Слід веде до моря – Володимир Малик

— Ти що! Куди серед глупої ночі?

— Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком.

— З яким капітаном?

— Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті…

— Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же!

— Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, — не здавався Юрко.

Батько задумався.

З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково.

— Чого ти так дивишся на мене? Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки — і погляд враз потеплішав.

— Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син.

— Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли…

Тепер зніяковів батько. Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець.

— Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було — те минуло… Тепер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі!

Юрко зрадів, обличчя його заясніло.

Батько швидко одягнувся, дмухнув на свічку — і вони вийшли на палубу.

Над Дніпром стояла тиша. Щербатий місяць поволі плив по неозорому небі, спокійно оглядаючи принишклу землю.

Юрко глянув на свій намет, де спали Сергій і Марта, і подумав, що безсоння теж іноді приносить користь. Адже коли б він був заснув, то проспав би цю неспокійну ніч, наповнену такими несподіванками.

ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА

Була друга година ночі, коли вони добралися до пошти і замовили розмову.

Чекати довелося недовго. Незабаром їх запросили до кабіни. Трубку взяв Юрко. В ній загуло, затріщало, і почувся далекий голос:

— Я слухаю.

Юрко вперше говорив по телефону, і йому було трохи моторошно.

— Це капітан Федорченко? Петро Іванович?

— Так точно.

— З вами говорить Юрко Романюта… Пам'ятаєте?

— Аякже! Звичайно, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що трапилося?

— З порту Нового. Стась Дзвонар тут!

— Що-о? Де ти його бачив?

— На Дніпрі. Має моторний човен…

— Чим же він займається?

— Шукає гроші, документи і акваланг…

— Акваланг? Це цікаво!.. Ну й що — знайшов?

— Грошей дістав трохи. Документів — ні. А акваланг йому пообіцяли на післязавтра, тобто — вже на завтра…

— Хто пообіцяв?

Юрко не знав, що відповісти, і замовк. Сказати — батько? Ні, цього він не може сказати.

— Ну, чого ж ти мовчиш? Чи не знаєш? — спитав капітан Федорченко.

— Та ні, знаю…

— Хто ж це?

— Це… Василь Петрович Романюта… На цей раз довгенько мовчав капітан

Федорченко, видно, обмірковуючи почуте.

— Твій родич? — нарешті, спитав він.

— Так…

— Де ж він?

— Ось тут, біля мене.

— Ага, це добре. Отже, виходить, на нього можна цілком покластися?

— Я ручаюся за нього, — твердо відповів Юрко і глянув на батька: йому здалося, що батько все чує.

— А як ти потрапив у порт Новий?

— Ми з Мартою і Сергієм зробили подорож на човні.

— Де ж твої товариші?

— Вони спокійно сплять у наметі на березі Дніпра.

— Гм, гаразд. Все це дуже цікаво!..

— Що ж нам робити, Петре Івановичу?

— Вам — нічого. Пливіть додому.

— Як — нічого? — здивувався Юрко. Він був вражений. — А Дзвонар?..

— Слухай, Юрко, — за повідомлення — спасибі. Але ні тобі, ні твоїм товаришам не слід показуватись на очі Дзвонареві. Щоб не сполохати його! Зрозумів?

— Зрозумів.

— Отже, повертайтесь додому! І не хвилюйтесь — Дзвонар ніде не дінеться. Йому не пощастить зникнути з нашого поля зору.

— Зрозуміло. А як же скарб? Капітан засміявся.

— Ось що тебе турбує! І скарб знайдемо. Але при одній умові — якщо не сполохаємо Дзвонаря! Бо інакше — не бачити нам скарбу, як своїх вух. Зрозумів?

— Так.

— Отже, бажаю успіху! А тепер дай трубку Василю Петровичу. До побачення!

— До побачення, — тихо відповів Юрко і підвів очі на батька. — Капітан просить тебе.

Той узяв трубку — дмухнув у неї.

— Василь Петрович Романюта слухає.

— Доброго здоров'я, Василю Петровичу. Ви Юрків батько?

— Так. А звідки ви дізналися? — Василь Петрович не приховав подиву.

— Не важко здогадатися. Та ще коли знаєш, що Юрка по-батькові — Васильович… Та не в цім справа. Звідки ви знаєте Дзвонаря?

— До весни цього року я сидів разом з ним. Звідти і знаю…

— Он що! Отже, він просив у вас гроші, паспорт і акваланг?

— Так.

— Ви згодні нам допомогти, Василю Петровичу?

— Безперечно.

— Тоді все, що він просить, дістаньте для нього!

Старший Романюта мовчки дивився на Юрка, знаючи, що той усе чує.

— Пробачте, але не все, що він просить, я маю можливість дістати. Грошей я йому трохи дав — на тиждень вистачить, якщо не пиячитиме. Сьогодні пошукаю акваланг.

— У нас є! Ми дамо! — загукав Юрко.

— Ну от, Юрко каже, що акваланг знайдеться. Щодо паспорта…

— В цьому ми допоможемо. Сьогодні, о десятій годині, зайдіть у міський відділ міліції. Звернетесь до майора Кузьменка. Я з ним поговорю. Може, навіть і паспорт доведеться дати. З нашими документами він завжди буде у нас на прикметі…

— Отже, детальні вказівки одержите у майора Кузьменка, — я з ним про все домовлюсь. А дітей відправте додому! І чим швидше — тим краще! Щоб не сталося лиха! До побачення!

— Дякую. До побачення!

Василь Петрович ще довго держав у руці трубку, потім поклав, глянув на сина і серйозно, як дорослому, сказав:

— Юрко, ти чув усе, що казав капітан Федорченко? Правда? Бо і я чув, коли ти говорив.

— Чув.

— Ну от, — про документи для Дзвонаря нікому ні слова! Навіть друзям! І сьогодні ж — піднімайте парус і гайда додому!

— Але ж… — хотів заперечити Юрко. Та батько суворо відрізав:

— Ніяких «але»! Щоб сьогодні ви знялися з якоря і вийшли в море! І тримайтеся берега — а то бандит на моторному човні! Наздожене, впізнає — і кінець!

Вони вийшли на пустинну вулицю.

Місто спало, потонувши в свіжу нічну прохолоду. Тихенько шелестіли дрібним листям тополі, важко задумалися клени. Місяць стояв у зеніті і щедро поливав землю своїм голубувато-срібним промінням.

Деякий час ішли мовчки, і десь у дворах, за будинками, дзвінко відлунювалися їхні кроки. Заговорив батько.

— Юрасю, ти сьогодні вирушиш у дорогу, але не думай, що ми з тобою більше не зустрінемося. Як мама собі хоче, а я вирішив, що буду поблизу від вас. Подам заяву про звільнення з роботи і переїду у ваше місто. Ти не заперечуєш?

— Ні, звичайно.

— От і добре… Ми ще з тобою поплаваємо по морю, порибалимо! — і він обняв сина за плечі.

КАПІТАН ФЕДОРЧЕНКО

На другий день по приїзді додому Юрко встав пізно. Мама уже пішла на роботу, залишивши в кухні на підвіконні сніданок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: