— Знаєте що, хлопці, послухайте мене: ходімо разом, гуртом все-таки веселіше.
Хлопці полегшено зітхнули: це всіх влаштовувало.
Назад йшли обережно, оглядаючись. І хоча явної небезпеки не чекали, тривожило те, що хтось тут жив у курені, а при їхній появі зник і, може, стежить за ними з-за кущів. Хто це міг бути? Чому тікає? Як потрапив сюди човен? Невже в грозу їх віднесло так далеко і прибило до протилежного берега?
Дощ не вщухав. Хотілося швидше повернутися у затишний курінь, загорнутися в сухі ковдри, зігрітися і заснути.
Ішли мовчки. На цей раз попереду крокував Хвостенко. Недалеко від берега він раптом спинився і приклав руку до вуха: крізь шум дощу ясно почувся рокіт мотора.
— Може, літак? — непевно висловила здогад Марта.
— В таку погоду літаки не літають, — відповів Юрко.
Хвостенко напружено вслухався. На його обличчі промайнуло здивування.
— Ви знаєте, це працює мотор на моєму човні. От щоб я пропав, коли брешу! Я його пізнаю серед десятка інших.
— Чи мало на морі таких моторів, як У тебе! — кинув Сергій. — То, мабуть, якийсь невдаха, як і ми, блукає в негоду по морю.
Незабаром вони опинилися на березі. Здавалося, що мотор працює зовсім близько, десь отут, за кущами.
— Як хочете, а працює мій мотор, — промовив Хвостенко стурбовано, зірвався з місця і побіг, гукаючи:
— Я ж вам казав! Я ж казав!..
Всі кинулись за ним і враз зупинилися.
Перед ними стояв Мартин вітрильник. Стояв так, як вони і залишили його, примкнувши до верби цепом.
Хвостенкового човна не було.
Зате в морі, за дощовою завісою, тануло цокотіння мотора.
СУМНЕ ВІДКРИТТЯ
Вони мовчки переглянулись.
— Що це означає? — здивовано спитала Марта.
— А те, що якийсь негідник украв у мене човна! — вигукнув обурено Хвостенко. — Я ж вам казав — мій мотор! А ви не послухали!
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Сергій. — Що ми винні в тому, що у тебе украдено човна?
— Коли б ви погодилися зі мною, ми б упіймали злодія. Спізнилися на якусь хвилину. Почали філософствувати. Розумники! Що я дома скажу?
Хвостенко похнюплено сів на борт вітрильника.
— Давайте поміркуємо, — сказав по паузі Юрко. — Човна украдено. Це факт. І зробив це, напевно, власник куреня.
— І власник човна з прокатної станції, — додав Сергій. — Гадаю, Що це одна особа…
— Безперечно, — погодився Юрко. — Отже, Владикові доведеться примиритися з втратою і, замість свого, взяти човен, залишений невідомим…
— Щоб мене звинуватили в крадіжці державного майна?!
— Не обвинуватять. Ми ж свідки, — сказала Марта.
— Але це не все, — вів далі Юрко. — Чи ви звернули увагу на те, де стоїть наш вітрильник і де човен незнайомця?
— А де? — спитав Сергій, здригаючись від холоду.
— Подивіться — вони стоять майже поряд. Та не в цьому суть. Справа в тому, що, залишивши свої човни, ми пішли праворуч, якщо дивитися з моря…
— А прийшли з протилежного боку! — вигукнув Сергій. — Але ж це може означати тільки одне — ми на острові!
— Так, Сергію, це означає, Що ми потрапили на острів, — підтвердив Юрко. — При тому — невеличкий і, безперечно, безлюдний. Коли не рахувати невідомого, що залишив нам курінь, але украв човен…
— Ми на острові? — Марта була явно розчарована. — Виходить, нам доведеться хтозна-скільки сидіти в цьому болоті?
— Так. Іншого виходу немає. Зараз ми заберемо свої речі і підемо до куреня. Скоро зовсім стемніє.
Юрко подався до корми вітрильника, де зберігалися їхні речі. Він підняв кришку кормового відсіку і остовпів: речей не було. Щезли ковдри, хліб, консерви, сало, олія, крупа і весь нз — недоторканий запас, який вони брали на крайній випадок.
Його вигляд був такий приголомшений, що всі зрозуміли без слів — сталося найгірше.
— Невже… все покрав? — прошепотіла Марта.
— Нема нічого, — тихо відповів Юрко. — Який мерзотник!
Марта, Сергій і Хвостенко заглянули у відсік. Там на дні сиротливо стояла скляна літрова банка з сіллю. Кому зараз потрібна сіль, коли нема чого їсти?
— А наші рибальські снасті! Невже і їх украдено? — вигукнув Сергій і кинувся до носового відсіку.
На щастя, сюди злодій не заглянув. Або поспішав, або просто не помітив, що там є щось.
— Ось — маєте! — вигукнув Хвостенко і в його голосі вчувалася зловтіха. — Не тільки мене обікрали, а й вас!
— Ну, годі, — розсердився Юрко. — Гайда до куреня, бо як стемніє, то заблудимося в цих хащах!
Через півгодини вони знову були в курені.
Зарившись у сухе сіно, заснули.
ЩО РОБИТИ?
Ранок зустрів їх сонячними променями і щебетом птахів. Небо очистилося від хмар. Аж не вірилося, що вчора воно гриміло громами, блискало блискавицями, періщило холодним дощем.
Марта глянула на годинник. Було пів на восьму.
Вони вилізли із сіна і почали весело реготати — такий мали кумедний вигляд. Сіно стирчало в волоссі, у вухах, в бровах, у одязі.
Але сміх швидко пройшов. Дуже хотілося їсти.
— Невже наш Острів Порятунку нас не прогодує? — вигукнув Сергій. — Невже в пташиних гніздах немає яєць? От би яєчня була смачна!
— Гм, — хмикнув Хвостенко, — йому захотілося яєчні!.. Посеред літа!.. Та в гніздах давно яєць немає — вже пташенята вбилися в колодочки!
— Ну, то, може, є ягоди, — не здавався Сергій.
— І для ягід пізно.
— То гриби.
— Знайшов наїдок!.. Та й де це ти бачив, щоб на болоті росли їстівні гриби? Хіба мухомори…
— Ну, не пропадати ж нам тут з голоду! — не здавався Сергій. — їсти хочеться — аж душа болить!
— Треба пливти до берега, — сказала Марта. — Там щось дістанемо.
— На вашому вітрильнику хіба що надвечір доберешся до берега, — глузливо подивився на дівчину Хвостенко.
— Що ж ти пропонуєш?
Хвостенко мовчав. Тільки здвигнув плечима.
Всі глянули на Юрка, який про щось напружено думав.
— Ну, капітане, що ти скажеш? — спитав Сергій. — Що будемо робити?
Юрко підвів голову.
— Ти маєш на увазі тільки те, де роздобути їжу, а я думаю над тим, що робити далі. Тобто — повертатися додому чи продовжувати нашу подорож…
— Додому? — Сергій був украй здивований.
— Авжеж… Подумаймо: у нас не залишилося майже нічого. Ковдри і теплий одяг — украдено. Їжу — теж… Є тільки рибальські снасті та тридцять карбованців грошей…
— Чому тридцять? — спитав Хвостенко.
— Тому що ми брали по десять карбованців на брата.
— Та в мене е двадцять п'ять… Вони, на щастя, тут, в кишені.
— Якщо не розмокли, — вставив Сергій, скептично дивлячись на штани Хвостенка.
— Не розмокли… Я передбачливо загорнув їх у целофан.
— Гаразд, — підсумував Юрко. — Маємо п'ятдесят п'ять карбованців… Нас четверо. Отже, на кожного припадає майже по чотирнадцять карбованців. Чи вистачить цього?
— Вистачить! — вигукнув Сергій.
— Не поспішай, Сергію, — Марта зупинила запального хлопця. — Треба міркувати серйозно. Гадаю, — грошей нам вистачить при умові, що рибальські снасті ми брали не даремно…
— Обіцяю вам — риба буде! — заявив упевнено Сергій. — За це я можу поручитися головою!
— Побачимо, — усміхнувся Юрко. — Тоді на тебе вся надія, що ми сьогодні поснідаємо…
— А як же подорож?.. Чи ви вирішуватимете й за мене?
— Чому б ні? Ми вже знаємо твою думку…
— Так, я за подорож.
— Я теж, — сказала Марта. Хвостенко ніяково подивився на всіх.
— Якщо візьмете й мене…
— Ти знаєш, куди ми пливемо? — спитав Юрко.
— Знаю. Здогадався, — і він хитро глянув на Сергія.
Той почервонів, але промовчав. У думці ж він відзначив, що коли б Хвостенко зараз видав його, він не простив би йому цього до віку.