Слід веде до моря – Володимир Малик

— Ну, не пропадати ж нам тут з голоду! — не здавався Сергій. — їсти хочеться — аж душа болить!

— Треба пливти до берега, — сказала Марта. — Там щось дістанемо.

— На вашому вітрильнику хіба що надвечір доберешся до берега, — глузливо подивився на дівчину Хвостенко.

— Що ж ти пропонуєш?

Хвостенко мовчав. Тільки здвигнув плечима.

Всі глянули на Юрка, який про щось напружено думав.

— Ну, капітане, що ти скажеш? — спитав Сергій. — Що будемо робити?

Юрко підвів голову.

— Ти маєш на увазі тільки те, де роздобути їжу, а я думаю над тим, що робити далі. Тобто — повертатися додому чи продовжувати нашу подорож…

— Додому? — Сергій був украй здивований.

— Авжеж… Подумаймо: у нас не залишилося майже нічого. Ковдри і теплий одяг — украдено. Їжу — теж… Є тільки рибальські снасті та тридцять карбованців грошей…

— Чому тридцять? — спитав Хвостенко.

— Тому що ми брали по десять карбованців на брата.

— Та в мене е двадцять п'ять… Вони, на щастя, тут, в кишені.

— Якщо не розмокли, — вставив Сергій, скептично дивлячись на штани Хвостенка.

— Не розмокли… Я передбачливо загорнув їх у целофан.

— Гаразд, — підсумував Юрко. — Маємо п'ятдесят п'ять карбованців… Нас четверо. Отже, на кожного припадає майже по чотирнадцять карбованців. Чи вистачить цього?

— Вистачить! — вигукнув Сергій.

— Не поспішай, Сергію, — Марта зупинила запального хлопця. — Треба міркувати серйозно. Гадаю, — грошей нам вистачить при умові, що рибальські снасті ми брали не даремно…

— Обіцяю вам — риба буде! — заявив упевнено Сергій. — За це я можу поручитися головою!

— Побачимо, — усміхнувся Юрко. — Тоді на тебе вся надія, що ми сьогодні поснідаємо…

— А як же подорож?.. Чи ви вирішуватимете й за мене?

— Чому б ні? Ми вже знаємо твою думку…

— Так, я за подорож.

— Я теж, — сказала Марта. Хвостенко ніяково подивився на всіх.

— Якщо візьмете й мене…

— Ти знаєш, куди ми пливемо? — спитав Юрко.

— Знаю. Здогадався, — і він хитро глянув на Сергія.

Той почервонів, але промовчав. У думці ж він відзначив, що коли б Хвостенко зараз видав його, він не простив би йому цього до віку.

Юрко пильно оглянув пом'яту постать Хвостенка, його збитий нечесаний чуб і сказав:

— Згода. Але, Владику, під час нашої спільної подорожі ти повинен слухатися капітана…

— Тобто — тебе, як я зрозумів?

— Так.

Хвостенко закопилив губу. Очі його на мить блиснули.

— Слухатися — то й слухатися! Аби розумні накази!

— Гаразд. Домовилися. Отже, пливемо далі! Гадаю, що на цьому острові нам залишатися не варто й півгодини, бо нічого, крім слимаків, на ньому не знайдемо. Спасибі йому за порятунок, за те, що дав притулок на ніч, — і в путь! А рибу, Сергію, ловитимеш з човна. Ось там покажи свої здібності…

— А сніданок?

— Сподіватимемося на твій улов. А якщо нічого не вловиш — пристанемо до берега і щось купимо. Ну, хоча б хліба та помідорів.

З цією думкою погодилися всі. Залишалося ще одне питання — як бути з чужим човном?

— Не тягнути ж нам його на буксирі, — випалив Сергій. — У нас і так черепашача швидкість.

— Але ж то мій човен тепер! — заперечив Хвостенко. — Чому б мали кидати його? Ми ж домовились…

— Зайвий тягар, — не здавався Сергій. — Та й не твій він, а станції прокату. Сам казав!

— Тим більше. Не кидати ж державне майно! — зауважив Хвостенко і переможно глянув на Сергія. — А ти, капітане, як думаєш?

— Владику, Сергій має рацію, — сказав Юрко спокійно, хоча визивний тон Хвостенка почав його дратувати. — При нагоді про човен сповістимо на водну станцію, тягнути його за собою хтозна-скільки ми не можемо. Тож залишимо його тут. Всі згодні?

— Згодні! Згодні!

— Ну, тоді рушаймо!

ГОЛОД

Вітру не було. Парус довелося згорнути і йти на веслах. Марті доручили кермо, а хлопці гребли по черзі.

На Сергієві вудочки нічого не бралося. Чи то після грози риба не оговталася? Але не клювало — і край! Прозорі волосіні понатягувалися, як струни, червоні поплавки ліниво погойдувалися на хвилях, збитих човном, однак жоден з них ні разу не пірнув під воду, навіть не ворухнувся.

— Хвалько! — бурчав Хвостенко. — Твоєю обіцянкою ситий не станеш…

— Помовч! — відмахувався Сергій і люто блискав чорними очима.

Хвостенко замовкав, але ненадовго. Чим вище підбивалося сонце, тим більше хотілося їсти, і він починав знову розпікати Сергія.

— Ну, де ж твоя риба? Хоча б на сміх спіймав якого-небудь пічкура або худющу чехоню!

Сергій мовчки витягав вудочку, плював на черв'яка і знову кидав. Він то піднімав поплавок, то опускав, замінював гачки. Та марно: риба не ловилася…

До берега теж було далеко. Човни не стрічалися. Тільки на видноколі пропливали біло-голубі кораблі.

— Хай йому чорт! — сплюнув Хвостенко, — передаючи Юркові весла. — До вечора ми й ноги повідкидаємо. Краще б було повертати додому. Уже й пообідали б…

— Коли б пощастило, то і тут були б теж з обідом, — буркнув Сергій.

— Гм, занадто ти високої думки про себе! Верблюд!

— Хто верблюд? Я? — спалахнув Сергій. Та я тобі за такі слова!..

— Що — битимеш? Руки короткі! — І Хвостенко стиснув кулаки.

Юрко перестав гребти.

— Годі вам! Зчепилися, як півні.

— А чого ж він…

— Сергію! Владику! Я наказую вам замовкнути! — вигукнув Юрко.

— Наказую! — перекривив його Хвостенко. — А що ти за цабе, щоб наказувати?

— Я капітан! А капітана на судні слухаються беззастережно!

— Так то ж капітана! — з викликом сказав Хвостенко.

Юрко відчув, що червоніє. Справді, який з нього капітан? Іван Іванович жартома назвав його капітаном. Що робити? Адже не скинеш Хвостенка за непослух у воду! І не станеш битися з ним… Який же вихід?

Вихід підказала Марта.

— Владику, потрапив на наш човен — слухайся нашого капітана! Ми обрали його! А не хочеш — тоді тобі з нами не по дорозі!

— Та що там панькатися з ним! — вигукнув Сергій. — Висадити його на берег — і хай чимчикує додому пішака!

— Спочатку доберись до берега, — буркнув, не піднімаючи голови, Хвостенко.

Він сидів насуплений, злий і дивився вниз, на каламутно-зелені води затоки.

— Знаєш, Владику, справді, як тільки пристанемо до берега — йди собі… Ми тебе до себе не запрошували, — сам нав'язався… — Юрко наліг на весла. Всі мовчали.

Через дві години показався берег. Це був пустинний болотистий луг, порослий молодою зеленою отавою. На лузі стояли стоги сіна. І жодної живої душі навколо. Тільки дикі качки та гуси сполохано знялися над тихим зарічком, куди причалив човен.

Хвостенко вискочив перший. Не прощаючись, швидко закрокував геть і незабаром його висока худа постать зникла серёд заростів верболозу. Ніхто не сказав йому вслід жодного слова.

Юрко і Сергій витягли човна на піщану косу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: