Ніч була осіння, темна, але тепла.
Глечик сидів на лавочці під будкою і замріяно дивився на дрібненькі, мов мак, зорі. Між ногами тримав дебелого сукуватого костура, бо рушниці йому не належало мати. А думками ширяв бозна-де.
Раптом почув, ніби хтось шарудить землею і відхекується.
Невже якась чортяка копається в ямі?
Вік хутко підвівся і навшпиньки почав підкрадатися. З ями виразно долинуло чиєсь приглушене дихання. З переляку він відчув, як під картузом піднімається чуб, хоч добро знав, що ніякого чуба у нього на голові немає. Свят, свят, свят! Що за марюка!
Зазирнув яму — й обімлів. Там, у найтемнішому кутку, — світло від електричної лампочки на стовпі не досягало туди, — хтось рився.
— Хто там? — скрикнув злякано.
Темна постать на мить завмерла.
— Дядьку Онуфрію, це я, Стась Дзвонар. Не бійтесь…
Од серця відлягло: знайомий. Але запитав суворо:
— Що ти тут робиш?
— Як бачите, копаю, — засміявся Дзвонар.
Онуфрій Іванович знав, що той працює в експедиції копачем. Але ж то вдень! А чого він прийшов сюди вночі? Ні, тут щось не те! До того ж, усім відомо, що Дзвонар — злодій, не розминається з чужим, а потім крадене перепродує на базарі. Любить випити, а, випивши, бешкетує. Не раз сидів у тюрмі за хуліганство.
— Бачу, що копаєш, — відрубав Онуфрій Іванович. — Мені ще світить! Але хіба не знаєш, що вночі заборонено тут вештатись, а тим паче копати? Ану вилазь ік бісовому батькові! Бо стрілятиму!
І він приклав до плеча костура.
Та одразу ж і пожалкував.
Дзвонар раптом пошпурив убік лопату, видерся по драбині нагору і метнувся до Онуфрія Івановича.
— Кинь пукалку, діду! І не жартуй! — Та, побачивши, що то палиця, розреготався злісно. — Ах ти, старе опудало, Ще й лякаєш?
Він схопив Глечика за комір сорочки так, що тому перехопило подих. З тріском відлетіли ґудзики. Онуфрій Іванович хотів крикнути, але не зміг з переляку. Тільки забелькотав:
— Стасику! Стасю! Що ти хочеш зі мною робити? Я ж нічого. Я ж тільки пожартував! Іди собі з миром додому! Я нікому не скажу!
Дзвонар випустив його з рук, трохи подумав, а потім промовив досить люб'язно:
— Ось що, Онуфрію Івановичу, якщо не будеш дурнем, матимеш гроші! Багато грошей! Я не хотів би ні з ким ділитися, але коли уже так сталося, то я пропоную тобі мирову!..
— А що таке? — пожвавішав Онуфрій Іванович.
— У ямі є золото, — зашепотів Дзвонар. — Наприкінці робочого дня професор поставив мене в той куток, щоб я прокопав новий рів. Копнув я тричі лопатою — чую: заскреготало лезо! Оглянувся — ніхто не дивиться! Я нагнувся, прогріб землю, дивлюся — блищить! Мов сонце! Аж у серці запекло!.. Я затоптав те місце і почав порпатися в другому кінці. Аж до самого вечора. Тепер ти розумієш, чому я зараз тут? Який кому буде збиток, якщо ми тихенько викопаємо скарб і заберемо собі? Воно ж нічиє…
— Так-то воно так, — протягнув Онуфрій Іванович. — Нічиє. Та як упечуть у тюрягу, то дізнаєшся, чиє воно…
— Якщо по-розумному зробити, не упечуть!
Онуфрій Іванович дипломатично промовчав.
— Ми яму засиплемо, затопчемо. А завтра там працюватиме хто? Я ж таки. Ко-вирну кілька разів лопатою — і ніяких тобі слідів. Прийду раніш. Хай потім мене полають. А золото вже буде у нас! Його там, мабуть, чимало… Тільки — анічичирк!
У Онуфрія Івановича засмоктало під серцем.
І хочеться, і боязно. А якщо викриють? Що тоді? Цьому чортові Дзвонареві не вперше сидіти в тюрмі. Звик. Та й здоровий, молодий — витримає. А йому як там буде? Бр-р-р…
— Нічого не вийде! Я не дозволю! — підвищив голос.
Дзвонар одразу змінився, заклав руку в кишеню.
— Ну й чорт з тобою! Не хочеш — не треба! Заберу все сам! А щоб не було свідка, доведеться тебе, діду…
Він вийняв ніж.
Онуфрій Іванович зойкнув і благально простягнув до нього руки. З переляку ледве ворушив язиком.
— Чекай, Стасюню! Чекай! Дай передихнути! Чого ж ти зразу так… серйозно?.. Я ж нічого не кажу. Я згоден… згоден… Хіба ти не бачиш? Ну, давай домовимося… мирно…
Дзвонар погрався ножем, а потім заховав його в кишеню.
Вони працювали годину, а може, й дві. Власне, працював сам Дзвонар. Онуфрій Іванович сторожував.
Та ось, нарешті, Дзвонар виліз із ями. В руках тримав мішок. Не змовляючись, мовчки підійшли до ліхтаря, і там Онуфрій Іванович мало не збожеволів. У мішку справді було чимало золота: персні, келихи, якийсь великий круг та інші невідомі Глечикові речі. Правда, були й черепки та бронза… Але ж і золото!
У нього пожовкло в очах, обіперся на Дзвонареву руку.
— Як же ми поділимо? На вагу чи поштучно?
Дзвонар задумався. Потім сказав:
— Зараз ніяк. Треба переховати. Уже світає. Поки поділимо — настане ранок. Ще якийсь чорт побачить. То щоб ніяких несподіванок — приховаємо до слушного часу!..
Онуфрій Іванович погодився, і вони закопали знахідку в печері напівзруйнованого замку.
А другого дня п'яний Стась Дзвонар зчинив бійку і поранив ножем дружинника. Його заарештували, судили і дали сім років.
Скарб залишився в печері.
Онуфрій Іванович не довго роздумував, що з ним робити. Не ждатиме ж він сім років Стася! І однієї осінньої ночі розкопав тайник і все, що в ньому було, переніс до себе додому…
…«Волга» зупинилась. Дзвонар штурхонув кулацюгою Онуфрія Івановича, щоб швидше вилазив, а шоферові сказав:
— Чекай мене тут. Я зараз вийду. Той мовчки кивнув головою.
— Де? — спитав Дзвонар, коли з Глечиком зайшов на подвір'я.
— У льосі… Прикопав… — тихо відповів Глечик.
— Дружина дома?
— А де б же їй бути? Напевне, дома.
— Гаразд. Ходімо! Дружину замкни в хаті, чи в коморі, чи де хочеш, аби тільки не показувала свого носа і не заважала нам. Та швидше повертайся!
Вони зайшли до хати.
— Ти ось що, Ганно, іди сюди! — сказав похмуро Глечик, суворо глянувши на дружину, що шила біля вікна.
Він відчинив двері в комірчину.
— А що там? — жінка відчула щось недобре.
— Швидше, коли тобі кажуть! — гримнув хазяїн і пхнув її в плечі. — Заходь!
Жінка зайшла. Клацнув замок.
— А тепер — до льоху! — сказав Дзвонар. — Та лопату не забудь!
По дорозі він прихопив з ліжка кольорове покривало.
Льох був мурований, цегляний, але з земляною долівкою. Глечик ввімкнув світло і став біля входу.
— Копай! Ну! — гримнув Дзвонар, нервуючи.
«Ударити лопатою чи ні? — гарячково думав Глечик. — Розмахнутись — і прямо в перенісся!.. А там буде видно! Ну, сміливіше, Онуфрію! Сміливіше! Чекай. А якщо він відхилиться і ти не приголомшиш його за першим разом? Він дужий, чорт! Зразу накинеться на тебе і ножакою під бік…»
Дзвонар підозріло глянув на свого напарника. Він, здається, здогадався, які думки промайнули у того в голові.
— Не дурій, діду! Не дурій! Ми ж друзі. Одною вірьовочкою зв'язані. Не бійся. Поділимось по-братерськи. Ну, починай!
Глечик важко зітхнув і почав копати. Земля була м'яка, піддавалася легко.
Незабаром заступ виколупнув шмат мішковини.
— Тягни! — наказав Дзвонар.
Глечик витягнув клунок, вогкий, у глині. Дзвонар спритно вихопив його в старого з рук, але той встиг міцно вчепитися за гузир. Шарпнув до себе.
— Ти ж казав — поділимось…
Дужий удар кулака обірвав його мову. Глечик заморгав очима і посунувся по стіні на долівку. Дзвонар зірвав з нього пояс, зв'язав ззаду руки, а в рот запхнув ганчірку. Потім клунок загорнув у покривало і швидко побіг сходами нагору…
Пасажирів не було довго. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин. Олексій Максимович стурбувався. Невже його обдурено?.. Невже втекли, не заплативши?
Та ні, ось один, молодший, іде. У руці ніс важкий клунок. Його ніхто не проводжав. Рвучко відчинив дверцята.
— Рушай! Запізнився! Такі телепні — зібрати не могли!.. Знали ж…
«Волга» повернула по Степовій за місто. До вокзалу було кілометрів п'ять. Щоб устигнути до поїзда, Олексій Максимович наддав газу. Мотор завив. Стрілка спідометра поповзла за 90. Промайнули останні будинки міста, зазеленіли поля і переліски. Машина легко летіла по добре укоченому путівцю. Потім пірнула в кучеряву гущавину гаю. За гаєм, — знав Олексій Максимович, — роздоріжжя: там розбігалися три дороги. Він скинув ногу з акселератора, притишив хід.