БУДЕМО ВІДВЕРТІ, БАТЬКУ!
Переждавши, поки Дзвонар зник у темряві за піщаною косою, Юрко вийшов із своєї схованки і заглянув у віконце.
Батько сидів на ліжку, підперши голову кулаком. Видно, поява давнього знайомого не на жарт схвилювала його.
Юрко тихенько постукав. Батько здригнувся і підвів очі.
В них промайнуло напруження, мабуть, подумав, що повертається Дзвонар. Але, побачивши у вікні Юрка, радісно усміхнувся.
— Юрко? Ти?
Батько схопився з ліжка — відчинив двері. Подав синові стілець, на якому щойно сидів Дзвонар.
— Ти чого так пізно? Щось трапилось?
— Трапилось… — Юрко пильно глянув батькові в очі. — Будемо відверті, батьку, — у тебе був Дзвонар…
З батькового обличчя враз злетів усміх.
— Ти його знаєш? Звідки?
— Це злочинець, грабіжник. Він хотів убити мене, — і Юрко розповів про зустріч із Дзвонарем на острові, про викрадення ним скарбу і втечу. — І, виявляється, що це твій друг. От ніяк не сподівався!
— Чекай, чекай! — вигукнув батько. — Якщо ти чув нашу розмову, то міг зрозуміти, що він мені зовсім не друг і не товариш. Просто знайомий… Довелося разом бути там…
— Однак ти дав йому гроші і пообіцяв дістати акваланг!.. До речі, ти знаєш, для чого йому акваланг?
— Ні.
— Він сказав, що знайшов скарб під водою. Так от — я думаю, він не знайшов його, а заховав. А тепер хоче дістати…
Батько уважно подивився на сина.
— Знаєш, Юрку, ти, мабуть, маєш рацію!
— Тепер бачиш, хто такий Дзвонар! А ти дав йому гроші…
— Хто ж знав! Ось він прийде післязавтра, то упіймає в мене облизня!
Юрко помітив рішучість і гнів у батькових очах. Йому враз стало радісно на серці. Отже, батько — не злочинець і нічого не має спільного з Дзвонарем! Та… якщо батько відмовить Дзвонареві у допомозі або налякає його погрозами, той враз утече з міста. І знову загубиться його слід. Ні, треба щось робити. От коли б тут був капітан Федорченко…
Згадавши про капітана Федорченка, Юрко ляснув себе рукою по лобі. Чекай! Адже ж, напевне, у нього є телефон — тож можна подзвонити. Або просто — у міліцію. Як він не подумав про це раніш?
— Татку, одягайся! — вигукнув, схоплюючись з стільця.
Батько здивовано підвів брови.
— Ти що! Куди серед глупої ночі?
— Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком.
— З яким капітаном?
— Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті…
— Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же!
— Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, — не здавався Юрко.
Батько задумався.
З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково.
— Чого ти так дивишся на мене? Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки — і погляд враз потеплішав.
— Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син.
— Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли…
Тепер зніяковів батько. Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець.
— Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було — те минуло… Тепер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі!
Юрко зрадів, обличчя його заясніло.
Батько швидко одягнувся, дмухнув на свічку — і вони вийшли на палубу.
Над Дніпром стояла тиша. Щербатий місяць поволі плив по неозорому небі, спокійно оглядаючи принишклу землю.
Юрко глянув на свій намет, де спали Сергій і Марта, і подумав, що безсоння теж іноді приносить користь. Адже коли б він був заснув, то проспав би цю неспокійну ніч, наповнену такими несподіванками.
ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА
Була друга година ночі, коли вони добралися до пошти і замовили розмову.
Чекати довелося недовго. Незабаром їх запросили до кабіни. Трубку взяв Юрко. В ній загуло, затріщало, і почувся далекий голос:
— Я слухаю.
Юрко вперше говорив по телефону, і йому було трохи моторошно.
— Це капітан Федорченко? Петро Іванович?
— Так точно.
— З вами говорить Юрко Романюта… Пам'ятаєте?
— Аякже! Звичайно, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що трапилося?
— З порту Нового. Стась Дзвонар тут!
— Що-о? Де ти його бачив?
— На Дніпрі. Має моторний човен…
— Чим же він займається?
— Шукає гроші, документи і акваланг…
— Акваланг? Це цікаво!.. Ну й що — знайшов?
— Грошей дістав трохи. Документів — ні. А акваланг йому пообіцяли на післязавтра, тобто — вже на завтра…
— Хто пообіцяв?
Юрко не знав, що відповісти, і замовк. Сказати — батько? Ні, цього він не може сказати.
— Ну, чого ж ти мовчиш? Чи не знаєш? — спитав капітан Федорченко.
— Та ні, знаю…
— Хто ж це?
— Це… Василь Петрович Романюта… На цей раз довгенько мовчав капітан
Федорченко, видно, обмірковуючи почуте.
— Твій родич? — нарешті, спитав він.
— Так…
— Де ж він?
— Ось тут, біля мене.
— Ага, це добре. Отже, виходить, на нього можна цілком покластися?
— Я ручаюся за нього, — твердо відповів Юрко і глянув на батька: йому здалося, що батько все чує.
— А як ти потрапив у порт Новий?
— Ми з Мартою і Сергієм зробили подорож на човні.
— Де ж твої товариші?
— Вони спокійно сплять у наметі на березі Дніпра.
— Гм, гаразд. Все це дуже цікаво!..
— Що ж нам робити, Петре Івановичу?
— Вам — нічого. Пливіть додому.
— Як — нічого? — здивувався Юрко. Він був вражений. — А Дзвонар?..
— Слухай, Юрко, — за повідомлення — спасибі. Але ні тобі, ні твоїм товаришам не слід показуватись на очі Дзвонареві. Щоб не сполохати його! Зрозумів?
— Зрозумів.
— Отже, повертайтесь додому! І не хвилюйтесь — Дзвонар ніде не дінеться. Йому не пощастить зникнути з нашого поля зору.
— Зрозуміло. А як же скарб? Капітан засміявся.
— Ось що тебе турбує! І скарб знайдемо. Але при одній умові — якщо не сполохаємо Дзвонаря! Бо інакше — не бачити нам скарбу, як своїх вух. Зрозумів?
— Так.
— Отже, бажаю успіху! А тепер дай трубку Василю Петровичу. До побачення!
— До побачення, — тихо відповів Юрко і підвів очі на батька. — Капітан просить тебе.
Той узяв трубку — дмухнув у неї.
— Василь Петрович Романюта слухає.
— Доброго здоров'я, Василю Петровичу. Ви Юрків батько?
— Так. А звідки ви дізналися? — Василь Петрович не приховав подиву.
— Не важко здогадатися. Та ще коли знаєш, що Юрка по-батькові — Васильович… Та не в цім справа. Звідки ви знаєте Дзвонаря?
— До весни цього року я сидів разом з ним. Звідти і знаю…
— Он що! Отже, він просив у вас гроші, паспорт і акваланг?
— Так.
— Ви згодні нам допомогти, Василю Петровичу?
— Безперечно.
— Тоді все, що він просить, дістаньте для нього!
Старший Романюта мовчки дивився на Юрка, знаючи, що той усе чує.
— Пробачте, але не все, що він просить, я маю можливість дістати. Грошей я йому трохи дав — на тиждень вистачить, якщо не пиячитиме. Сьогодні пошукаю акваланг.
— У нас є! Ми дамо! — загукав Юрко.
— Ну от, Юрко каже, що акваланг знайдеться. Щодо паспорта…
— В цьому ми допоможемо. Сьогодні, о десятій годині, зайдіть у міський відділ міліції. Звернетесь до майора Кузьменка. Я з ним поговорю. Може, навіть і паспорт доведеться дати. З нашими документами він завжди буде у нас на прикметі…
— Отже, детальні вказівки одержите у майора Кузьменка, — я з ним про все домовлюсь. А дітей відправте додому! І чим швидше — тим краще! Щоб не сталося лиха! До побачення!
— Дякую. До побачення!
Василь Петрович ще довго держав у руці трубку, потім поклав, глянув на сина і серйозно, як дорослому, сказав:
— Юрко, ти чув усе, що казав капітан Федорченко? Правда? Бо і я чув, коли ти говорив.