Слід веде до моря – Володимир Малик

— Ну, знаєте, це ні на що не схоже! Ви просто вирішили познущатися з мене! Я не можу залишити вас у класі!.. Йдіть до директора — і розкажіть йому, за віщо я позбавила вас права слухати далі мій урок! Ідіть!

Хлопці вийшли, але, опинившись у коридорі, відразу ж зупинились і мовчки глянули один на одного.

— Ну? — сказав Сергій похмуро і опустив очі додолу: йому було соромно.

— От тобі й ну! Ось витурять нас обох зі школи через тебе, дурня, — тоді понукаєш! Зробив капость, то хоч май же сміливість чесно зізнатися. А то…

Сергій хотів щось відповісти, але з класу визирнула Олена Калістратівна, — видно, почула їхню розмову під дверима.

— Ви ще тут!.. Я ж вам сказала — йдіть до директора! Чи, може, забули, де його кабінет?

— Ні, не забули, — буркнув Сергій. — Тільки навіщо ж отак відразу — до директора? Хіба ми такі злочинці?

— Ось там усе і поясниш! Ходімо!

В учительській сиділо кілька вчителів. Побачивши своїх вихованців, Степан Бенедиктович глянув поверх окулярів і, як завжди, трохи іронічно спитав:

— А це що за депутація?

Олена Калістратівна, видно, віднесла ці слова на свій рахунок.

— Не депутація, а ваші вихованці, шановний Степане Бенедиктовичу! Один з них трохи не вибив мені ока, а другий став на його захист, — з притиском сказала вона і шарпнула двері директорського кабінету. Двері не відчинилися. — Де ж директор?

— Його викликали в міськраду, — пояснив хтось. — Обіцяв скоро бути.

— Може, ми розберемося самі, без директора? — спитав Степан Бенедиктович. — А тим часом і він надійде…

Олена Калістратівна усміхнулась.

— Знаємо ми, як ви розмовляєте зі своїми мазунчиками! Погладите по голівках — і край!

Степан Бенедиктович ворухнув чорними вусиками.

— А може, все-таки спробуємо?

— Гаразд. Говоріть, — а в мене урок! — і вона вийшла.

Юрко і Сергій стояли обабіч дверей і почували себе дуже зле. Обидва спідлоба глипали на класного керівника, який тихо похитував головою. Інші учителі теж мовчали, але осудливо дивилися на хлопців.

— Розповідайте, — нарешті сказав Степан Бенедиктович. — Ну, хоча б ти, Романюто!

Юрко розповів усе, як було, і наприкінці додав:

— Ми з Лісовим винні. Він у тому, що стріляв… і не признався. А я — що не виказав товариша…

— Он як! І тільки?

— Іншої вини за собою не почуваю, — вже невпевнено сказав Юрко, але з викликом запитав: — А хіба ви на моєму місці інакше вчинили б, Степане Бенедиктовичу?

Класний керівник відкинувся на спинку дивана.

— Гм-гм… Ти цікавий хлопець, Романюто. І запитання твоє цікаве. Бачиш, коли йдеться про те, щоб не виказати товариша ворогові, то я цілком підтримую тебе. Ось подивись на мої пальці.

Він простягнув уперед руки. Хлопці побачили вузлуваті, ніби поперебивані пальці.

На кількох були зірвані нігті. Але, незважаючи на каліцтво, вони здавалися досить міцними.

Хлопці мовчки перевели погляди на вчителя.

— Я коли-небудь розповім вам докладніше про те, чому в мене такі пальці. Це давня історія… Я рятував своїх товаришів; Цілий загін… Але ж переді мною були найлютіші наші вороги — фашисти! А перед тобою, Романюто, — твоя вчителька, яка віддає тобі свої знання, вкладає в тебе свою душу. І коли вона на якусь хвилину зірвалась, сказала не те і не так, як це тобі хотілося б, ти вже в ній побачив свого ворога і вирішив швидше вмерти, а товариша не виказати. Це, звичайно, теж героїзм. Але героїзм копійчаний. Непотрібний героїзм. Я не кажу, що ти мав виказати Сергія. Це справді було б не по-товариському. Можна сказати, це було б навіть підло… Але ти міг зробити інакше. Ти сам розумієш, що товариш учинив погано, що вчителька ображена, схвильована. До речі, їй і дома зараз нелегко. Що я на твоєму місці зробив би, коли б мене запитали так, як тебе сьогодні? Я встав би і сказав: «Дорогий мій друже, ми всі бачили, як ти стріляв у товариша, а влучив у вчительку. Я не хочу називати твоє прізвище, але вірю, що ти — справжня людина і справжній товариш, а тому сам встанеш і скажеш: «Це зробив я!» Повір мені, Сергій встав би й признався… А ти почав гратися в героя! От і догрався!.. Я вже не кажу, що мені хочеться по-батьківському нам'яти Сергієві вуха. Він проявив непробачну слабкодухість, безхарактерність. Підвів свого товариша. Чи як ти гадаєш, Лісовий?

— Краще б мені провалитись крізь землю, — похнюпив голову Сергій. — Це ж через мене і Юркові влетить. Степане Бенедиктовичу, відпустіть Юрія! Я сам відповідатиму, адже я винен! Нехай мене директор з Оленою Калістратівною допитують!..

— Не допитувати, а розмовляти з вами будуть! — суворо вставив учитель.

— Пробачте.

— Отже, зрозуміли свою провину?

— Зрозуміли.

— Тоді йдіть — погуляйте до кінця уроку надворі! Та думайте!

Хлопці вийшли на подвір'я.

Хоч була весела весняна днина, на душі у них було зовсім невесело. Вони сіли проти сонця на лавці і довго мовчали, кожен думав про своє.

— Звідки ти дізнався про нашу бійку з Хвостенком? — раптом Юрко запитав Сергія.

— Чому ти думаєш, що то я розповів? — здивувався той.

— Більше нікому. Сам Хвостенко не розповість. Не така він людина, щоб розпатякати всім про свою поразку. Залишаєшся ти!..

Сергій хвилину подумав — потім сказав:

— Це справді я. Все бачив із свого спостережного пункту.

— З явора?

— Атож. Я зразу запримітив, що ти кудись поспішаєш, але мені ані слова. Думаю: що б це означало? Невже у Юрка є від мене якась таємниця? Ну, думаю, якщо так, я ж тебе вистежу. І на явір! Взяв бінокль — а ти саме левадою пробирався. Ото я й побачив… Тільки не розумію, за що це у вас зайшло… Невже за баскет?

— Умгу, — промимрив Юрко і відвів очі вбік.

— Ну й дурень же той Хвостенко, — сказав Сергій. — Жаль, що то не я був на твоєму місці… Він у мене ще й другий раз полетів би сторчака у воду!..

— Овва, який ти зараз хоробрий!.. Ти мав можливість не раз до цього надухопелити Хвостенка. А мені перебили. Ти ж сам бачив…

— Бачив… То один з тих двох, що копають на острові.

— Один з тих двох? — скрикнув вражений Юрко. — Не може бути! То ж Онуфрій Іванович Глечик!.. Я тобі розповідав про нього…

Тепер здивувався Сергій.

— Невже? А я думав — то учений…

— Знайшов ученого! — пхекнув Юрко. — Спекулянт — та й годі! Колись напідпитку сам хвалився мамі, що хоча він звичайнісінький сторож на якійсь базі, а живе краще, ніж вона, дарма що працює медсестрою. А все — з базару. Каже — тільки й почуваю себе людиною на базарі.

— Жаль…

— Що — жаль?

— Я думав, що то експедиція…

— Не знаю, що ти там бачив, але ми обов'язково повинні побувати на замчищі. Марта Кравченко пропонує свій човен.

— Невже? Тоді сьогодні ж пливімо до острова! — вигукнув Сергій, забувши на хвилину про неприємності, які чекали на нього в директорському кабінеті.

Пролунав останній дзвінок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: