— Так, це він! — сказав Сергій. — Треба негайно сповістити капітана Федорченка!
РОЗМОВА ОПІВНОЧІ
Додому Юрко прийшов о десятій годині вечора. Розумів, що мама давно виглядає його і хвилюється. Але що він міг зробити? У другій половині дня, як і обіцяв, приїхав капітан. Він дуже зацікавився тим, що Хвостенко на слух міг упізнати роботу мотора на своєму човні.
— Ну, от, — помовчавши, сказав він, — настає вирішальний час. Бандит появився і, без сумніву, почне діяти. Поскільки ми знаємо, що він не зупиняється ні перед чим і без вагання може піти на вбивство, я забороняю вам виявляти себе, вступати з ним у контакт, розмовляти. Ваше діло — ловити рибу і спостерігати. Кожні десять хвилин мимо вас проїздитиме наша машина, в якій сидітиме в цивільному або Дубко або Соколов. Все, що помітите підозрілого, скажете їм… А Владику доведеться з нашими людьми почергувати і вночі. Згода? З матір'ю я домовлюся.
— Згода, — тихо сказав Хвостенко.
— От і гаразд. А сьогодні вже й додому пора.
Потім… Солодкий спогад примусив бентежно забитися серце. Попрощавшись із Сергієм, він провів додому Марту. Не йшов, а летів, мов на крилах, бо поруч була Марта. І хай він у темряві не бачив її лиця, зате чув голос.
Ось чому Юрко запізнився додому. Але матері про це не сказав. Та, власне, вона і не питала. Мовчки похитала головою, побачивши його обсмалене обличчя і вигорілий чуб, і сказала:
— Іди вечеряй, бродяго!
А коли Юрко вийняв із відра щуку і підняв перед собою, сплеснула руками.
— Лишенько! Що ж нам робити без холодильника! Ми й за тиждень з нею не впораємося!
Поки Юрко вмивався і вечеряв, мати поралася біля рибини, а коли він помив руки і, позіхаючи, попрямував до своєї кімнати, вона запитала, показуючи на підвіконня, де лежали батькові подарунки.
— Звідки це у нас?
По голосу Юрко зрозумів, що мама дуже схвильована.
— Це подарунки від батька, — відповів тихо. — Адже ти вже сама здогадалася!
— Він був тут?
— Був.
— Чого він приходив?
— Приніс подарунки, — відповів Юрко.
— Я не про те, — роздратовано кинула мати. — Чого він опинився в нашому місті?
— Він приїхав сюди назавжди…
— Цього ще не вистачало!
— Влаштувався тут на роботу в автогосподарстві. Працює на вантажній машині…
Мати довго мовчки дивилася на сина.
— Юрчику, — промовила тихо, але твердо, — завтра віднеси ті подарунки назад! Віднеси і віддай! Скажи, що ми від нього подачок не хочемо!
— Мамо! Але ж він від щирого серця! Як ти не розумієш?!
Мати підвела голову. Очі її гнівно блиснули.
— А де було його щире серце тоді? Коли покинув нас з тобою самих?.. Найтяжчі роки ми з тобою вже пережили, сину… А далі нам буде легше… — голос її тремтів, переривався. — Тепер він нам не потрібен!
З її очей бризнули сльози. Юрко розумів, які ті сльози пекучі й важкі. Бо не раз і не два за ті роки, відколи себе пам'ятає, бачив її в тузі й зажурі… Але хіба батько йому не потрібен?
— А мені батько потрібний! — сказав уголос, хоча знав, що завдасть цим матері болю.
— Юрчику!
— Так, мені потрібний! Чомусь ти думаєш тільки про себе, про свої болі й жалі, а що думаю я, — тебе не цікавить і не хвилює!
— Як не хвилює? Я для тебе живу!
— Я знаю. Ти живеш для мене, все мені віддаєш найкраще. Я ціню це. Але ти повинна і мене зрозуміти… Я не знаю, що сталося між батьком і тобою, але мені хочеться, щоб у мене, як у всіх, був батько! Щоб я міг його бачити, говорити з ним! Чому ти мені забороняєш це?
Мати сиділа, опустивши плечі, а на її зажурених очах бриніли сльози. Вона була вражена Юрковими словами і, очевидно, не знала, що відповісти…
Юрко схаменувся і замовк.
Вони сиділи, не дивлячись одне одному в очі. В квартирі стояла напружена тиша.
Нарешті, мати зітхнула і хустинкою витерла сльози.
— Гаразд, Юрчику, зробимо так: свій подарунок залиш. Ти вже, бачу, зовсім дорослий… То й роби, як знаєш… А мій — поверни! Мені нічого не треба! Так і скажи! Не треба!
Вона підвелася, виключила світло, і Юрко зрозумів, що розмову закінчено.
Сон як рукою зняло. На серці було тяжко. Знав, що й мамі не легше. Однак не міг виправдати її, не міг зрозуміти до кінця ті причини, які спонукали її до такої упертості.
Довго лежав з розплющеними очима непорушно, боячись потривожити матір, хоча знав, що і вона не спить. І тільки геть-геть з півночі відчув, як тіло його стало легким, мов пір'їна, — і він розставив руки, змахнув ними, ніби крильми, і, піднявшись високо над землею, полетів, полетів…
ОЗЕРЦЕ БІЛЯ ДАМБИ
Батько не здивувався, коли Юрко, сівши в кабіну, поклав йому на сидіння згорток. Тільки спитав:
— Дуже гнівалася?
— Дуже.
Батько включив швидкість — і машина рушила.
— Я знаю — мама горда. Але ми завтра привеземо такий подарунок, що вона не зможе його ні віддати, ні викинути. Я вже домовився…
— Що ж це? — спитав Юрко.
— Це таємниця. Навіть для тебе. Завтра, рівно о дванадцятій, будь дома. Я приїду в обідню перерву.
— А якщо я не зможу?
— Тоді залиш ключ сусідам і скажи, що я прийду за ним.
— Може, не треба? Мама знову розгнівається…
— Хай гнівається. Ти повинен знати, що ці подарунки я роблю на гроші, що належать тобі! Я висилав їх на ощадкнижку. Мама не захотіла скористатися з них. От я й вирішив якимось чином повернути їх вам. А там — що буде! Захоче мама, щоб я був з вами, — добре. Не захоче — нічого не вдію. Житиму сам. А ти приходитимеш до мене… Згода?
— Згода.
— От і добре. Навчу тебе машину водити, — станеш колись шофером. Непогана професія.
— Я теж уже думав про це.
— Ну, от бачиш! Поки у тебе канікули, виходь під час обідньої перерви — я ждатиму тебе… Домовились?
— Домовилися.
Юрко хотів сказати батькові, щоб зупинився, але ні Марти, ні Сергія на місці, де вони завжди ждали на нього, не було. Отже, він запізнився.
— Ти куди їдеш? — спитав батько.
— На той бік, по пісок.
— От і добре. Висадиш мене на дамбі.
— Гаразд.
Далі їхали мовчки. Кожен думав про себе. За віконцями кабіни швидко промелькнули квартали нового міста, почалася автодорога, що незабаром вивела до електростанції, а потім — на міст.
Зліва широко розлилося Дніпровське море. Ще здалеку Юрко впізнав Марту і Сергія. Вони чимчикували по обочині. У Сергія на плечі вудки, у Марти — кошик у руках.
Незважаючи на ранній час, на морі вже снувало багато вітрильників і моторних човнів. Понад берегом подекуди виднілися темні постаті рибалок. У небі гув вертоліт.
Порівнявшись з Мартою і Сергієм, Юрко попросив батька зупинитись. Легко зістрибнув з підніжки машини і повернув до друзів.
— Салют!
— Привіт!
— Чому не ждали?
— А чому запізнився? — відповів Сергій і штовхнув Юрка під бік.
Жартуючи, поволі йшли дамбою і уважно спостерігали за човнами, що снували по морю. Десь, може, серед них і човен Дзвонаря?
Тихий скрик Марти обірвав їхню розмову.
— Що таке?
Марта мовчки, самим поглядом показала на протилежний бік. Юрко і Сергій зупинились.
За дамбою простирався зелений, порослий подекуди кущами верболозу луг, за ним, на віддалі півкілометра, блищала срібна стрічка старика. А внизу привільно розкинулося невеличке озерце.
Через луг, до озерця, то зникаючи між кущами, то знову з'являючись, поспішав чолов'яга. Він був без сорочки, простоволосий, — і здалеку було видно густу кучму волосся на голові. В одній руці ніс вудочку і відерце, а в другій — чималу торбу.
Якраз ця торба і примусила Марту скрикнути. Червона, з білими поперечними смугами, вона відразу впадала у вічі. В такій самій торбі був у них акваланг…
— Спокійно, друзі, — прошепотів Юрко. — Ходімо поволі! Сергію, дай бінокль! Ви почекайте тут, а я — на той бік.
Він швидко пригинці перебіг через асфальтне полотно і опинився біля кілометрового стовпа. Обережно визирнув. Чоловік простував собі до озера. З-за кущів час від часу з'являлася його кудлата голова. Та ось він вийшов на галявину.