, якийсь великий круг та інші невідомі Глечикові речі. Правда, були й черепки та бронза… Але ж і золото!

У нього пожовкло в очах, обіперся на Дзвонареву руку.

— Як же ми поділимо? На вагу чи поштучно?

Дзвонар задумався. Потім сказав:

— Зараз ніяк. Треба переховати. Уже світає. Поки поділимо — настане ранок. Ще якийсь чорт побачить. То щоб ніяких несподіванок — приховаємо до слушного часу!..

Онуфрій Іванович погодився, і вони закопали знахідку в печері напівзруйнованого замку.

А другого дня п'яний Стась Дзвонар зчинив бійку і поранив ножем дружинника. Його заарештували, судили і дали сім років.

Скарб залишився в печері.

Онуфрій Іванович не довго роздумував, що з ним робити. Не ждатиме ж він сім років Стася! І однієї осінньої ночі розкопав тайник і все, що в ньому було, переніс до себе додому…

…«Волга» зупинилась. Дзвонар штурхонув кулацюгою Онуфрія Івановича, щоб швидше вилазив, а шоферові сказав:

— Чекай мене тут. Я зараз вийду. Той мовчки кивнув головою.

— Де? — спитав Дзвонар, коли з Глечиком зайшов на подвір'я.

— У льосі… Прикопав… — тихо відповів Глечик.

— Дружина дома?

— А де б же їй бути? Напевне, дома.

— Гаразд. Ходімо! Дружину замкни в хаті, чи в коморі, чи де хочеш, аби тільки не показувала свого носа і не заважала нам. Та швидше повертайся!

Вони зайшли до хати.

— Ти ось що, Ганно, іди сюди! — сказав похмуро Глечик, суворо глянувши на дружину, що шила біля вікна.

Він відчинив двері в комірчину.

— А що там? — жінка відчула щось недобре.

— Швидше, коли тобі кажуть! — гримнув хазяїн і пхнув її в плечі. — Заходь!

Жінка зайшла. Клацнув замок.

— А тепер — до льоху! — сказав Дзвонар. — Та лопату не забудь!

По дорозі він прихопив з ліжка кольорове покривало.

Льох був мурований, цегляний, але з земляною долівкою. Глечик ввімкнув світло і став біля входу.

— Копай! Ну! — гримнув Дзвонар, нервуючи.

«Ударити лопатою чи ні? — гарячково думав Глечик. — Розмахнутись — і прямо в перенісся!.. А там буде видно! Ну, сміливіше, Онуфрію! Сміливіше! Чекай. А якщо він відхилиться і ти не приголомшиш його за першим разом? Він дужий, чорт! Зразу накинеться на тебе і ножакою під бік…»

Дзвонар підозріло глянув на свого напарника. Він, здається, здогадався, які думки промайнули у того в голові.

— Не дурій, діду! Не дурій! Ми ж друзі. Одною вірьовочкою зв'язані. Не бійся. Поділимось по-братерськи. Ну, починай!

Глечик важко зітхнув і почав копати. Земля була м'яка, піддавалася легко.

Незабаром заступ виколупнув шмат мішковини.

— Тягни! — наказав Дзвонар.

Глечик витягнув клунок, вогкий, у глині. Дзвонар спритно вихопив його в старого з рук, але той встиг міцно вчепитися за гузир. Шарпнув до себе.

— Ти ж казав — поділимось…

Дужий удар кулака обірвав його мову. Глечик заморгав очима і посунувся по стіні на долівку. Дзвонар зірвав з нього пояс, зв'язав ззаду руки, а в рот запхнув ганчірку. Потім клунок загорнув у покривало і швидко побіг сходами нагору…

Пасажирів не було довго. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин. Олексій Максимович стурбувався. Невже його обдурено?.. Невже втекли, не заплативши?

Та ні, ось один, молодший, іде. У руці ніс важкий клунок. Його ніхто не проводжав. Рвучко відчинив дверцята.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: