Юрко підніс до очей бінокль: ніякого сумніву не було, то Дзвонар! І руда кучма спадає на лоба, на грудях татуїровка… І, безперечно, їхня торба з аквалангом…
По шосе пробігали автомашини, мотоцикли, автобуси, але Юрко не звертав на них уваги.
Прикипів поглядом до Дзвонаря, боячись пропустити жоден його рух.
Куди він прямує? Справді до озера? Чи перейде через дорогу і шукатиме скарб у морі?
Та ось Дзвонар обігнув озерце і сховався в кущах. Довгенько не показувався, і Юрко зрозумів, що він ладнає акваланг. Тепер — дивись, Юрку, не проморгай!
Позаду почулося чиєсь сопіння. Зашарудів гравій: до нього по-пластунськи ліз Сергій:
— Хіба я можу байдики бити по той бік дамби, коли тут хтозна-що робиться, — бурмотів він, лягаючи поряд з Юрком.
— Це він! — прошепотів Юрко, хоча Дзвонар не міг почути його, бо був не менше як за двісті кроків.
— Я не бачу. Дай бінокль!
— Ти не туди дивишся. Ось тут, по цей бік озерця, в кущах. Глянь — виходить!
З кущів показався Дзвонар. Він був у повному спорядженні аквалангіста: на обличчі — маска, за спиною — два балончики з повітрям, на ногах — ласти. Швидко перейшовши піщану косу, шубовснув у воду.
— Ну, тепер — не гаймося! — скрикнув Юрко. — Ти біжи до будки вартового на мосту — дзвони в міліцію капітану Федорченку. А я чатуватиму на міліцейську машину і стежитиму за Дзвонарем…
Хлопці підхопилися і помчали в протилежні боки.
— Юрку, Сергійку! Ви ж куди? — долинув до них голос Марти.
Сергій не зупинився. До мосту було далеченько — і він щодуху погнав до нього. А Юрко махнув дівчині рукою:
— Дзвонар тут!
Марта кинула свій кошик і побігла за ним. Прилягли на дамбі, на краю насипу, стежачи за озером.
Дзвонар не появлявся. Тільки бульбашки на гладенькій поверхні води свідчили про те, що він на дні озера.
Ще здалеку Юрко впізнав міліцейський УАЗ і, схопившись на ноги, підняв руку.
Машина зупинилася, з неї вискочив капітан Федорченко і молоденький міліціонер.
— Він тут? — спитав капітан.
— Тут. Вам Сергій подзвонив?
— Сергій? — перепитав заклопотано капітан і, враз здогадавшись, про кого питає Юрко, додав: — Ах, так!.. Сергій побіг дзвонити! Молодці!
Він так і не сказав, звідки дізнався про Дзвонаря, а вдруге перепитувати Юрко не посмів.
Капітан тим часом пильно оглянув озеро.
— Він і досі під водою?
— Під водою, — відповів Юрко.
— Гаразд… Ви, — звернувся капітан до дітей, — залишайтеся тут! Без мого дозволу — нікуди не відлучайтесь! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — тихо відповіли Юрко і Марта.
— Соколов, іди на той бік озера! Відріж йому відступ до човна! Головне — взяти бандита живим і захопити скарб. Виконуй! — наказав капітан і повернувся до міліціонера, що сидів У машині. — Передайте по рації всім постам, що об'єкт розшукано. Хай повертаються на базу. А Дубкові — виходити до озера, що побіля дамби. Ми будемо тут. Усе!
Сказавши це, капітан збіг униз і став стежити за дрібненькими бульбашками, що здіймалися на воді.
Тим часом бульбашки поволі стали віддалятися від берега, попрямували навкіс до протилежного. Капітан швидко попростував круг озера. Назустріч йому йшов міліціонер.
Дзвонар виринув з води, як морж з ополонки, — раптово. Не скидаючи маски, оглянувся і поволі побрів на мілке. Ішов зігнувшись, бо обома руками тримав невеликий, але важкий клунок.
Біля самого берега, стоячи по коліна в воді, скинув маску і ще раз оглянувся. Переконавшись, що поблизу нікого немає, швидко пішов до кущів.
І раптом — зупинився.
Клунок випав у нього з рук.
Він побачив капітана міліції і міліціонера, котрі вийшли з-за кущів.
— Громадянине Дзвонар, ви заарештовані! — голосно сказав капітан Федорченко, тримаючи в руці пістолет. — Ви знаєте за що: за втечу з тюрми, за крадіжку дорогоцінностей і за замах на життя вашого спільника по крадіжці Онуфрія Глечика…
Дзвонар якось поник, згорбився.
Тільки тепер капітан кивнув Юркові, Марті й Сергію, що повернувся від мосту, і діти миттю збігли на луг.
Із-за кущів виринув міліціонер Дубко.
— Все в порядку, товаришу капітан! — відрапортував він. — Зроблено так, як ви наказали!
— Добре, відведіть заарештованого до машини!
Дзвонар підняв голову. З нього стікала вода.
— Але ж я роздягнений… І потім — цей акваланг… — Опустивши голову, побрів у супроводі міліціонера до дамби.
— Ну, друзі мої, — звернувся капітан до дітей, — а тепер подивимося, що в цьому клунку. Чи те, що ми шукали?
Клунок був вимазаний у глеї. До нього поприставали водорості і черепашки. Та коли капітан підняв його, почувся металевий передзвін. Він перерізав тугу, набряклу в воді зав'язку. З лантуха сяйнуло золотим блиском. Капітан обережно почав виймати одну річ за другою і класти на білий пісок.
Всі завмерли. Це були келихи, персні, вази, фібули, сережки, діадеми, блюда, злегка випуклий золотий круг, схожий на щит. По краю круга виднівся напис незнайомими літерами.
— Дубко, зараз поїдемо в місто. Треба негайно викликати з Києва учених, — наказав капітан. — Мені думається, що для них є тут багато чого цікавого…
Поки міліціонер виполіскував лантух, капітан уважно розглядав напис на щиті. Нарешті, промовив, ніби сам до себе:
— Побий мене грім, якщо це не грецький напис… Страшно подумати, що все це багатство могло б піти на переплавку у саморобному тиглі бандита і неука Дзвонаря!
Дубко приніс лантух. Капітан обережно склав у нього скарб, і всі гуртом рушили до машини.
ТРОЄ
Наступного дня Юрко зранку пішов до міліції і просидів там до вечора. Ждали вчених із Києва, і йому дуже хотілося дізнатися, що вони скажуть про скарб. Чий він? Скільки йому років? Якщо він справді грецький, то як потрапив на Подніпров'я? Що написано на щиті?
Але вчені не приїхали. Потелефонували, що будуть за день, тобто тридцять першого серпня. Розчарований Юрко втішав себе тим, що ждати недовго, що завтрашній день промайне швидко і він дістане відповіді на всі запитання. І добре, що це не першого вересня, коли доведеться сидіти на уроках!.. Дома його ждала велика несподіванка.
Відімкнувши двері, не зразу второпав, що в квартирі щось змінилося. Вона була обставлена новими меблями.
Посеред кімнати, за столом, сиділа мати.
Постать її була якась знічена, а байдужий погляд стомлено ковзав по підлозі.
— Мамочко! Ти хвора?
— Що це все означає? — замість відповіді, запитала мати.
Юрко розгублено оглянувся довкола.
— Н-не знаю…
— Як не знаєш?
— Це у мою відсутність батько привіз… — зовсім тихо проказав Юрко.
— Як же він посмів? Після всього, що сталося! — мати рвучко підвелася. — Ти віддав йому його подарунок?
Юрко підійшов і обняв її.
— Мамочко, рідна моя, заспокойся. Це тобі на день народження. І не батько, а я, тобто… це за мої гроші… — плутано пояснював він, сам все більше хвилюючись.
— Які твої гроші? Де вони взялися?
— Це ті гроші, що батько присилав на мене і яких ти через свою гордість не хотіла брати. Тож вважай, що це мій подарунок. Ти не можеш відмовитись від нього…
— Ось як ти говориш!
— А що ж — я вже дорослий! — з викликом сказав Юрко, бо в материних словах йому вчулася прихована іронія.
Мати раптом засмучено усміхнулась, від чого її обличчя стало враз добрим і красивим, і обняла його.
— Любий мій сину! Дорослий мій! А я все думаю, що ти маленький у мене…
— Думаєш!.. — буркнув Юрко, але вже лагідніше. — І ні в чому не зважаєш на мене. Ніби я й справді маленький. А мені вже чотирнадцять років!
Мати знову усміхнулась і поцілувала його в лоб.
— Ну, гаразд, гаразд! Я вже так не думаю. Однак ти ростеш у мене впертий, як твій батько…
— І зовсім батько не упертий, він добрий. Ми з ним зразу подружили. Він мене учитиме їздити на автомобілі…
— Он як!