Слід веде до моря – Володимир Малик

— До побачення, Олено Калістратівно! До побачення!

— Ходіть здорові!

Усміхнена вчителька ще довго стояла біля хвіртки і дивилася їм услід, аж поки вони не зайшли за ріг сусіднього будинку.

НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

Дні минали за днями, а Дзвонар не з'являвся. Юрко вже звик вставати рано, лагодити вудочку і йти на Дніпро, до греблі. Тільки з острахом згадував, поглядаючи на календар, що ось-ось непомітно підкрадеться перше вересня — і доведеться сідати за парту. Хто ж тоді буде чатувати на Дзвонаря? Хто допоможе капітанові Федорченку?

Виходив з дому о дев'ятій ранку, на годину пізніше від матері. І хоча ніхто з них — ні він, ні Сергій, ні Марта — годинників не мали, не було такого випадку, щоб хто-небудь спізнився прийти на умовлене місце.

Сьогодні ранок видався сонячний, жаркий. Припікало через вікно так, що хоч зразу біжи до Дніпра і кидайся у воду. Про це якраз і думав Юрко, кінчаючи снідати.

Аж раптом пролунав дзвінок.

Підбіг до дверей, відтягнув засув і застиг від несподіванки: на площадці стояв батько.

Юрко сторопів.

— Здоров, Юрчику, — привітався батько. — До хати впустиш?

— Будь ласка, заходь, — сказав тихо, проковтнувши недожовану їжу. — Здрастуй!

Батько зайшов, і Юрко поспішно зачинив двері, ловлячи себе на думці, що йому не хочеться, щоб хтось дізнався про несподіваний батьків прихід.

У порожній квартирі гучно лунали їхні кроки.

Василь Петрович, видно, помітив збентеження сина і, лагідно усміхаючись, сказав:

— Ти боїшся, що мама повернеться і побачить мене тут?.. Не бійся, я ненадовго. Влаштувався працювати у вашому місті шофером. Глянь на вулицю: бачиш, яка красуня стоїть на тім боці! Новенька! Моя!

— То ти назавжди до нас?

— Може, й назавжди. Ти не проти?

— Я — ні…

— А мама?

— Мама — не знаю…

— Ти розповідав їй про мене?

— Розповідав…

— Ну?

— Не хоче й слухати!

Василь Петрович скрушно похитав головою.

— Шкода. Хоча я сам винен. Сам… — Він замовк і довго дивився у вікно. Потім хитнув головою, ніби скидаючи з себе важку задуму, обвів поглядом порожню кімнату і почав розгортати пакунок, що приніс з собою. — Ось, Юро, вам з мамою подарунки. Тобі — костюм, а мамі — відріз на плаття та духи.

— Добре. Дякую…

Юрко зашарівся. Костюм був, без сумніву, гарний. Але він дивився не на костюм, а на сувій матерії бордового кольору. Відріз на плаття! Мама любить бордовий колір… «Він мені до лиця», — не раз казала. І Юрко подумав, що мама буде задоволена таким подарунком.

— Ану, приміряй. Чи вгадав? — сказав батько, подаючи Юркові костюм. — Якщо замалий чи завеликий — обміняємо. Я домовився.

Юрко одягнувся.

Хотів подивитися на себе в дзеркало, але дзеркала не було.

Батько оглянув його зі всіх боків.

— Гарно! Твій розмір! Ну, носи на здоров'я…

Поки Юрко роздягався і складав костюм у кутку на газету, Василь Петрович обійшов кімнату, заглянув на кухню, у ванну.

— Юрко, — почувся з коридора його голос, — чи ти пам'ятаєш, що незабаром мамин день народження?

Юрко почервонів. Правду сказати, він зовсім забув про це. Але признатися батькові не захотів. Тому сказав твердо:

— Пам'ятаю!

— А що ж ти їй подаруєш?

— Ще не думав, — трохи знітився Юрко, бо й справді не думав про подарунок.

— Ти знаєш — у мене є ідея…

— Яка?

— Зробимо їй спільний подарунок! У мене є трохи грошей, і ми з тобою щось придумаємо. Але не зараз, бо я і так уже затримався. Тож заїду завтра чи післязавтра. Згода?

— Заїжджай.

— От і добре. Може, підвезти тебе?

— Ні, не треба. Я піду з товаришами до Дніпра.

— Тоді — бувай, — і батько, потиснувши Юркові руку, пішов.

Юрко деякий час стояв непорушний, схвильований батьковими відвідинами. Власне, чого йому хвилюватися, — подумав. — Адже сам хотів зустрітися з батьком. І зустрівся! І батько сподобався. Простий, щирий, привітний…

Звідки ж тривога, що якось непомітно, як прохолодний туман, закралася в серце?

НА ДАМБІ

Червоний поплавець застрибав, затанцював і раптом зник під водою. Юрко різким рухом підсік і поволі почав натягувати волосінь. Щось добряче піймалося на гачок!

Сергій сидів далеченько і нічого, звичайно, не бачив.

Тим часом вудлище забриніло ще дужче. Волосінь водило туди й сюди.

А вода забурувала, немов на глибині запрацював мотор.

— Не тягни! — почувся згори знайомий голос. — Тримай високо — нехай стомиться!

На дамбі стояв з велосипедом у руках Владик Хвостенко.

— Сам знаю! — сказав Юрко, міцно тримаючи вудлище. — Якщо волосінь не порветься…

— Поволі підтягуй до берега! — знову гукнув Хвостенко, а потім, кинувши велосипеда, хутко збіг униз, став поряд. — Я допоможу! Та не поспішай!

Юрко сердився. «І чого він прив'язався? Що йому тут треба? Причепився до нас, мов реп'ях! Тільки ми на греблю, — уже й Хвостенко тут! Невже щось підозрює?..»

Волосінь витримала. Юрко поволі, потихеньку підтягнув рибину до берега, на мілке. Вона, видно, стомилася, бо вже не рвалася і не била хвостом, а тільки в'яло опиралася, каламутячи під берегом воду.

— Підтягуй ще ближче! — прошепотів Хвостенко, похапцем скидаючи з себе штани і сорочку. — Під самий берег!

Він плигнув у воду і перегородив рибині шлях у море. Тепер, коли б вона й зірвалася, то не втекла б.

Юрко сміливіше потягнув, з води показалася сіра голова щуки.

— Тягни! Вже не втече! — щосили закричав Хвостенко.

Ще зусилля — і щука на березі. Але що то за щука! Такої Юрко ніколи не бачив — щонайменше п'ять кілограмів! Вона звивалася, била хвостом і роззявляла свого величезного рота.

Юрко схопив її за жабри, підняв. Вона сягала йому до самого пояса, та й то хвіст іще тріпався в піску.

Хвостенко виліз з води і мовчки почав одягатися.

В цей час долинув глухий рокіт мотора. З боку моря до них наближався човен.

Хвостенко завмер, прислухаючись. Потім кинув на пісок сорочку, яку ніяк не міг натягти на мокре тіло і раптом закричав:

— Гей, на човні, сюди! — і замахав руками.

— Що таке? Чого ти кричиш? — злякався Юрко.

— То мій човен! — радісно вигукнув Хвостенко. — Розумієш, хтось пливе на моєму човні! Я чую свій мотор!

Юрко миттю збагнув усе. На Владиковому човні міг пливти тільки Дзвонар. Кинувши щуку якомога далі від води, він підбіг до Хвостенка.

— Чуєш, не кричи!

— Чому б то?

— Я потім тобі поясню. Не кричи!

— Не заважай! Я хочу побачити того, хто пливе на моєму човні! — і знову закричав: — Гей, сюди!

Човен був ще далеко. Хтозна, чи почув Дзвонар той крик, чи ні, але, безперечно, міг почути.

Юрко кинувся до Хвостенка і затулив йому рота рукою.

— Не кричи, якщо хочеш мати свій човен! Чуєш?

Хвостенко заборсався, намагаючись вирватись із міцних обіймів.

— Ти що — здурів? Чи хочеш, щоб я пику набив? — прошипів він із злістю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: