Слід веде до моря – Володимир Малик

Він заслав клейонку газетою, поставив глобус, чорнильницю, готовальню. У кутку, на стіні, пришпилив велику кольорову карту світу й оглянувся, відчуваючи, що за ним хтось пильно стежить.

Справді, у вікно заглядав хлопець. Чорне нечесане волосся стовбурчилося з-під картуза. На вилицюватому, обтягнутому матовою загорілою шкірою обличчі — хитрі карі очі. Широкий кирпатий ніс надавав йому задерикуватого виразу. Сорочка розхристана, рукава закасані до ліктів. Здавалося, хлопець щойно виплутався з бійки з такими ж, як і сам, шибайголовами.

— Ти Юрко Романюта? — запитав хлопець.

— Атож.

— Ну, а я Сергій Лісовий. Ти мене, звичайно, не знаєш, а я про тебе дещо чув — мама розповідала…

— Я теж про тебе дещо чув, — усміхнувся Юрко. — І не тільки чув, а замість тебе по хліб у місто бігав.

— О, це мені подобається! — вигукнув Сергій. — Я нічого не матиму проти того, щоб ти і надалі взяв цей обов'язок на себе!

— Ні, мабуть, ти сам надалі це робитимеш.

Сергій зареготав.

— А ти кусючий, я бачу! Знаєш, ти мені подобаєшся! В школу перейдеш до нас чи у своїй залишишся?

— До вас перейду. До моєї — неблизький шлях.

— От і добре. Ти, я чув, у сьомому класі?

— У сьомому.

— Тоді просись у сьомий «Б». Не прогадаєш.

— Це ж чому? Може, тому, що ти там?

— Я теж не якесь абищо, — сказав Сергій і надув круглі щоки. — Але не про мене мова. У нас керівником Степан Бенедиктович. Га-арний учитель! Справедливий і добрий. До того ж, музикант, мисливець, рибалка. Хоч сам математик, а не сухар… Розумієш?

— Що ж, вирішено!

— Ну, от і гаразд, — зрадів Сергій і таємниче прошепотів: — Ти знаєш, на Замковому острові появилась якась експедиція. Кілька років тому тут їх було багато, учених. Вишукували різні черепки та кістки. Всі горби перекопали в заплаві. А це, видно, знову приїхали. Вже другий день копають у старому замчищі. Там, де восени висадили в повітря вхід у підземелля. Щоб не привалило кого…

— Звідки ти знаєш? Ти був на острові?

Юрко знав про старовинний поміщицький замок, від якого тепер лишилися тільки руїни. Навіть весною збирався побувати там.

— Ні, не був, — відповів Сергій. — Мені й так видно.

— Брешеш! До замчища далеченько. Що там можна розгледіти?

— Не віриш? Виходь — сам переконаєшся!

Юрко подався до дверей, але Сергій нетерпляче стукнув кулаком по лутці.

— У вікно! Це ж швидше!

Юрко на мить завагався. Перший день у хаті — і стрибати крізь вікно? Що скаже тьотя Леся, коли побачить?

Сергій з хитрою усмішечкою слідкував за ним.

Е, що буде, те й буде!

Він узявся рукою за підвіконня і легко перескочив надвір. Сергій не здивувався і навіть не глянув на нього. Тільки кинув:

— Біжи за мною! — і подався по стежці в край саду.

Там, над схилом, стояв старий гіллястий явір, високо підносячись над низькорослими яблунями, вишнями й абрикосами. Пругке гілля лунко гуло під рвучкими подувами вітру.

Сергій скинув черевики, обхопив стовбур ногами й руками і, мов білка, подерся нагору. Юркові не первина було лазити на дерево, але, побачивши, на яку височінь потрібно здертися, відчув повагу до товариша.

Він теж скинув черевики. Поплював на долоні і взявся за стовбур, рівний і високий, мов телеграфний стовп.

«Невже не вилізу?»

Підібравшись до першої гілки, вхопився за неї руками і відчув себе впевненіше.

А Сергій уже сидів на невеликому дощаному помості, прив'язаному мотузками до розлогих гілляк, і підбадьорював:

— Хапайся тепер за оцей сучок! Та обережніше! Не опирайся на нього, бо не витримає! От так! Молодець!

Вилізши на поміст, Юрко глянув униз і відчув холодок у грудях: до землі було щонайменше десять метрів. Легкий внизу, вітер шугав тут, як навіжений, розгойдуючи скрипуче гілля. Міцний явір гнувся і бринів.

— На, дивись! — Сергій простягнув Юркові великий військовий бінокль. — Якщо не віриш…

— Оце машина! — захоплено вигукнув хлопець. — Де взяв?

— Батьків подарунок.

Юрко припав до окулярів. Усе раптом перемінилось: ті предмети, що ледь мріли вдалині, набрали певної форми і, здавалося, стояли перед самими очима.

Замковий острів наблизився настільки, що можна було помітити окремі камені в стінах замку. Похмурі руїни стояли на південно-східному мисі чималого довгастого острова. На ньому росли чагарники й дерева, присадкуваті, обгризені вітрами.

— Там нікого немає, серед руїн, — сказав Юрко, відриваючись від бінокля.

— Зараз немає. А може, їх просто не видно… Але коли б хто був, то ти зміг би помітити?

— Ще б пак! Все видно, як на долоні!

— То що? Я брехун?

— Ну що ти, Сергійку, — зніяковів Юрко. — Я такого не думав. Просто не вірилось.

— Не вірилось. Ти повинен знати, що «брешеш» і «я тобі не вірю» — це, врешті, однаково. Ну, та вже гаразд. Я не злопам'ятний.

Сергій раптом оглянувся, ніби їх тут міг хто-небудь підслухати, стиснув Юркові плече і таємниче прошепотів:

— Ти знаєш, Юрку, попливімо на острів! Познайомимося з тими двома ученими. Може, допоможемо їм чим-небудь…

— Це було б чудово! Я згоден. У тебе є човен?

— Човен дістанемо. Та ще, може, й вітрильник.

— Тоді, звичайно, поїдемо! — зрадів Юрко. — Хоч я ніколи, правда, не плавав на вітрильнику…

— Це дуже просто, — впевнено сказав Сергій. — Сидиш собі за кермом, а вітрильник мчить, мов чайка. Тільки вітер свище у снастях! А все навколо тебе мелькає, мелькає — і зникає позаду… Це так здорово, ти навіть не уявляєш собі!

— Ти, мабуть, часто плавав на вітрильнику?

— Та доводилось не раз, — не так уже впевнено відповів Сергій і почав злазити з дерева.

ЗА ОДНОЮ ПАРТОЮ

Вранці Юрко зібрався в школу. Йому трохи бентежно на серці: а що, як на поромі знову ота циганка? Ще чого доброго почне насміхатися при всіх. Але що робити? І він разом з Сергієм вливається в гурт школярів.

На щастя, на поромі хазяйнував вусатий перевізник.

Побачивши дітей, він надув засмаглі щоки, настовбурчив пишні вуса і стукнув дерев'яною ногою об поміст порома. Повівши носом, з шумом втягнув у себе повітря і сказав:

— Знову від когось двійкою пахне! Ану, признавайтесь, хто не виконав домашніх завдань? Зараз же такого лінивця в воду!

Діти зареготали.

— Сергій, напевно, знову не підготувався? — допитувавсь поромщик. — Чому червонієш і опускаєш очі? Признавайся!

— Не наврочуйте, Іване Івановичу, — огризнувся Сергій. — Завжди, як тільки ви пристанете, мені вліплять двійку. Мабуть, у вас очі такі…

— Які?

— Циганські.

— То я ж циган і є, хлопче, — блиснув білими зубами Іван Іванович. — Хіба ти цього не знав?

Він раптом приклав великий палець правої руки до Сергієвого носа, — і з нього враз на дошки посипалися з дзенькотом блискучі монети.

Сергій з несподіванки отетерів.

Навкруги лунав регіт.

Діти весело товпилися навколо Івана Івановича, чекаючи від нього ще якого-небудь фокуса.

Збентежений Сергій буркнув:

— Знаємо ці фокуси-покуси! Гроші були у вас у руці!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: