— Олено Калістратівно, ми ж вияснили… — заперечив Степан Бенедиктович.
Олена Калістратівна раптом, кинувши погляд у вікно, вигукнула:
— Ви тільки погляньте! Ми тут говоримо про Лісового, а він стоїть під вікном і підслуховує!
Сергій почервонів.
У вікно виглянув директор.
— Ти чого тут, Лісовий? — спитав похмуро. — До мене?
— І до вас, і до Степана Бенедиктовича…
— Прийдеш у понеділок. Ми зараз зайняті…
— Ні, ні, що ви! Там Юрко і Марта загинуть. І Хвостенко. На Замковому острові…
У вікні показався і Степан Бенедиктович.
— Як загинуть? Що ти говориш? Ану, зайди в учительську!
Сергій бігом помчав до входу в школу. Директор і Степан Бенедиктович зустріли хлопця біля дверей.
— Що сталося, Сергію? — запитали схвильовано.
Сергій намагався розповідати якнайкоротше і від того збивався і ще більше хвилювавсь. Степан Бенедиктович перезирнувся з директором.
— Треба йти туди, Іване Петровичу, — сказав класний керівник.
— Ідіть! Візьміть з собою ще кількох чоловік, — він глянув на викладачів фізкультури. — Якове Павловичу, і ви, Сергію Івановичу, будь ласка. Тільки не гайтесь! А я подзвоню в міліцію.
ПОРЯТУНОК
Марта зупинилася в кущах і перевела дух. Погоні не було. Юрко теж не наздоганяв її. Де ж він? Невже потрапив у руки Дзвонареві?
Дівчина прислухалася. З замчища долинули якісь невиразні викрики. Потім усе вщухло. Запала така болісна тиша, що у Марти аж голова пішла обертом. «Юрку, Юрку, що ж там з тобою?» — стукнуло гостро в серце.
Потім хвилина розпачу минула, і Марта повернула назад. Вона знала, що на південному березі острова зарості підступають до самого замчища, а тому пробралась туди і причаїлась за густим кущем.
Ось із руїн поквапливо вибіг Глечик, а за ним — Дзвонар. Вони кинулись до моря, сіли в човен і попливли попід берегом, огинаючи острів зі сходу.
Сповнена найгірших передчуттів, дівчина помчала в замок. Та Юрка ніде не було. Вона обшукала всі закапелки, всі ями й провалля, однак не знайшла нічого, що б навело її на слід хлопця.
Невже вони його вбили і кинули в море?
Знесилена пережитим, прибита горем, Марта сіла на теплий камінь і прихилилася плечем до стіни, в якій зяяла чимала діра, ніби пробита артилерійським снарядом.
Раптом її увагу привернув якийсь гомін. Вона обережно висунулась у дірку, глянула вниз і мало не скрикнула. Там, внизу, на сіро-зелених хвилях, гойдався човен, в якому сидів Глечик з веслом у руках.
Дзвонар бовтався у воді, намагаючись пролізти у вузьку щілину в підмурку фортечної стіни.
«Там Юрко!» — здогадалась Марта.
Вона схопила важкий камінь, щоб пошпурити у ворогів. Але тут до її слуху долинуло чітке цокотання мотора.
Хтось плив на човні.
Глечик теж нашорошив вуха. Щось сказав Дзвонареві. Той вилаявся поспішно поліз у човен.
— Заводь машину! — наказав Глечикові. — Гайда звідси!
Глечик завів мотора. Човен відчалив від замчища, повернув праворуч і поза південним берегом острова швидко поплив до міста.
Марта видерлася на стіну і побачила з північного боку, метрів за триста від замчища, моторний човен, а в ньому — батька. Його смугастий тільник і чорний флотський картуз із блискучим козирком здаля виразно виділялися на синьому тлі моря.
— Тату! Тату! — загукала дівчина, розмахуючи косинкою.
Батько помітив її і взяв курс прямо на неї. Хвилин за п'ять він пристав до берега. Марта вскочила в човен.
— Швидше! Там десь Юрко!
Старий Кравченко полегшено зітхнув, побачивши живу й здорову дочку.
Човен плив уздовж сірої похмурої стіни замку. Всюди було тихо. Марта уважно придивлялася.
Десь за цією вежею Дзвонар намагався схопити Юрка.
— Юрку, Юрку! — гукала вона, перехилившись через борт.
Раптом з бійниці долинув шурхіт, а потім показалась мокра голова Владика Хвостенка.
Марта вражено скрикнула, бо ніяк не сподівалася побачити його тут.
— Це ти?.. А де ж Юрко?
Хвостенко знеможено обіперся спиною на камінь. З заюшеного кров'ю рукава розтікалися по воді червонясті плями.
— Юрко теж тут. Тільки йому стало погано. Чекайте. Я зараз…
Він зник у темряві і повернувся із знесиленим Юрком.
Марта з батьком підняли хлопця на борт, а потім допомогли і Хвостенкові вилізти в човен. Не гаючи часу, Іван Іванович помчав до міського порту.
На півдорозі вони зустріли мотобот з міліціонерами і Степаном Бенедиктовичем та Сергієм. Іван Іванович зупинив човна.
— Швидше їдьте на Підгірну, номер чотирнадцять… До Онуфрія Івановича Глечика, — прошепотів Юрко, коли до нього схилилися Степан Бенедиктович і молодий чорнявий капітан міліції з університетським значком на кітелі. — Вони поїдуть туди. Дзвонар шукає щось коштовне…
— Дзвонар? — перепитав капітан і подивився на міліціонерів. — Так от куди залетіла пташка! Це небезпечний злочинець-рецидивіст. Спасибі, хлопче!..
— Візьміть з собою Марту і Сергія. Вони знають бандитів.
Марта пересіла на мотобот, а Степан Бенедиктович — у човен. Капітан помахав рукою, і мотобот помчав до берега.
ЩЕ ОДИН ЗЛОЧИН
Шофер таксі Олексій Максимович Мельник дуже любив свою роботу. До пасажирів ставився ввічливо, люб'язно. Їздив обережно, пам'ятаючи, що везе людей і їде по вулицях, де теж повно людей.
Тому дуже здивувався й обурився, коли на пристані, куди він щойно привіз пасажира, до нього в машину вдерлося двоє засапаних чоловіків, і молодший гаркнув з заднього сидіння:
— Батю, жени щодуху! На Підгірну! Матимеш троячку!
Однак Олексій Максимович сперечатися не став, бо зразу побачив, що цих не переконаєш. Вирішив їхати так, як їздив завжди.
Голуба «Волга» плавно рушила з місця. Хоч рух на вулицях був невеликий, та стрілка спідометра не перебігала за цифру 60.
— Швидше, хай йому чорт! — лаявся ззаду молодший пасажир. — Я запізнюсь на поїзд!
— Ми ж їдемо на Підгірну, а не на вокзал, — звів брови Олексій Максимович.
— Спочатку на Підгірну за речами, а потім — на вокзал!
— Встигнемо! Поїзд о котрій?
Стась Дзвонар — то був він — поглянув мигцем на годинник.
— Через двадцять п'ять хвилин.
— Через двадцять п'ять хвилин? Отже, на Підгірну ми доїдемо за п'ять хвилин, — міркував уголос шофер. — З Підгірної до вокзалу, якщо їхати через місто, ще п'ятнадцять. Але я вас повезу навпростець — через поле. Там ближче, і дорога краща. Замість п'ятнадцяти, доїдемо за десять. А разом — за п'ятнадцять хвилин ви будете на вокзалі. П'яти хвилин, я думаю, досить, щоб узяти речі. Не хвилюйтесь, ви встигнете на поїзд!..
Дзвонар пробубонів щось і замовк.
Онуфрій Іванович, похнюплений, схилився в кутку, заплющивши очі. «І навіщо я зв'язався з цим бандитом? Попався ти, Онуфрію, як лин у ятір!.. А все з-за дурного розуму!.. Думав обдурити бандюгу, а, бач, вийшло навпаки — він тебе пошив у дурні! І що було б заявити в міліцію, — його схопили б, дали б другий строк за втечу, а тобі — подяка… І ти був би кругом задоволений: і перед владою чистий, і в кишені залишилося б… І де він на мою голову взявся, проклятий!»
Поки їхали на Підгірну, йому пригадалося, як це було.
Влітку і восени позаминулого року, коли дно майбутнього Дніпровського моря ще було не затоплене, він працював нічним сторожем на механізованому майданчику будівельного тресту. Охороняв трактори, самоскиди, бульдозери та іншу техніку. Поряд з майданчиком працювала археологічна експедиція — розкопувала стародавнє поховання.
Спочатку там стовбичило багато ґаволовів. Але археологи, крім черепків, нічого цікавого не знаходили, й інтерес до розкопок швидко згас.
Згідно договору Онуфрій Іванович мав охороняти також ці розкопки. Правду кажучи, він потай глузував з учених. Вони, на його думку, тільки розтринькували державні гроші та ще й йому платили тридцять карбованців щомісяця. А втім, яке йому діло? Вони учені — їм видніше! Сказали охороняти порожню яму — він охоронятиме. Аби гроші!
Та одної ночі він пересвідчився, що яма декого цікавить.