Слід веде до моря – Володимир Малик

— Заходьте, — гукнув до друзів, і коли ті влізли і стали роздивлятися довкола, сказав: — Безперечно, тут хтось живе. Але почув, що ми наближаємось, і втік…

— Чого б йому тікати? — здивувався Сергій.

— Хтозна.

— Може, він слідкує за нами? — спитала Марта.

Може. Але нам не страшно: нас четверо, а він один, — заспокоїв дівчину Юрко.

— Що ж будемо робити? — втрутився у розмову Хвостенко. — Переночуємо тут? Чи підемо далі?

— Гадаю, зостанемося на ніч. Іншого виходу у нас нема. — сказав Юрко. — Але ми повинні забрати свої речі, не спати ж у мокрому одязі. Хай Марта зостанеться тут, а ми сходимо до човнів.

— Я піду з вами, — сказала Марта. — Одній залишатися страшно…

— Нема чого йти всім. Тоді хай зостанеться і Сергій. Ми враз…

— Та ні, — зам'явся Сергій, — краще вже триматися всім разом…

Хвостенко засміявся:

— Що — жижки затрусилися? Тоді ти йди з Юрком, а я зостануся з Мартою.

Марта глянула на Юрка. Той мовчав. Вона розуміла, що йому не хочеться, щоб Хвостенко зоставався з нею. Добре, що в курені сутінки, і ніхто не помітив, як почервоніли її щоки. Їй приємно усвідомлювати, що вона подобається Юркові. З Владиком у неї дружби ніколи не буде. Занадто він зарозумілий і гоноровитий.

— Знаєте що, хлопці, послухайте мене: ходімо разом, гуртом все-таки веселіше.

Хлопці полегшено зітхнули: це всіх влаштовувало.

Назад йшли обережно, оглядаючись. І хоча явної небезпеки не чекали, тривожило те, що хтось тут жив у курені, а при їхній появі зник і, може, стежить за ними з-за кущів. Хто це міг бути? Чому тікає? Як потрапив сюди човен? Невже в грозу їх віднесло так далеко і прибило до протилежного берега?

Дощ не вщухав. Хотілося швидше повернутися у затишний курінь, загорнутися в сухі ковдри, зігрітися і заснути.

Ішли мовчки. На цей раз попереду крокував Хвостенко. Недалеко від берега він раптом спинився і приклав руку до вуха: крізь шум дощу ясно почувся рокіт мотора.

— Може, літак? — непевно висловила здогад Марта.

— В таку погоду літаки не літають, — відповів Юрко.

Хвостенко напружено вслухався. На його обличчі промайнуло здивування.

— Ви знаєте, це працює мотор на моєму човні. От щоб я пропав, коли брешу! Я його пізнаю серед десятка інших.

— Чи мало на морі таких моторів, як У тебе! — кинув Сергій. — То, мабуть, якийсь невдаха, як і ми, блукає в негоду по морю.

Незабаром вони опинилися на березі. Здавалося, що мотор працює зовсім близько, десь отут, за кущами.

— Як хочете, а працює мій мотор, — промовив Хвостенко стурбовано, зірвався з місця і побіг, гукаючи:

— Я ж вам казав! Я ж казав!..

Всі кинулись за ним і враз зупинилися.

Перед ними стояв Мартин вітрильник. Стояв так, як вони і залишили його, примкнувши до верби цепом.

Хвостенкового човна не було.

Зате в морі, за дощовою завісою, тануло цокотіння мотора.

СУМНЕ ВІДКРИТТЯ

Вони мовчки переглянулись.

— Що це означає? — здивовано спитала Марта.

— А те, що якийсь негідник украв у мене човна! — вигукнув обурено Хвостенко. — Я ж вам казав — мій мотор! А ви не послухали!

— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Сергій. — Що ми винні в тому, що у тебе украдено човна?

— Коли б ви погодилися зі мною, ми б упіймали злодія. Спізнилися на якусь хвилину. Почали філософствувати. Розумники! Що я дома скажу?

Хвостенко похнюплено сів на борт вітрильника.

— Давайте поміркуємо, — сказав по паузі Юрко. — Човна украдено. Це факт. І зробив це, напевно, власник куреня.

— І власник човна з прокатної станції, — додав Сергій. — Гадаю, Що це одна особа…

— Безперечно, — погодився Юрко. — Отже, Владикові доведеться примиритися з втратою і, замість свого, взяти човен, залишений невідомим…

— Щоб мене звинуватили в крадіжці державного майна?!

— Не обвинуватять. Ми ж свідки, — сказала Марта.

— Але це не все, — вів далі Юрко. — Чи ви звернули увагу на те, де стоїть наш вітрильник і де човен незнайомця?

— А де? — спитав Сергій, здригаючись від холоду.

— Подивіться — вони стоять майже поряд. Та не в цьому суть. Справа в тому, що, залишивши свої човни, ми пішли праворуч, якщо дивитися з моря…

— А прийшли з протилежного боку! — вигукнув Сергій. — Але ж це може означати тільки одне — ми на острові!

— Так, Сергію, це означає, Що ми потрапили на острів, — підтвердив Юрко. — При тому — невеличкий і, безперечно, безлюдний. Коли не рахувати невідомого, що залишив нам курінь, але украв човен…

— Ми на острові? — Марта була явно розчарована. — Виходить, нам доведеться хтозна-скільки сидіти в цьому болоті?

— Так. Іншого виходу немає. Зараз ми заберемо свої речі і підемо до куреня. Скоро зовсім стемніє.

Юрко подався до корми вітрильника, де зберігалися їхні речі. Він підняв кришку кормового відсіку і остовпів: речей не було. Щезли ковдри, хліб, консерви, сало, олія, крупа і весь нз — недоторканий запас, який вони брали на крайній випадок.

Його вигляд був такий приголомшений, що всі зрозуміли без слів — сталося найгірше.

— Невже… все покрав? — прошепотіла Марта.

— Нема нічого, — тихо відповів Юрко. — Який мерзотник!

Марта, Сергій і Хвостенко заглянули у відсік. Там на дні сиротливо стояла скляна літрова банка з сіллю. Кому зараз потрібна сіль, коли нема чого їсти?

— А наші рибальські снасті! Невже і їх украдено? — вигукнув Сергій і кинувся до носового відсіку.

На щастя, сюди злодій не заглянув. Або поспішав, або просто не помітив, що там є щось.

— Ось — маєте! — вигукнув Хвостенко і в його голосі вчувалася зловтіха. — Не тільки мене обікрали, а й вас!

— Ну, годі, — розсердився Юрко. — Гайда до куреня, бо як стемніє, то заблудимося в цих хащах!

Через півгодини вони знову були в курені.

Зарившись у сухе сіно, заснули.

ЩО РОБИТИ?

Ранок зустрів їх сонячними променями і щебетом птахів. Небо очистилося від хмар. Аж не вірилося, що вчора воно гриміло громами, блискало блискавицями, періщило холодним дощем.

Марта глянула на годинник. Було пів на восьму.

Вони вилізли із сіна і почали весело реготати — такий мали кумедний вигляд. Сіно стирчало в волоссі, у вухах, в бровах, у одязі.

Але сміх швидко пройшов. Дуже хотілося їсти.

— Невже наш Острів Порятунку нас не прогодує? — вигукнув Сергій. — Невже в пташиних гніздах немає яєць? От би яєчня була смачна!

— Гм, — хмикнув Хвостенко, — йому захотілося яєчні!.. Посеред літа!.. Та в гніздах давно яєць немає — вже пташенята вбилися в колодочки!

— Ну, то, може, є ягоди, — не здавався Сергій.

— І для ягід пізно.

— То гриби.

— Знайшов наїдок!.. Та й де це ти бачив, щоб на болоті росли їстівні гриби? Хіба мухомори…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: