Слід веде до моря – Володимир Малик

Тож захотілося мені хоч здалеку, хоча б через вулицю подивитися на тебе — яка ти зараз, який наш Юрась. Виріс, мабуть. І батька зовсім не знає. Та й який я йому батько? Так, чужий дядько та й годі…

Приїхав — тебе з сином на старому місці немає. Обходив усе місто, обпитав усіх знайомих. Нарешті, знайшов вулицю і дім, де ти з Юрком живеш. Бачив тебе, коли ти поверталася з роботи. От тільки Юрка не бачив. Розпитав людей — сказали, що в лікарні. Пішов туди — передав цукерки і квіти, а зайти… Ну, як я міг зайти?..»

Дійшовши до цього місця, страшенно вражений і схвильований, Юрко підвів голову і глянув крізь розчинене вікно на синій простір Дніпровського моря, де шугала одинока чайка. Пригадав — справді, тижнів два тому йому передали цукерки й квіти. От тільки він не здогадався запитати у сестри, від кого вони, бо ж його часто провідували — і знайомі, і вчителі, і працівники міліції, і він не надав цій передачі ніякого значення.

А виявляється, — то була передача від батька… Від батька! Отже, у нього є батько! Всі ці роки він десь був, десь жив. А мама казала, що батька у нього немає. Як же це так? Покинув батько, обманула мати… Що це за люди, ці дорослі? Чого зони думають тільки про себе? Чому вважають його за маленького? А хіба маленький — не людина?

Зусиллям волі він заглушив сльози, що підкотилися до горла, знову розгорнув листа.

«Я дізнався також, — писав далі батько, — що ти до цього часу заміж не вийшла і живеш сама, з сином. Дізнався, де працюєш. Багато-багато хотілося мені розпитати тебе, багато розповісти про себе, та не посмів підійти: боявся, що ти проженеш мене і ця зустріч буде останньою…

Повернувшись додому, зразу ж сів писати листа… Вже четверта година, скоро ранок, а я сиджу за столом. Закінчую, але відчуваю, що не спатиму до світанку. Сидітиму біля вікна і безмовно дивитимусь на рясні вогні нічного міста, згадуватиму все те гарне, що було між нами.

Ніночко! Я ні на що не надіюсь і не прошу прощення. Бо знаю: є речі, які важко пробачити, а ще важче — забути… Та все ж я прошу тебе — напиши мені про себе, про нашого сина, про ваше життя.

Жду!

Будь щаслива!

Твій колишній чоловік і Юрків батько

Василь Романюта».

Приголомшений прочитаним, Юрко довго стояв біля розчиненого вікна.

В голові билася, мов спіймана пташка, одна й та ж думка, — отже, в нього є десь батько! І був усі ці роки… А мама не згадала про нього жодним словом. Чому? На його запитання, коли він був меншим, відповідала, що батька у нього немає і хай він не думає про це. Підрісши, Юрко і сам зрозумів, що розпитувати про батька незручно. І не розпитував. Звик до думки, що їх тільки двоє на світі — мама та він…

І ось — несподіванка. З-за рядків листа йому вчувається батьків голос, в якому бринять і біль, і каяття. Уявляється його обличчя, — ніс, очі, чуб… Напевно, він такий же, як і Юрко, рудий. Бо ж мама — чорнява. А може, й ні? Хтозна… А які очі? Вуха? Чи високий він чи низький?..

Нічого цього Юрко не міг уявити, бо як би не уявив, усе було б далеким від дійсності. Це він знав напевно.

Далі його думки завертілися, як вихор.

Що відповіла мама? Адже ясно, що батько вчинив зле, залишивши їх напризволяще. Що вона пережила за ці дні? Чому ні словом не обмовилася про лист? Не хотіла його хвилювати, поки був у лікарні? То чому ж учора ввечері, коли вони довго сиділи і розмовляли, не сказала?

Потім думка перескочила на інше.

Як батько міг зробити таке? Посварився з мамою? Тепер він розумів, як усе це боляче. А як переживала мама? Як їй було і образливо! Якими очима вона дивилася на нього, коли він востаннє ішов з дому?

Не знаходячи відповіді на свої запитання, ще раз глянув на батькову адресу, щоб запам'ятати її, а потім заховав листа в папку, а саму папку — під постелю і не знав, куди себе подіти. Потинявся по кімнатах, понарікав у думках на Сергія та Марту, котрі не прийшли провідати його, а потім узяв до рук книжку і ліг, щоб забути про все…

РОЗМОВА З МАТІР'Ю

День тягнувся так довго, як ніколи. Здавалося, йому не буде кінця. Книжка не допомогла: прочитаного не розумів, воно не доходило до його свідомості.

Нарешті, клацнув замок — і на порозі з'явилася мама. В руці господарча сумка, а з неї виглядали блискучі голівки пляшок з молоком та якась зелень. У другій — сітка з рожевуватою молодою картоплею.

Юрко швидко схопився — взяв сумку. Йому впало в око, що мама чимось заклопотана, стомлена. У її гарних чорних очах стояв сум, а обличчя було блідіше, ніж завжди. Невже причиною цьому — лист? йому стало шкода матері.

— У тебе неприємності на роботі?

— З чого ти взяв?

— Видно…

— Ні, неприємностей на роботі немає. Стомилася.

Вона швидко приготувала обід — смачний суп з молодою картоплею та укропом, і вони пообідали.

— Я прочитав листа, — сказав Юрко тихо, але з притиском.

На якусь мить мама завмерла, рука її з чашкою застигла в повітрі. Потім кинула бистрий погляд на сина.

— Ти прочитав листа?

— Так…

— Ну, і…

— Ти відповіла… йому? — замість відповіді, знову запитав Юрко.

— Ні.

— Чому?

Мати довго мовчала. Юрко бачив, як раптом закам'яніло її обличчя, стиснулися і зблідли вуста, а між бровами різко окреслилася невеличка зморшка, якої він раніш не помічав. Він пожалів, що затіяв цю розмову.

Однак відступати вже не хотів та й нікуди було.

— Він мене тяжко образив… Ти не зрозумієш цього, сину. Та й рано ще тобі вникати в життя дорослих…

— Чому ж не зрозумію?.. Я вже не маленький.

Мати сумно усміхнулася і погладила рукою по шорсткій рудуватій чуприні, що в лікарні відросла і стала красивою хвилястою шевелюрою.

«Справді, не маленький… Он як витягнуло його за цю весну!» — подумала, а вголос сказала:

— Ти не знав його, і він тобі не потрібен!

— Але ж він мій батько! Як же не потрібен?.. І усвідомив свою помилку!

— Добра помилка! Поламав життя мені! Осиротив тебе! Для нього, мабуть, так просто — піти, повернутися…

— Ти не зрозуміла його листа… Або не хочеш зрозуміти… Адже він шкодує, що так сталось!

— Тепер шкодує, а тоді не думав, що образив мене, болю завдав!.. Як же я зараз можу його прийняти? — в голосі матері забриніла ображена гордість.

— Ніхто не каже приймати, — заперечив Юрко. — Але відписати йому ти можеш? До того ж — він не тільки твій колишній чоловік, а й мій батько! Який уже є, а батько!..

Юркові здавалося, що говорить він переконливо, але мати заперечливо похитала головою.

— І писати не хочу, він для мене чужа людина!.. Якщо я й любила його колись, то від цього почуття залишився один гіркий спомин… Я не можу простити його!.. І давай припинимо цю розмову!

Юрко почервонів. Ще ніколи мати не відкривала тайни своєї душі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: