Слід веде до моря – Володимир Малик

— Хай тепер Хвостенко спробує! — звернувся він до вчителя. — Напевно, і разу не влучить!

— Ну, це зайве, — сказав учитель. Але хлопці загаласували.

— Хвостенко, на поле!

— Утри новачку носа!

— Покажи клас!

— Куди йому клас показувати! Він уже без бою здається! — глузував Сергій.

Хвостенко зблід і виступив наперед.

— Дайте мені м'яч!

Йому подали м'яч. Запала тиша.

Хвостенко вибрав зручне місце. Ніздрі його красивого тонкого носа роздувалися від хвилювання. Він довго примірявся і нарешті кинув.

М'яч описав криву, ударився об щит і впав на землю.

Хтось свиснув. З дівчачого гурту почувся дзвінкий сміх.

Хвостенко прикусив губу. Чорні тонкі брови рвучко зійшлися над переніссям. Він стиснув кулаки.

— Подай сюди м'яч! — гукнув, ні до кого зокрема не звертаючись.

Сергій помчав за м'ячем. Він поспішав. Йому дуже хотілося принизити Хвостенка, для якого порятунком від подальшої ганьби був би дзвоник. Але Сергій надаремно поспішав, — дзвінка не було, і тому доводилось кидати вдруге.

Ще довше цього разу примірявся Хвостенко. Виважував у руці м'яч, вибирав зручніше місце… Але кинув — і знову невдача.

— Ще подати? — весело запитав Сергій.

— Не треба! Даремно стараєшся, кудлатий! — процідив крізь зуби розгніваний невдаха і швидко пішов з майданчика, розштовхуючи малюків.

Він ішов, похнюпивши голову, ніби чекав, що позаду пролунають зневажливі вигуки і принизливий свист товаришів. Та ніхто не кричав і не свистів. Лише з гурту гравців почулися голоси:

— Владику, чекай! Куди ж ти? Ми ж не закінчили партії!

Хвостенко не відповів, не зупинився і зник за рогом школи.

Юркові стало ніяково. Спочатку він навіть пишався своєю перемогою. Але тепер картав себе, що мимоволі завдав горя товаришеві, який, мабуть, був справді кращий гравець у школі.

ПОГРОЗА

Після уроків Юрко зайшов у бібліотеку — записатися і взяти книгу — і трохи затримався. Коли вийшов, шкільне подвір'я вже спорожніло і здавалося незвично широким, просторим. Сергія ніде не було: мабуть, пішов попереду з товаришами.

Повертаючи на вулицю Радянську, Юрко на розі зустрівся з Мартою. Вона виходила з гастроному. В одній руці у неї — портфель, в другій — важка сітка з хлібом, оселедцями, паперовими пакунками.

Вони разом повернули до порома.

— Давай допоможу, — сказав Юрко, сам дивуючись своїй сміливості.

Марта простягнула сітку. Вони йшли мовчки, не дивлячись одне на одного.

Біля порома дівчина гукнула поромникові:

— Тату, не барись! Через півгодини — обід!

Юрко вже знав, що поромник — Мартин батько.

— Гаразд! Я скоро буду! — обізвався той.

Марта простягнула руку, щоб узяти сітку, але Юрко сказав:

— Я не поспішаю. Піднесу ще…

Вузькою стежкою вони зійшли на горб, і звідти їм відкрилась широка панорама затоки і морського узбережжя, що тонуло в синюватій імлі. Праворуч, понад водою, жовтіли свіжотесаним деревом причали. Біля них гойдались на хвилях чорні насмолені рибальські човни.

Вище, по березі, простяглися в два ряди новенькі будинки під сірими шиферними покрівлями. Тут жили портові робітники і службовці.

Біля одного будиночка Марта зупинилась.

— Ну, от я й дома. Спасибі тобі, Юрку!

— Нема за що, — буркнув хлопець і віддав сітку. — Ти сама господарюєш? А де ж мама?

— На курсах у Харкові. А ми з батьком удвох. Я уже навчилася варити. Картоплю в мундирах, макарони, чай, — Марта засміялась. — А от борщ — ніяк! То дуже кислий, то дуже солодкий. Зате рибу смажити я мастак. Батько частенько привозить з моря…

— У вас є човен?

— Є. Двовесельний. Ходімо — покажу! Тут, край городу, він і стоїть біля причалу.

Вони пройшли стежкою до берега. На воді погойдувавсь невеликий, з гострим цяцькованим носом човен. На стрункій щоглі біліло підв'язане вітрило.

Човен справді був чудовий. Пофарбований у біле, з голубою смугою над бортом, з наглухо зашитою кормою і носом.

Юрко аж заахкав, побачивши його.

— Тобі так хочеться поплавати? — запитала Марта.

— Ми хочемо з Сергієм на Замковий острів. Там якась експедиція…

— От що!.. Тоді й я з вами! Я попрошу батька — він дозволить взяти наш човен. Це ж недалеко…

— Я скажу Сергієві! Приготуємо уроки — і прийдемо. Чекай на нас!

Юрко швидко пішов до перевозу.

Він не розумів сам себе. І чого він так зненавидів Марту спочатку? Просто дивно. Подумаєш — посміялася з нього!.. І що ж? А може, вона мала рацію, що посміялась? Може, він і справді був смішний?

Перед очима знову зринула постать дівчинки, її кучеряве чорне волосся і пустотливі очі. І йому захотілося, щоб Марта думала про нього тільки хороше.

Він мовчки зійшов на пором, переправився на той бік і піднявся на горбок.

Утоптана до блиску стежка звивалась між зеленими кущами глоду і ліщини. Юрко закинув на плече портфель і підскоком припустив до висілка.

На повороті дорогу йому раптом перетнув Владислав Хвостенко. Він вискочив з придорожніх кущів і став на стежці, засунувши руки в кишені. Юрко хотів мовчки обминути його, але той ступив крок назустріч і кинув погрозливо:

— Стій! Не поспішай! Юрко зупинився.

— Слухай, ти, як тебе! Підійди ближче! Побачу, чи й тут ти такий герой, як там… у школі.

Юрко ступив крок назустріч Хвостенкові. Він починав злитися.

— Ну, що ти хочеш від мене? — спитав тихо, стримано.

— Хочу, щоб ти зрозумів, з ким маєш справу!

— Я знаю, що ти — Хвостенко.

— Ще не знаєш, але скоро дізнаєшся!

— Це що — погроза?

Хвостенко кинув портфель на траву, почав закачувати рукави.

— Зараз побачиш!

— Невже тебе так заїли оті м'ячі? Хвостенко стиснув кулаки. Хижо блиснули його зеленкуваті очі.

— От що! — сказав тихо, але з притиском. — Забудь дорогу до порту! Тобі ясно?

«Ось воно що, — здогадався Юрко. — Він слідкував за мною й Мартою!.. Ну й дурень же! Адже кожен на моєму місці допоміг би дівчині…»

Але вголос сказав:

— Ні, не ясно! Я ходив і ходитиму куди захочу! І ти мені не указ! І можеш не погрожувати! Не на такого напав!

— Ось ти як заговорив! — вигукнув Хвостенко. — Начувайся ж! Я обскубу твої руді патли!

Він хотів було кинутись на Юрка, але в цю мить з-за кущів від порома виринула ватага старшокласників. Хвостенко оглянувся, схопив портфель і сказав поспіхом:

— Жаль — перебили. Зустрінемося в іншому місці! Хоча б на Замковому острові… Я візьму човен — там нам ніхто не перешкодить. Чи, може, злякався? Ну? Кажи зразу!..

Юрко спалахнув.

— Добре, зустрінемось на острові, якщо ти бажаєш…

— Пожалієш, рудий! — прошипів Хвостенко і зник у кущах.

ПОЄДИНОК

Ні в понеділок, ні у вівторок вони не змогли попливти до Замкового острова. У понеділок Юрко з матір'ю перевозили решту речей, а у вівторок, після четвертого уроку, до нього підійшов Хвостенко і тихо, по-змовницьки сказав:

— Я чекатиму тебе сьогодні о четвертій з човном край нашої левади. Знаєш, де це?

— Знайду, — коротко відповів Юрко.

О пів на четверту Юрко непомітно, щоб не зустрітися з Сергієм, вислизнув з дому і левадами, продираючись крізь зарості калини, вийшов до вузької довгої затоки, яка вганялась у берег гострим язиком.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: