Слід веде до моря – Володимир Малик

— Спробую…

Вони поволі попливли попід стіною. Незабаром наткнулись на вузьку бійницю. Насилу протиснулися туди й опинилися у чималому темному приміщенні з низьким похмурим склепінням. Тут було холодно, як у погребі. Вода сягала пояса.

Допомігши Хвостенкові знайти мілке місце, де можна було присісти, Юрко повернувся до бійниці. Почувся плескіт весел і глухий гомін. Човна ще не видно, і Юрко боявся виглядати, щоб не виявити себе. Зате він зразу пізнав Глечиків голос:

— Пливімо звідси! Подалі від гріха! — говорив старий. — Ти ж бачиш, що їх ніде немає. Чого тобі ще треба?..

— Чекай, то, здається, кров?

— Де?

— Он, на камені!..

Голоси замовкли. Потім заговорив Глечик.

— Справді кров! Ти убив його, Стасику!

— Одного напевне. А де ж другий? Якщо живий, то повинен бути десь поблизу…

Бандити, мабуть, не помітили отвір у стіні над водою, і човен проплив мимо.

Щоб переконатись, що небезпека минула, Юрко обережно визирнув з бійниці.

В ту ж мить почувся Дзвонарів голос:

— Осьде він! Я так і знав, що там хтось ховається! Тепер не втечеш, голубчику!

Юрко метнувся назад. Причаївся за стіною.

До бійниці пристав човен.

— Вилазь, хлопче! — крикнув Дзвонар, перехиляючись через борт. — Краще буде! Вилазь!

Юрко мовчав.

— А-а, не хочеш вилазити? Ну, я тебе сам дістану!

Дзвонар обережно, щоб не перекинути човна, зліз у воду.

Юрко затис у руці цеглину, ладен битись на смерть.

Хвостенко підвівся і, теж взявши камінь, став по другий бік отвору.

Юрко витер мокрим рукавом кров з обличчя. В голові шуміло. Щоб не впасти, він обіперся на холодний слизький камінь.

Під склепінням зненацька потемніло. Почулося сопіння і плескіт води.

Хлопці нагнулись до отвору. І відсахнулись нажахано: в бійницю, вирячивши очі, силкувався протиснутись мокрий страшний Дзвонар.

СЕРГІЙ ХВИЛЮЄТЬСЯ

Батько майже півгодини вів із сином нудну і нецікаву розмову про його успіхи в школі, про вчорашню бійку.

Такі розмови відбувалися щораз наприкінці чверті, і Сергій уже звик до них і знав, що, як правило, вони закінчуються одним, але відчутним потиличником. Після цього батько відпускав сина і не турбував більше аж до кінця наступної чверті.

Але сьогодні, замість того щоб дати потиличника і відпустити хлопця на всі чотири сторони, батько суворо сказав:

— Після школи сиди дома! Годі вештатися по задвірках! Годі собак дратувати! Та за петельки брати товаришів! Набридло мені з тобою воювати! А тепер марш звідси! І поза межі двору без мого дозволу не смій виходити! Чуєш?

— Чую, — похнюпився Сергій: поки батько дома, годі й думати про те, щоб пливти на острів.

Е-е, хай йому грець! Коли б знав, що так буде, то не приходив би й додому! Книги можна було залишити у Марти. Юрко приніс би щось попоїсти, і він зараз плив би з друзями до острова. А прочухан був би один — і за вчорашнє, і за сьогоднішнє! Ех!..

Цікаво, де зараз Юрко і Марта? На острові чи тільки підпливають до нього?

Він підстрибом збіг з ґанку і помчав до левади. Швидко видерся на дерево, вмостився зручніше в своєму гнізді і припав очима до бінокля…

Ось вони! Уже на острові! Обережно пробираються до замчища!

Як би й він хотів бути там, разом з ними! Спуститися в темне підземелля і перехопити з-перед самого носа у Дзвонаря і Глечика те, що вони шукають!

Раптом в окулярах бінокля промайнула третя постать. Сергій насторожився. Хто ж це слідкує за Юрком і Мартою?..

Ось постать пригнулась, перебігла відкритий майданчик і сховалася за виступом стіни. Причаїлась. Завмерла там.

У Сергія похололо всередині. Невже то Дзвонар? Що він надумав? Може, просто вирішив перевірити, що за люди припливли на острів і чого? Але ж він швидко виявить, назираючи за ними, потаємний хід у печеру!

Тим часом Юрко і Марта видерлися на вежу і зникли в підземеллі. Постать виринула зі сховища і подерлася нагору.

Сонячні промені освітили її. — і Сергій мало не скрикнув від подиву: Владик Хвостенко! Авжеж, Хвостенко!

Спочатку Сергій зрадів. Все-таки Хвостенко — не Дзвонар. Що він може заподіяти Юркові й Марті?

Хвостенко оглянувся навколо, перечекав трохи, а потім підкрався до лазівки в печеру і завмер над нею.

Сергій прикипів до окулярів бінокля.

Якийсь час Хвостенко сидів над лазівкою нерухомо. Потім схопив драбину і почав швидко витягувати її з ями.

— От мерзотник! — скрикнув Сергій.

А Хвостенко тим часом витяг драбину і спокійно сів під стіною.

Сергій задумався — як же допомогти товаришам? Як виручити їх з біди? Треба взяти човен і пливти на острів! Хай навіть батько і лупки дасть! Та потім що? Накинутися на Хвостенка? Це приверне увагу Дзвонаря і Глечика. Тоді взагалі буде кепсько. Ні, треба придумати щось інше…

Поява Дзвонаря і погоня за Хвостенком, а потім за Юрком змусила діяти блискавично.

Він стрімголов спустився з явора і Щодуху полетів з двору.

— Ти куди? — кинувся з ґанку батько. Але Сергій навіть не відповів.

На поромі, задихаючись від хвилювання, плутано розповів Мартиному батькові про лихо, що скоїлося на острові.

— Шукайте човна і швидше пливіть туди! А я побіжу до Степана Бенедиктовича. Або в міліцію…

Степана Бенедиктовича дома не було. Докія Іванівна сказала, що він у школі на педраді, і схвильований Сергій зразу ж повернув до школи.

Він поспішав. На спітнілому лобі прилипло чорне розпатлане волосся. Від швидкого бігу закололо в боці. Та хіба він міг зважати на це?

На широкому шкільному подвір'ї — нікогісінько.

Пробігаючи повз відчинені вікна учительської, Сергій почув своє прізвище і зупинився. Нашорошив вуха.

— І Лісовому, і Романюті, — говорила Олена Калістратівна, — я поставила б з поведінки за рік «задовільно», а то й «погано»… Вони ніяк не заслуговують оцінки «відмінно». Лісовий здавна шибеникуватий, а останній випадок на моєму уроці підтверджує, що він і не думає виправлятись. Обурлива і Романютина поведінка. Це зарозумілий хлопець. Він надто високої думки про себе. До того ж ота історія з фільмом…

— Олено Калістратівно, ми ж вияснили… — заперечив Степан Бенедиктович.

Олена Калістратівна раптом, кинувши погляд у вікно, вигукнула:

— Ви тільки погляньте! Ми тут говоримо про Лісового, а він стоїть під вікном і підслуховує!

Сергій почервонів.

У вікно виглянув директор.

— Ти чого тут, Лісовий? — спитав похмуро. — До мене?

— І до вас, і до Степана Бенедиктовича…

— Прийдеш у понеділок. Ми зараз зайняті…

— Ні, ні, що ви! Там Юрко і Марта загинуть. І Хвостенко. На Замковому острові…

У вікні показався і Степан Бенедиктович.

— Як загинуть? Що ти говориш? Ану, зайди в учительську!

Сергій бігом помчав до входу в школу. Директор і Степан Бенедиктович зустріли хлопця біля дверей.

— Що сталося, Сергію? — запитали схвильовано.

Сергій намагався розповідати якнайкоротше і від того збивався і ще більше хвилювавсь. Степан Бенедиктович перезирнувся з директором.

— Треба йти туди, Іване Петровичу, — сказав класний керівник.

— Ідіть! Візьміть з собою ще кількох чоловік, — він глянув на викладачів фізкультури. — Якове Павловичу, і ви, Сергію Івановичу, будь ласка. Тільки не гайтесь! А я подзвоню в міліцію.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: