НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
Дні минали за днями, а Дзвонар не з'являвся. Юрко вже звик вставати рано, лагодити вудочку і йти на Дніпро, до греблі. Тільки з острахом згадував, поглядаючи на календар, що ось-ось непомітно підкрадеться перше вересня — і доведеться сідати за парту. Хто ж тоді буде чатувати на Дзвонаря? Хто допоможе капітанові Федорченку?
Виходив з дому о дев'ятій ранку, на годину пізніше від матері. І хоча ніхто з них — ні він, ні Сергій, ні Марта — годинників не мали, не було такого випадку, щоб хто-небудь спізнився прийти на умовлене місце.
Сьогодні ранок видався сонячний, жаркий. Припікало через вікно так, що хоч зразу біжи до Дніпра і кидайся у воду. Про це якраз і думав Юрко, кінчаючи снідати.
Аж раптом пролунав дзвінок.
Підбіг до дверей, відтягнув засув і застиг від несподіванки: на площадці стояв батько.
Юрко сторопів.
— Здоров, Юрчику, — привітався батько. — До хати впустиш?
— Будь ласка, заходь, — сказав тихо, проковтнувши недожовану їжу. — Здрастуй!
Батько зайшов, і Юрко поспішно зачинив двері, ловлячи себе на думці, що йому не хочеться, щоб хтось дізнався про несподіваний батьків прихід.
У порожній квартирі гучно лунали їхні кроки.
Василь Петрович, видно, помітив збентеження сина і, лагідно усміхаючись, сказав:
— Ти боїшся, що мама повернеться і побачить мене тут?.. Не бійся, я ненадовго. Влаштувався працювати у вашому місті шофером. Глянь на вулицю: бачиш, яка красуня стоїть на тім боці! Новенька! Моя!
— То ти назавжди до нас?
— Може, й назавжди. Ти не проти?
— Я — ні…
— А мама?
— Мама — не знаю…
— Ти розповідав їй про мене?
— Розповідав…
— Ну?
— Не хоче й слухати!
Василь Петрович скрушно похитав головою.
— Шкода. Хоча я сам винен. Сам… — Він замовк і довго дивився у вікно. Потім хитнув головою, ніби скидаючи з себе важку задуму, обвів поглядом порожню кімнату і почав розгортати пакунок, що приніс з собою. — Ось, Юро, вам з мамою подарунки. Тобі — костюм, а мамі — відріз на плаття та духи.
— Добре. Дякую…
Юрко зашарівся. Костюм був, без сумніву, гарний. Але він дивився не на костюм, а на сувій матерії бордового кольору. Відріз на плаття! Мама любить бордовий колір… «Він мені до лиця», — не раз казала. І Юрко подумав, що мама буде задоволена таким подарунком.
— Ану, приміряй. Чи вгадав? — сказав батько, подаючи Юркові костюм. — Якщо замалий чи завеликий — обміняємо. Я домовився.
Юрко одягнувся.
Хотів подивитися на себе в дзеркало, але дзеркала не було.
Батько оглянув його зі всіх боків.
— Гарно! Твій розмір! Ну, носи на здоров'я…
Поки Юрко роздягався і складав костюм у кутку на газету, Василь Петрович обійшов кімнату, заглянув на кухню, у ванну.
— Юрко, — почувся з коридора його голос, — чи ти пам'ятаєш, що незабаром мамин день народження?
Юрко почервонів. Правду сказати, він зовсім забув про це. Але признатися батькові не захотів. Тому сказав твердо:
— Пам'ятаю!
— А що ж ти їй подаруєш?
— Ще не думав, — трохи знітився Юрко, бо й справді не думав про подарунок.
— Ти знаєш — у мене є ідея…
— Яка?
— Зробимо їй спільний подарунок! У мене є трохи грошей, і ми з тобою щось придумаємо. Але не зараз, бо я і так уже затримався. Тож заїду завтра чи післязавтра. Згода?
— Заїжджай.
— От і добре. Може, підвезти тебе?
— Ні, не треба. Я піду з товаришами до Дніпра.
— Тоді — бувай, — і батько, потиснувши Юркові руку, пішов.
Юрко деякий час стояв непорушний, схвильований батьковими відвідинами. Власне, чого йому хвилюватися, — подумав. — Адже сам хотів зустрітися з батьком. І зустрівся! І батько сподобався. Простий, щирий, привітний…
Звідки ж тривога, що якось непомітно, як прохолодний туман, закралася в серце?
НА ДАМБІ
Червоний поплавець застрибав, затанцював і раптом зник під водою. Юрко різким рухом підсік і поволі почав натягувати волосінь. Щось добряче піймалося на гачок!
Сергій сидів далеченько і нічого, звичайно, не бачив.
Тим часом вудлище забриніло ще дужче. Волосінь водило туди й сюди.
А вода забурувала, немов на глибині запрацював мотор.
— Не тягни! — почувся згори знайомий голос. — Тримай високо — нехай стомиться!
На дамбі стояв з велосипедом у руках Владик Хвостенко.
— Сам знаю! — сказав Юрко, міцно тримаючи вудлище. — Якщо волосінь не порветься…
— Поволі підтягуй до берега! — знову гукнув Хвостенко, а потім, кинувши велосипеда, хутко збіг униз, став поряд. — Я допоможу! Та не поспішай!
Юрко сердився. «І чого він прив'язався? Що йому тут треба? Причепився до нас, мов реп'ях! Тільки ми на греблю, — уже й Хвостенко тут! Невже щось підозрює?..»
Волосінь витримала. Юрко поволі, потихеньку підтягнув рибину до берега, на мілке. Вона, видно, стомилася, бо вже не рвалася і не била хвостом, а тільки в'яло опиралася, каламутячи під берегом воду.
— Підтягуй ще ближче! — прошепотів Хвостенко, похапцем скидаючи з себе штани і сорочку. — Під самий берег!
Він плигнув у воду і перегородив рибині шлях у море. Тепер, коли б вона й зірвалася, то не втекла б.
Юрко сміливіше потягнув, з води показалася сіра голова щуки.
— Тягни! Вже не втече! — щосили закричав Хвостенко.
Ще зусилля — і щука на березі. Але що то за щука! Такої Юрко ніколи не бачив — щонайменше п'ять кілограмів! Вона звивалася, била хвостом і роззявляла свого величезного рота.
Юрко схопив її за жабри, підняв. Вона сягала йому до самого пояса, та й то хвіст іще тріпався в піску.
Хвостенко виліз з води і мовчки почав одягатися.
В цей час долинув глухий рокіт мотора. З боку моря до них наближався човен.
Хвостенко завмер, прислухаючись. Потім кинув на пісок сорочку, яку ніяк не міг натягти на мокре тіло і раптом закричав:
— Гей, на човні, сюди! — і замахав руками.
— Що таке? Чого ти кричиш? — злякався Юрко.
— То мій човен! — радісно вигукнув Хвостенко. — Розумієш, хтось пливе на моєму човні! Я чую свій мотор!
Юрко миттю збагнув усе. На Владиковому човні міг пливти тільки Дзвонар. Кинувши щуку якомога далі від води, він підбіг до Хвостенка.
— Чуєш, не кричи!
— Чому б то?
— Я потім тобі поясню. Не кричи!
— Не заважай! Я хочу побачити того, хто пливе на моєму човні! — і знову закричав: — Гей, сюди!
Човен був ще далеко. Хтозна, чи почув Дзвонар той крик, чи ні, але, безперечно, міг почути.
Юрко кинувся до Хвостенка і затулив йому рота рукою.
— Не кричи, якщо хочеш мати свій човен! Чуєш?
Хвостенко заборсався, намагаючись вирватись із міцних обіймів.
— Ти що — здурів? Чи хочеш, щоб я пику набив? — прошипів він із злістю.
До них біг щодуху Сергій.
— Хлопці, що сталося?
— А-а, ви вдвох на одного! — закричав Хвостенко.
— Дурню, ніхто не хоче тебе бити! Очумайся і замовки! Я все поясню! — вигукнув Юрко, відчуваючи, що не втримає Хвостенка.
— Що ти поясниш?
Юрко розвів руки — Хвостенко заточився і впав на пісок. Але зразу ж схопився і став насупроти хлопців, мов забіякуватий цап.
— На твоєму човні — Дзвонар! — тихо, але з притиском сказав Юрко, показуючи на море. — Дзвонар! Ти розумієш? Твій крик може сполохати його — і тоді човна поминай як звали!
— Н-не може бути! — не повірив Хвостенко. — Звідки ти знаєш?
— Я бачив його в порту Новому. То він украв твій човен на острові після того, як ми сполохали його в курені.
Хвостенко мовчав. Здається, він починав розуміти, яку важливу новину почув щойно.
— Що ж робити?
— Перш за все — не наполохати Дзвонаря, — сказав Юрко. — А по-друге, коли побачиш де його, сповістиш нас або капітана Федорченка. Ти його знаєш…
Тим часом Сергій, не звертаючи уваги на їхню розмову, в бінокль стежив за човном, що віддалявся. Дзвонар пильно придивлявся до греблі, тільки вряди-годи кидав бистрий погляд вперед, щоб не наскочити на зустрічне судно.