Слід веде до моря – Володимир Малик

Хлопці засміялись.

Юркові ж стало ніяково. Що подумав Хвостенко? Напевне, гадає, що це він, Юрко, хизуючись перед товаришами перемогою, розтеліпав про вчорашню сутичку. Як це недобре сталось. Врешті, до Хвостенка він не відчував якоїсь особливої неприязні…

Пролунав дзвоник.

Хвостенко вже був у класі і настороженим поглядом зустрічав кожного, хто з'являвся у дверях. Побачивши Юрка, втягнув голову в плечі і опустив очі, але Юрко встиг прочитати в них таку ненависть, що йому стало моторошно. Не можна сказати, що він злякався його. Ні, йому було неприємно, що товариш, з яким, може, ще доведеться сидіти в одному класі не один рік, став твоїм ворогом.

У клас увійшов Степан Бенедиктович, окинув очима принишклих учнів. Довше зупинився поглядом на Юркові.

Учитель був середнього зросту, міцний, сухорлявий. Рум'янець на смаглявому обличчі свідчив про добре здоров'я, а густо посріблене волосся — про те, що йому вже за п'ятдесят. Красиві чорні вусики завжди акуратно підстрижені. Як це не дивно, вони молодили вчителя, хоч дехто подейкував, що там не обходиться без чорної фарби. Та учні одностайно прощали Степанові Бенедиктовичу цю слабість, бо любили його.

— Хто це тебе так розмалював? — звернувся вчитель до Юрка.

Хлопець підвівся. Всі глянули на нього. Один Хвостенко нагнувся над партою, ніби чекав удару.

«Невже й Степан Бенедиктович уже знає? — подумав Юрко. — Ні, мабуть, не знає, бо дивиться серйозно, співчутливо… Коли б знав про бійку, то погляд у нього був би інший — насмішкуватий. Це безперечно.

А Хвостенко налякався. Видно, боїться, що всі сміятимуться з нього…» Тому вголос відповів:

— Рубав дрова — поліно вдарило.

Котрась із дівчат пирхнула. Сергій, що сидів попереду, усміхнувся і хотів щось сказати. Але Юрко непомітно штурхонув його кулаком між лопатки, і той, подавившись, зойкнув.

— Ум-гу, — ворухнув вусиком Степан Бенедиктович і перевів погляд на Сергія. — Лісовий, здається, сьогодні хоче відповідати. Що ж, прошу. Надамо йому таку можливість.

— Та я… Чого ж саме мене? — почав було Сергій.

Але учитель був невмолимий.

— Прошу, прошу!

Сергій неохоче підвівся, з докором глянув на Юрка і, мов на тортури, поволі подибав до дошки.

Записавши умову задачі, він довго дивився на неї, червонів, сопів, кілька разів оглянувся на товаришів, сподіваючись допомоги, безпорадно глянув на Юрка, якому було боляче дивитись на переживання свого друга, а потім, бачачи, що нічого в нього не вийде, відчайдушно махнув рукою і сказав:

— Степане Бенедиктовичу, ставте, мабуть, двійку!

— Ех, соловію, соловію, — докірливо похитав головою учитель, — ти мене ріжеш без ножа! На минулому тижні я ж тобі цілу годину пояснював цей матеріал, а сьогодні ти ніби вперше стикаєшся з ним. І що мені з тобою робити?

Сергій розвів руками: він теж не знав, що з ним має робити вчитель. На його розгубленому спітнілому обличчі було написане найщиріше бажання — якомога швидше сісти на своє місце, щоб не стовбичити перед усім класом.

Степан Бенедиктович зітхнув, ніби це він собі ставив двійку, і сказав:

— Сідай, Лісовий. Задачу розв'яже Романюта.

Юрко швидко розв'язав задачу і приклад.

— Виявляється, ти не тільки вмієш добре дрова рубати, Романюто? Алгебра теж для тебе не терра інкогніта! Це приємно! — похвалив його вчитель. — Ти живеш, здається, у Лісового?

— Так.

— Ти б допоміг йому трохи.

— Чого ж. Можна.

— А ти як, Сергію, не перечиш, щоб Юрій взяв над тобою шефство?

— Ні, — не дуже весело відповів той. Степан Бенедиктович поставив у щоденник Юркові п'ятірку, і хлопець сів на місце.

Але на останньому уроці сталася подія, яка надовго потьмарила його радість. Була географія.

Олена Калістратівна викликала до дошки Хвостенка. Не встиг той вийти з-за парти, як Сергій запустив у нього з намотаної на вказівний і середній пальці гумової рогатки «квача». «Квач» пролетів вище і влучив учительці у високу зачіску. Олена Калістратівна гидливо здригнулась і змела нажовану з паперу кульку журналом додолу. Хвостенко зупинився на півдорозі до дошки. Клас принишк.

— Хто?

Всі мовчали.

— Хто, питаю? — підвищила голос Олена Калістратівна.

Тиша. Блідо-жовте обличчя вчительки взялося червоними плямами. Рука нервово м'яла цупку промокачку в класному журналі.

— Романюта!

Юрко встав.

— Ти?

Юрко здивувався і тихо відповів:

— Ні.

— А хто?

— А чому ви мене питаєте? — в свою чергу спитав хлопець.

— Тому, що ти сидиш позаду і мусив бачити!

На якусь мить Юрко розгубився. Справді, він бачив, що стріляв Сергій. Але ж сам Сергій мовчав. Чи пристало ж йому, Юркові, виказувати товариша? До того ж йому раптово спало на думку, що Олена Калістратівна запитала його не тільки тому, що він сидить на останній парті. Адже останніх парт у класі аж три, і на кожній — по два учні. Чому ж не інших, а саме його вона запитала? Може, тому, що він новачок і не посміє сказати неправду?

Цей здогад неприємно вразив хлопця. Він нічого не мав проти Олени Калістратівни, хоч від Сергія знав, що останнім часом вона чомусь дуже змінилася, стала різкою, швидко сердилася і найменше порушення виводило її з рівноваги. Та коли він зрозумів, що викликала вона його як новачка навмисне, то відповів різко:

— Я бачив, хто стріляв, але не скажу.

Хтось ойкнув. По класу пролетів схвильований шелест. Олена Калістратівна відкинулась на спинку стільця. Вона була вражена Юрковою відповіддю і в першу мить не знайшла, що сказати.

Зате Юрко зразу зрозумів, що ляпнув дурницю.

Власне, він сказав те, що знав і вважав справедливим. Він бачив, як стріляв Сергій, і сказати, що не бачив, не міг. Це була б брехня. Зізнатися ж, сказати правду — незручно перед товаришами, які це розцінювали б як донос. Тоді ніхто в класі не подав би йому руки і передусім сам Сергій. Та все ж так відповідати учительці не треба було! Він бачив, що вивів її з рівноваги. Нерви в неї зараз — як перетягнуті струни: от-от обірвуться.

Та й Сергій добрий! Чому ж мовчить? А Олена Калістратівна тим часом сказала:

— Вийди сюди, Романюто! Юрко вийшов.

— Ти зараз же скажеш мені, хто стріляв! Раз бачив, то повинен сказати — хто! Розумієш?

Хлопцеві стало жаль Олену Калістратівну. Її очі збуджено блищали, руки тремтіли. Він напружено думав, що відповісти, щоб заспокоїти її і водночас не принизити свою гідність.

— Це я стріляв, Олено Калістратівно, — сказав він тихо, опустивши очі, і ще раз додав: — Я стріляв…

Це було вже занадто. Багато хто бачив, Що стріляв Сергій, і в класі знову зчинився шум.

— Замовкніть! — скрикнула Олена Калістратівна і схопилася з місця.

З гуркотом полетів додолу стілець. Ніхто не кинувся підіймати його. Юрко теж залишився стояти, схвильований і розгублений.

Що робити?

Тут він побачив, як з-за парти підвівся Сергій. Завжди смаглявий, тепер він посірів. Губи міцно стиснуті. Чорний чуб ще більше відтіняв блідість його вилицюватого широкого обличчя. Юрко з тривогою поглянув на товариша. Невже він хоче зізнатися?

— Олено Калістратівно, — промовив глухо Сергій, — це я стріляв! Романюта тут ні при чому. Він даремно взяв на себе мою провину.

Учителька рвучко зійшла з кафедри.

— Ти? Лісовий?

— Я, Олено Калістратівно, — промимрив Сергій.

Учителька довго мовчала, величезним зусиллям волі стримуючи гнів, що ось-ось мав вибухнути, а потім тихо, але твердо сказала:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: